4.7. Формування системи державної підтримки підприємницької діяльності

Важливими методами державного регулювання під­приємництва є ті, що спрямовані безпосередньо на під­тримку і сприяння підприємницькій діяльності у сфе­рах, галузях і напрямах, визнаних пріоритетними для розвитку країни. Запровадження системи позитивних стимулів діяльності підприємців спонукає їх діяти у визначених державою напрямах відповідно до власних інтересів.

Система підтримки підприємницької діяльності — сукупність інститутів, методів, інструментів і форм державного впливу на під­приємницький сектор, метою функціонування яких є створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку відповідної господарської діяльності та розв'язання важливих соціально-економічних проблем розвитку країни.

Державна підтримка підприємницької діяльності передбачає використання різноманітних засобів подат­кового регулювання. Органам державної влади доціль­но чітко фіксувати критерії для визначення граничної межі оподаткування, скоротити кількість податків за рахунок тих, що не мають вирішального значення для і бюджету, встановити податкові пільги для розв'язання певних соціальних проблем, насамперед проблем зайня­тості. Втілення виваженої державної політики передбачає встановлення чіткої залежності між розмірами податкових пільг, що надають суб'єкту підприємниц­тва, та його конкретними господарськими діями. Засо­бами державної підтримки підприємницької діяльності в країнах із сталими ринковими відносинами є: знижки податкових ставок на повне звільнення від сплати податків підприємстві, діяльність яких відповідає цілям державного регулювання; знижки податкових ставок на прибуток, спрямований на капіталовкладення, нау­кові дослідження та впровадження їх у виробництво, створення нових робочих місць, охорону навколишньо­го середовища; зниження податкових ставок на прибуток, спрямований на підготовку кадрів для підприємниць­кої діяльності, тощо.

В Україні методи й інструменти податкового регу­лювання підприємницької діяльності використовують насамперед з метою розв'язання суто фіскальних про­блем, їх стимулювальний ефект мінімальний. Рівень податкового навантаження на суб'єкти господарювання в Україні залишаються одним із найвищих у світі, а податкова система — громіздка і складна.

Реформування системи оподаткування в Україні повинно посприяти створенню сприятливого підприєм­ницького середовища та лібералізації фіскальних від­носин, а податкові Й кодекс має забезпечити:

— прогнозованість податкових правил на перспек­тиву;

— поступове зниження податкового навантаження та запровадження механізмів стимулювання інвести­ційної діяльності та енергозберігаючих заходів;

— спрощення адміністрування податків і зборів;

— підвищення стимулювальної ролі амортизації в оновленні основних фондів;

— удосконалення адміністрування податку на дода­ну вартість та забезпечення своєчасного відшкодування з бюджету сум цього податку;

— реформування спрощеної системи оподаткуван­ня, обліку та звітності суб'єктів малого підприємниц­тва, зокрема для і унеможливлення випадків викори­стання великими підприємствами цієї системи для ухи­ляння від сплати податків і зборів, що призводить до порушення конкурентного середовища;

— розмежування контролювальної та роз'яснюваль­ної функцій щодо податкового законодавства між різни­ми органами виконавчої влади.

Державна допомога розвитку підприємництва здій­снюється також шляхом надання різноманітних дотацій, субсидій, субвенцій та інших видів фінансових префе­ренцій.

Дотація — це грошові кошти, що видаються держа­вою з бюджету малоприбутковим і збитковим суб'єктам господарювання, які мають важливе соціальне значен­ня. Цей вид фінансової допомоги отримують, як прави­ло, підприємства сільського господарства, а також інших галузей економіки у разі суспільної доцільності: на підтримку виробництва життєво важливих продук­тів харчування та лікарських препаратів і засобів реабі­літації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих това­рів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб'єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтриман­ня їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.

Субсидії — фінансова або інша підтримка державни­ми органами виробництва, переробки, продажу, транспортування, експорту, споживання подібного товару, в результаті якої суб'єкт господарсько-правових відносин країни експорту одержує пільги (прибутки). За чинним українським законодавством, надання субсидій розгля­дають переважно в контексті здійснення зовнішньоеко­номічної діяльності. У світовій практиці це поняття трактують як фінансове сприяння органів влади суб'єк­там підприємництва у будь-якій формі (в т. ч. підтрим­ки його доходів чи цін), а також вигоду, що досягається в такий спосіб.

