Тема 2. Антична психологія: її особливості

2.1. Погляди на природу психічного

Геракліт (кінець VI — початок V ст. до н.е.) Гелозоїсту Геракліту (вчення про загальну одухотвореність світу – гілозоїзм, у якому природа усвідомлювалась як єдине матеріальне ціле, наділене життям) космос уявлявся як «вічно живий вогонь», а душа («психея») - як його іскорка. Таким чином, душа включена в загальні закономірності природного буття, розвиваючись за тими саме законами (логосами), що і космос, який є єдиним для всього сущого, не створений ніким з богів і ніким з людей, але який завжди був, є і буде «вічно живим вогнем, що загоряється і гасне».

З ім'ям Геракліта пов'язане і виділення кількох ступенів пізнання навколишнього світу. Відокремивши діяльність органів чуття від розуму, він описав результати пізнавальної активності людини, доводячи, що відчуття дають «темне», мало диференційоване знання, тоді як результатом розумової діяльності є «світле», виразне знання. Однак почуттєве і розумне пізнання не протиставляються, але гармонічно доповнюють одне одного. Геракліт підкреслював, що «багато знань не навчають розуму», тоді як учений, філософ повинен знати багато того, щоб скласти правильне уявлення про навколишній світ. Таким чином, різні сторони пізнання у Геракліта – це взаємозв'язані протилежності, що допомагають проникненню в глибини логосу. Він також першим вказав на різницю між душею дорослої людини і дитини, тому що, з його погляду, з часом душа стає усе більш «сухою і гарячою». Ступінь «вологості» душі впливає на її пізнавальні здібності: «сухе сяйво - душа мудріша і найкраща», - казав Геракліт, а тому дитина, у якої більш «волога» душа, мислить гірше, ніж доросла людина. Так само «п'яний хитається і не помічає, куди він йде, тому що душа у нього волога». Так логос, що править круговоротом речей у природі, керує і розвитком душі та її пізнавальними здібностями.

Термін «логос», введений Гераклітом, згодом набув безлічі тлумачень, але для нього самого він означав закон, за яким «усе тече», явища переходять одне в одне. Малий світ (мікрокосмос) окремої душі ідентичний макрокосмосу усього світопорядку. Отже, зрозуміти себе (свою «психею») – значить поглибитися в закон (логос), що додає безупинному перебігу подій динамічної гармонії, витканої з протиріч і катаклізмів. Після Геракліта (його називали «темним» через труднощі розуміння і «плаксивим», тому що майбутнє людства він вважав страшнішим за сьогодення) у запас засобів, що дозволяють читати «книгу природи» зі змістом, увійшла ідея закону, що править усім сущим, у тому числі – невпинною течією тіл і душ, коли «не можна двічі ввійти в ту саму ріку».

Демокрит (близько 460-370 рр. до н.е.). Демокрит народився в місті Абдери, у знатній заможній родині. Його батьки дали йому найкращу освіту, однак Демократ визнав за необхідне зробити кілька тривалих подорожей, щоб одержати необхідні знання не тільки в Греції, але й за її межами, насамперед у Єгипті, Персії й Індії. На ці подорожі Демократ витратив майже всі гроші, які успадкував від батьків, а тому, коли він повернувся на батьківщину, його співвітчизники вважали його винним у розтраті своєї власності і призначили судове засідання. Демократ повинен був виправдати себе або назавжди залишити рідну домівку. У своє виправдання Демократ, доводячи співвітчизникам користь отриманих ним знань, прочитав народним зборам свою книгу «Великий світобуд» (яка, на думку сучасників, була його кращою працею). Співвітчизники врахували, що гроші були витрачені з користю. Демокрита не тільки виправдали, але й вручили йому велику грошову винагороду, а також установили мідні статуї на його честь.

На жаль, твори Демокрита дійшли до нас тільки в уривках. В основі його теорії – концепція, відповідно до якої увесь світ складається з дрібних, невидимих оком часток – атомів. Атоми відрізняються один від одного формою, порядком і обертанням. Людина, як і навколишня природа, складається з атомів, що утворюють її тіло і душу. Душа також матеріальна та складається з дрібних круглих атомів, найбільш рухливих, тому що вони повинні надати активність інертному тілу. Таким чином, з погляду Демокрита, душа є джерелом активності, енергії для тіла. Після смерті людини душа розпорошується в повітрі, а тому смертне не тільки тіло, але й душа.

