2.2.1 Органи досудового розслідування і прокурор як суб’єкти доказування

Досудове розслідування в кримінальному процесі України здійснюють слідчі та органи дізнання.

Статус слідчого у процесі кримінально-процесуального доказування визначається змістом тієї процесуальної функції, яку він покликаний виконувати у кримінальному судочинстві.

Свого часу широкий розвиток одержала концепція трьох процесуальних функцій: 1) кримінального переслідування (обвинувачення); 2) захисту; 3) судового вирішення справи. Разом з тим не існує завершеної теорії, яка давала б чітке і логічне уявлення про функції названого процесу. Зокрема, відсутня загальновизнана точка зору про поняття кримінально-процесуальної функції та її сутність, відмінні риси і особливості. Не має всебічного дослідження щодо змісту зазначеної функції слідчого як суб’єкта доказування.

Висновки до розділу 2

1. Суд у процесі доказування є повноцінним суб’єктом доказування, а не пасивним органом констатації певних юридичних фактів. Суд бере участь в межах своєї компетенції на всіх етапах доказування: формуванні, перевірці та оцінці доказів.

2. Правові межі пізнавальної діяльності суду при розгляді кримінальної справи по суті визначаються обвинуваченням, сформульованим в обвинувальному висновку та в скарзі потерпілого у справі приватного обвинувачення, а при розгляді в апеляційній та касаційній інстанціях – межами апеляційного та касаційного оскарження.

3. Процесуальне положення суду в кримінально-процесуальному доказуванні визначається його обов’язком:

1) прийняти кримінальну справу, що надійшла від прокурора з обвинувальним висновком чи іншим підсумковим рішенням досудового слідства, а також скаргу потерпілого у справах приватного обвинувачення, що відповідає вимогам, встановленим ч. 1 ст. 251 КПК України;

2) забезпечити права, свободи та законні інтереси всіх учасників судового розгляду шляхом повного, всебічного та об’єктивного дослідження обставин справи;

3) здійснювати процесуальну діяльність виключно в межах правового спору, обумовленого пред’явленим особі обвинуваченням.

Переліки, за потреби, можуть бути наведені всередині пунктів або підпунктів. Перед переліком ставлять двокрапку.

Перед кожною позицією переліку слід ставити малу літеру української абетки з дужкою, не нумеруючи – дефіс (перший рівень деталізації).

Для подальшої деталізації переліку слід використовувати арабські цифри з дужкою (другий рівень деталізації).

Приклад:

Класифікація доказів

а) За процесом формування даних про факти:

1) первинні;

2) похідні;

б) за джерелами, за допомогою яких суд їх одержує

1) особисті;

2) речові;

в) За характером зв’язку доказу з предметом доведення:

1) Предметні докази;

2) Додаткові докази;

Переліки першого рівня деталізації друкують малими літерами з абзацного відступу, другого рівня – з відступом відносно місця розташування переліків першого рівня.

Доцільним є висвітлення сучасного стану розробленості питання (проблеми, ідеї тощо) що досліджуються. Автор курсової роботи повинен проаналізувати всі концепції, провести порівняльну роботу, визначити спільні елементи, і показати відмінні моменти. Кожен розділ, пунк та підпункт роботи має закінчуватися висновками.

Висновки, як заключний розділ курсової роботи, можна оформити у вигляді чітких тез, що стосуються розділів роботи. Рекомендований обсяг висновків – до 3 сторінок.

Список використаних джерел та літератури – це обов'язкова складова частина, важливий елемент наукового апарату курсової роботи, котрий містить бібліографічні описи використаних джерел і розміщується після висновків.

Джерела у “Списку використаних джерел та літератури” слід розміщувати в алфавітному порядку початкових літер бібліографічного опису і має становити не менше 20 опрацьованих позицій. В останньому випадку можливе виділення окремих видів джерел за їх походженням або змістовими особливостями та юридичною силою.

Зокрема, можливе подання всіх використаних джерел інформації в такій послідовності:

а) Конституція України;

б) закони України (у хронологічній послідовності);

в) укази Президента, постанови уряду (у хронологічній послідовності);

г) нормативно-інструктивні матеріали міністерств, відомств (у хронологічній послідовності);

д) стандарти;

е) наукова і навчальна література: монографії, підручники тощо (абетковий порядок);

є) публікації з періодичних видань, збірників наукових праць, наукових конференцій (абетковий порядок);

ж) внутрішні неопубліковані документи підприємства: інструктивні, нормативні, звітні матеріали та ін.;

з) іншомовні джерела;

і) електронні джерела.

Відомості про включені до списку джерела слід подавати згідно з вимогами ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 “Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання” (Див. додаток 4).

Усі джерела (з першого на останнє) мають бути пронумеровані за принципом суцільної нумерації арабськими цифрами. Якщо використано дві чи більше праць одного автора, то вони вказуються у хронологічній послідовності їх публікації.