Запитання для самоперевірки

1. Вкажіть, якими є основні категорії буддійської етики.

2. Які вимоги до виробництва висуваються на основі буддійської етики?

3. Як розглядала працю католицька релігія у середні віки?

4. Які вимоги християнської (католицької) етики до керівника підприємства?

5. Які уявлення про працю сформувалися у стародавньому православ’ї?

6. Обґрунтуйте, чому на теренах пострадянського простору сформувалося негативне відношення до понять бізнес, підприємництво, бізнесмен, підприємець.

7. Які цінності у бізнесі визначає етика ісламу?

8. Які дії у підприємницькій діяльності вважаються неприпустимими згідно з етикою іудаїзму?

Питання 2 Філософсько-соціологічні джерела етики бізнесу

Література:.

Етичні роздуми щодо господарської діяльності людини сягають понад 2500 років до н.е. У писемних джерелах, що дійшли до нас, стверджується, що праця конче необхідна в житті кожного. Але вона повинна співвідноситися з при ємностями, радістю поза нею. І коли вимріяні приємності реалізуються, то й праця стає творчою. Проте творчість та не повинна виходити за межі необхідного для життя людини. У стародавньому єгипетському творі Науки Птахоптера один з його авторів – єгипетський жрець – написав: Будь щасливий все життя, не роби більше того, що слід робити, не обмежуй часу, який визначений на радість, і викликає обурення марнотратство часу, призначеного на приємності. Не витрачай днів на працю, результати якої перевищують необхідність утримувати в доброму стані господарство. Пам’ятай, що багатство можна накопичити, коли є прагнення до цього, але яка користь від нього, коли такі прагнення погасли.

У старогрецькій філософії проблема етичних засад бізнесу, особливо в сфері управління ним, набуває широкого висвітлення. Вже в Піфагорійському союзі, створеному Піфагором (427 – 347 рр. до н.е.), зазначалось, що кожне суспільне явище детерміноване певними етичними засадами. У людських стосунках, вчив Піфагор, завжди існує панування й підкорення. найгіршим суспільством є те, вважали піфагорійці, де панує безладдя. Тому кожна людина повинна вибрати свою парадигму, парадигму поваги до іншого, покори до вищих в ієрархічній структурі суспільства, а в сім’ї; – батькам.

Управління, вважав Піфагор, складають групу людей, яка вигідно відрізняється від інших і є кращою не тільки тому, що вона має аристократичне походження, але передусім моральні та інтелектуальні якості. Тому той, хто хоче працювати з людьми, мусить постійно тренувати свою волю, інтелект, бути доблесним, благородним. Тому таким важливим є, крім навчання молоді наукам, вважав Піфагор, ще і виховання в її душі почуття добра справедливості.

Інший старогрецький філософ Геракліт (майже 530 – 471 рр. до н.е.), цілком погоджуючись з Піфагором щодо управління людьми передбачає у керуючого високі моральні якості, заявляв, що управляти суспільством повинні аристократи, які мають до цього як природне, так і суспільне право, адже вони з дитинства формувались в атмосфері управління людьми. Аристократи, вважав Геракліт, вже готові управлінці, тоді як інших слід вчити цьому мистецтву.

Велику увагу управлінню суспільством приділяв Сократ (470 – 399 рр. до н.е.). Для цього важливим було не стільки відкриття законів буття, скільки вивчення поведінки людей в різних ситуаціях, щоб навчити їх жити доброчесно. Жити по-людському, вважав він, – це діяти так, щоб не зробити боляче іншому, і разом з тим цілеспрямованість, вміння не відступати від своєї мети. Людина повинна знати, вчив Сократ, що мета тоді може бути реалізованою, коли вона збігається з загальною метою, яку поставило перед собою суспільство.

Старогрецький мислитель стверджував, що корінь зла у невігластві людей. Він був переконаний, що якби всі були освічені, добре виховані, зла було б значно менше. Адже той, хто сьогодні досягає успіху нечесними шляхами в різних сферах своєї діяльності, повинен знати, що рано чи пізно це буде виявлено і він понесе кару в сфері права та моралі. Управління людьми, вчив Сократ, є царське мистецтво. До нього можна допускати лише тих, хто оволодів основами всіх знань, добре вихований, має схильність до керівництва, визначається чеснотами. Правителями, вважав Сократ, повинні бути ті, хто хоче керувати, має відповідні фахові знання, прагнення і вміння керувати, н незалежно від того, керуєш ти малою групою, провінцією чи державою. Незалежно від рангу загальною рисою керівника повинно бути прагнення до здійснення всезагального блага. Сократ був першим, хто, виходячи з поняття загального, проголосив принцип універсального управлінського процесу. Сократ майже нічого не говорив про senso stricto етичні проблеми в бізнесі, але ті моральні норми і принципи, які він постулював, як виявляється сьогодні, пронизують усю бізнесову діяльність людини.