Демократ вважав, що душа знаходиться в голові (розумна частина), у грудях (мужня частина), в печінці (частина, що детермінує бажання) та в органах відчуття. При цьому в органах відчуття атоми душі знаходяться дуже близько до поверхні і можуть стикатися з мікроскопічними, невидимими оку копіями навколишніх предметів (ейдолами), що носяться в повітрі, потрапляючи також і в органи відчуття. Ці копії відокремлюються від усіх предметів зовнішнього світу (тому ця теорії пізнання зветься «теорія витікань»). При зіткненні ейдолів з атомами душі відбувається відчуття, і саме в такий спосіб людина пізнає властивості оточуючих предметів. Таким чином, усі наші відчуття (у тому числі зорові, слухові) є контактними. Узагальнюючи дані декількох органів відчуття, людина відкриває світ, переходячи на наступний рівень, – понятійний, котрий є результатом діяльності мислення. Іншими словами, у Демокрита існує два ступеня пізнавального процесу – відчуття і мислення. При цьому він наголошував, що мислення дає нам більше знань, ніж відчуття. Так, відчуття не дають нам можливості побачити атоми, але шляхом міркування ми доходимо висновку про їх існування. «Теорія витікань» була визнана як основа формування наших знань про предметний світ усіма матеріалістами Давньої Греції.

Демокрит також ввів поняття первинних і вторинних якостей предметів. Первинні – це ті якості, що дійсно існують у предметах (вага, поверхня – гладка чи шорстка, форма). Вторинні якості – колір, запах, смак; цих властивостей немає в предметів, їх вигадали самі люди для власної зручності, тому що «тільки в думці є кисле і солодке, червоне і зелене, а в дійсності є тільки порожнеча й атоми». Отже, Демократ перший сказав про те, що людина не може абсолютно правильно, адекватно пізнати навколишній світ. Серед пояснювальних принципів ми зустрічаємо повітря в ролі сили, що підтримує нерозривний зв'язок організму зі світом, що приносить ззовні розум, а в мозку виконує психічні функції. Єдиний матеріальний початок як основа органічного життя відкидався.

Вчення про єдину стихію, що лежить в основі різних речей Гіппократ заміняв вченням про чотири рідини (кров, слиз, жовч жовта і жовч чорна). Звідси залежно від того, яка рідина переважає, – версія про чотири темпераменти, названих сангвінічним (коли переважає кров), флегматичним (слиз), холеричним (жовта жовч) і меланхолічним (чорна жовч).

ГІппократ (460-377 р.р. до н.е.) – старогрецький лікар і мислитель. Розробив систему природничо-наукових поглядів на організм і його функції (зокрема психічні), його устрій і залежність від чинників зовнішнього середовища, способу життя індивіда, умов його існування. Останні розумілися дуже широко і охоплювали, разом з їжею і питтям метеорологічні зміни, географічне середовище і навіть спосіб правління. Гіппократом вперше була висловлена думка про підлеглість людського способу існування універсальному закону з нескінченним різноманіттям індивідуальних випадків. З ім'ям Гіппократа і його школою пов'язують вчення про чотири типи темпераменту, що пояснювало індивідуальні відмінності між людьми декількома типами «змішення» основних гуморальних компонентів – «соків» організму (кров, слиз, жовта жовч і чорна жовч). Гіппократ висунув положення про гуморальну детермінацію емоційних проявів поведінки. Його учення скріплювало переконання підлеглості людському життю законам, які не залежать від божественного свавілля, пізнаються розумом і перевіряються спостереженням. Завдяки Гіппократу проблеми індивідуальних відмінностей перші стали об'єктом природничо-наукового аналізу («Обрані книги», 1936).

Алкмеон з Кротони (VI ст. до н.е.). Саме цьому давньогрецькому лікарю належить думка про те, що мозок є органом душі, який дійшов такого висновку в результаті спостережень і хірургічних операцій. Зокрема він установив, що з мозкових півкуль йдуть до очних ямок д вузькі доріжки. Вважаючи, що відчуття виникає завдяки особливій побудові периферичних апаратів, що відчувають, Алкмеон стверджував, що існує прямий зв'язок між органами відчуттів і мозком.

Таким чином, вчення про психіку як продукт мозку зародилося завдяки тому, що була відкрита пряма залежність відчуттів від побудови мозку, а це, в свою чергу, стало можливим завдяки нагромадженню емпіричних фактів. Відчуття, за Алкмеоном, – вихідний пункт усієї пізнавальної роботи. «Мозок дає нам відчуття слуху, зору і нюху, з останніх же виникають пам'ять і уявлення (думка), з пам'яті і уявлення, що досягли непохитної міцності, народжується знання, що є таким через цю міцність».

Тим самим й інші психічні процеси, що виникають з відчуттів, пов'язувалися з мозком, хоча знання про ці процеси (на відміну від знання про відчуття) не могло спиратися на анатомо-фізіологічний досвід.