Субвенції — це державна допомога суб'єктам госпо­дарювання, яка, на відміну від дотацій чи субсидій, здійснюється на безоплатній основі з метою цільового фінансування певних заходів (програм, проектів), попередньо узгоджених із відповідними органами державної влади.

За ринкових відносин державна допомога у розвит­ку підприємництва у багатьох випадках цілком виправдана, але коли правила її надання невизначені, а процедури — непрозорі, це може зашкодити умовам конкуренції. Тому ця сфера державно-управлінської діяльності є предметом детального правового регулювання та контролю, зокрема — з боку наддержавних структур.

Системи регулювання, встановлені нормами права СС і COT, сформувалися паралельно у другій половині XX ст. Метою їх запровадження було забезпечення ефективного функціонування ринкових механізмів І конкуренції та захист міжнародної торгівлі від надмір­ного урядового протекціонізму. Норми права СОТ та норми права ЄС у сфері надання державної допомоги не збігаються, однак з огляду на те що країни ЄС є членами СОТ, у них діють всі норми СОТ. Так, система регулю­вання COT зорієнтована на здійснення контролю за державними субсидіями з метою мінімізації їх негативного І впливу на міжнародну торгівлю та позицію певної дер­жави в міжнародній торгівлі. Важливим є також інституційний чинник, оскільки СОТ, на відміну від ЄС, не є наднаціональним органом і не має повноважень щодо встановлення прав, обов'язків або заборон для держав-членів. У межах СОТ система норм, що регулює надан­ня державної допомоги (СОТ використовує термін «суб­сидії»), закріплена в Угодах СОТ (Генеральній угоді з І тарифів і торгівлі 1947 р., Генеральній угоді з тарифів і І торгівлі 1994 р. та найдетальніше — в Угоді про субсидії та компенсаційні заходи 1994 p.). Спеціальні, значно м'якіші, норми щодо надання субсидій передбачені для І аграрного сектору і врегульовані Угодою СОТ про сільське господарство.

У межах ЄС надання державної допомоги регулюють ст.87—89 Угоди пре створення Європейського Союзу. Питанню державної допомоги також присвячені окремі норми в інших розділах, зокрема щодо транспорту (ст.73), сільського та рибного господарств (от. 36). Правила, передбачені угодами ЄС, є дуже нагальними і не містять детального опису процедур. Тому розроблено детальне вторинне законодавство, яким визначено критерії для визнання та оцінювання відповідних програм.

Відповідно до п. 1 ст. 87 Угоди ЄС, будь-яка допомо­га, надана в будь-якій формі державою-членом або за рахунок державних ресурсів, яка спотворює конкуренцію або загрожує спотворити конкуренцію, є принципово несумісною зі спільним ринком тією мірою, якою вона впливає на торгівлю між державами-членами. Надання допомоги автоматично визнають правомір­ним, якщо вона має соціальний характер і спрямована індивідуальним споживачам без дискримінації інших груп; має на меті відшкодування втрат, спричинених надзвичайними подіями.

Нині в ЄС відбувається активний пошук засобів удос­коналення цієї системи. Як альтернативу субсидуванню розглядають практику державного кредитування під­приємництва, що має цільовий та пільговий характер. Державний кредит надають на конкретні цілі, визначені в державних економічних програмах, і на вигідніших, ніж пропонують приватні структури, умовах.

Поширюється ще один метод державної підтримки — надання гарантій. Державні органи стають гарантами приватних компаній, тобто ручаються за них на певну суму коштів; на цю суму компанії можуть отримувати кредит у комерційних банках чи в інших фінансових установах.

До інструментів і методів державного стимулювання підприємництва належать засоби організаційно-еконо­мічного та правового характеру, спрямовані на розви­ток ринкової інфраструктури ведення бізнесу, створення бізнес-центрів, підготовку кадрів, надання інформацій­но-аналітичної допомоги, удосконалення і координації діяльності професійних спілок та саморегулювальних асоціацій підприємців тощо. Відповідно до чинного законодавства України з метою забезпечення державної підтримки підприємництва органи влади на умовах і в порядку, передбачених законом: надають підприємцям земельні ділянки, передають державне майно, необхід­не для здійснення підприємницької діяльності; сприя­ють в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування діяльності підпри­ємців, підготовці кадрів; здійснюють первісне облашту­вання неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктур з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку; стиму­люють модернізацію технології, інноваційну діяль­ність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг; надають підприємцям інші види допомоги.

Суб'єкти підприємницької діяльності малого і се­реднього бізнесу об'єктивно перебувають у гірших умовах господарювання, ніж великі, оскільки у них зазви­чай нижчий рівень технічного оснащення й організації виробництва. Тому держава створює необхідні організа­ційно-правові умови для стабільного функціонування таких підприємств, формування належної інфраструк­тури (в т.ч. розгалуженої мережі центрів фінансово-кредитної та інформаційно-консультативної допомоги), спрощення реєстрації та ліцензування відповідної діяльності, надання вигідних регіональних держзамов­лень, підготовки кадрів тощо. У зарубіжній практиці господарювання виокремлюють кілька основних моде­лей надання державної допомоги розвитку малого і середнього бізнесу.

Особливістю європейської моделі державної під­тримки малого і середнього підприємництва є її дворів­нева структура. На вищому — наднаціональному — рівні за формування напрямів цього виду державної підтрим­ки та її реалізацію відповідає Європейська комісія, а на національному рівні виконання цих завдань покладено на міністерства (економіки, економічної політики, про­мисловості і торгівлі), за ініціативою яких у кожному з напрямів державної підтримки малого і середнього біз­несу створено спеціальну інфраструктуру. Важливу роль у запровадженні цієї моделі відіграють органи міс­цевої влади, уповноважені приймати рішення щодо надання певних видів державної підтримки.

В американській моделі державної підтримки мало­го і середнього підприємництва головною установою, що відповідає за її формування та реалізацію, є Асоці­ація малого бізнесу (АМБ), яка активно співпрацює з окремими департаментами федерального уряду, місце­вими органами влади, громадськими неприбутковими організаціями та деякими іншими установами.

В японській моделі державної підтримки малого і середнього бізнесу установою, відповідальною за форму­вання системи, є спеціально створена при Міністерстві міжнародної торгівлі та промисловості Агенція малих j та середніх підприємств. Японська модель державної підтримки малого і середнього бізнесу характеризуєть­ся проблемно-орієнтованою організацією. Це передба­чає першочергову ідентифікацію проблем сектору та падання допомоги реципієнтам з метою подолання цих проблем за умови їхніх самостійних зусиль.

В Україні об'єктом державної підтримки натепер визнано тільки мале підприємництво. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 № 2063-ІП, метою від­повідної державно-управлінської діяльності є:

1) створення умов для позитивних структурних змін в економіці України;

2) сприяння формуванню і розвитку малого підпри­ємництва, становлення малого підприємництва як про­відної сили в подоланні негативних процесів в економі­ці та забезпечення сталого позитивного розвитку сус­пільства;

3) підтримка вітчизняних виробників;

4) формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення; нових робочих місць.

Державна підтримка малого підприємництва здій­снюється в Україні за такими напрямами:

1) формування інфраструктури підтримки і розвит­ку малого підприємництва, організація державної під­готовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;

2) встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва;

3) запровадження спрощеної системи оподаткуван­ня, бухгалтерського обліку та звітності;

4) фінансово-кредитна підтримка малого підприєм­ництва;

5) залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних І програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

З метою створення належних умов для реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність в Україні було прийнято Національну програму сприян­ня розвитку малого підприємництва.

Гострою проблемою функціонування механізму сприяння малому підприємництву є необхідність посилення фінансової та кредитної підтримки розвитку гос­подарської діяльності, систематичного фінансування заходів, передбачених цією програмою, регіональних програм підтримки малого підприємництва. Пріоритет­ним завданням є удосконалення нормативно-правового забезпечення підприємницької діяльності з метою усунення суперечностей, неоднозначних положень чинного законодавства та надмірних адміністративних бар'єрів.