Етичні погляди Сократа підтримав і розвинув його учень Платон (427 – 347 рр. до н.е.). У своїй концепції ідеальної держави мислитель, поряд з філософами та воїнами, виділяє клас ремісників і землеробів – творців матеріальних благ, які відповідальні за стан господарства. Якщо вони не будуть керуватись почуттями справедливості, відповідальності, поміркованості тощо, може настати безлад і господарське життя не може функціонувати гармонійно,а це, в свою чергу, негативно позначиться на загальному стані суспільства, держави в цілому.

Згідно з Аристотелем (384 – 322 рр. до н.е.), головною метою людського життя є щастя, яке мислитель розумів як активну, розумну і добру (цнотливу) діяльність, що забезпечує людині життєвий комфорт. Цнотлива діяльність, згідно з Аристотелем, це вміння людини визначити і встановити в собі рівновагу між надмірністю (зарозумілістю, зневагою, розтринькуванням маєтку) і нехваткою (боягузтвом, нерішучістю, жадібністю). коли ми це встановимо, з часом у нас сформується золота середина, виражена в таких рисах, як мужність, раціонально обґрунтована ризикованість, гордість за свій професіоналізм тощо, тобто те, що сьогодні становить безпеку підприємницької діяльності.

Епіку (341 – 270 рр. до н.е.) у своїй концепції гедонізму вважав, що основним моральним добром є приємність, яка переплітається з радістю життя. Головною гарантією цієї радості повинна бути воля і здатність контролювати людиною свої потреби відповідно до життєвого досвіду, який свідчить, що чим менше потреб ми маємо, тим легше їх реалізовувати. Такий мінімалізм, зв’язаний з гедонізмом, через сотні років, в ХVІ ст. знайшов широкий відгук у колах пуритансько налаштованої буржуазії в Німеччині, Франції, Швейцарії.

Велику увагу творчій діяльності людини в господарських процесах надавав давньоримський поет Публій Вергілій Варон (70 – 19 рр. до н.е.). Працюючи на землі, наголошував він, землероб намагається взяти від неї якнайбільше, а вкласти якнайменше. Прагнення швидко отримати прибуток обертається виснаженням земель. Їх ерозією. Тому людина, працюючи на землі, повинна задумуватись над майбутньою її родючістю. Але родючість, зазначав мислитель, детермінується не невтручанням в земельні площі, а перетворенням їх в ще родючіші.

Середньовічна церква поступово, але неухильно пропагувала засади першості релігійних сфер життя стосовно світських, визначала напрям духовного життя епохи, захист феодальних суспільних структур, формувала теологічне розуміння місця індивіда в суспільстві, його моральні засади в процесі господарювання й управління.

У VIІ ст. ці засади спробував сформулювати єпископ з Севільї Исидор. У своїх працях для потреб християнської церкви він синтезував усе, що було йому відоме в царині науки управління в античні часи. Исидор вважав, що управлінець усіх рівнів повинен керуватись системою законів, побудованих на основі суворої ієрархії: а) закони Божі; б) загальні закони; в) людські закони. Людина, вчив він, є істотою земною, вона мусить бути лояльною стосовно керівників, які над нею поставлені вищою владою, але і керівник, і його підлеглий повинні постійно мати на увазі, що все що є на землі і на небі, підлягає волі Божих законів. На землі ці закони репрезентують Папа римський і духовенство.

Важливе місце у формуванні етичних норм через призму релігійних приписів належить видатному теологу і філософу, представнику домініканців Фомі Аквінському. Опираючись на вчення про людину як істоту суспільно-політичну, він дійшов висновку, що як людина є наслідком дій суспільства, так і державна влада є результатом опосередкованих Божих діянь. Завдання державних владик – робити все можливе, щоб у суспільстві панував лад і порядок. Цей лад і порядок, крім волі вищих урядовців, повинен бути забезпечений ієрархічною структурою суспільства,я ке мислитель уявляв у формі велетенському пірамідального ланцюга. Чим ближче до вершини, тим кожне наступне кільце ланцюга, а в Аквінського – це суспільні стани, більше зменшується в розмірі, але набуває вищих якосте й. останнє кільце в цьому ланцюгу піраміди спрямоване безпосередньо до Бога.

Всупереч пануючій у Середньовіччі традиційній думці, що весь третій стан – це гірші люди, Фома Аквінський стверджував, що люди, які мають багатство, ніяк не можуть бути гіршими. Багатство не падає з неба, стверджував мислитель, його потрібно створити, а це під силу тільки кмітливим, підприємливим. Ті, хто легітимно отримує прибутки, мають неабиякі інтелектуальні та підприємницькі здібності. І таких людей слід всіляко підтримувати, адже вони створюють багатство суспільства.

На початку ХІV ст. в Європі стрімко розвивається нова епоха – епоха Відродження. Гуманізм був новою, відмінною від установок середньовіччя перспективою розвитку людини. філософія Відродження поряд з Богом поставила людину-борця, людину-підприємця. Людина вже не була пасивним інструментом в Божих руках, а вільним громадянином, творцем суспільних структур.

Проставляючи людину, її свободу і велич, мислителі Відродження разом з тим з іронією і сарказмом розкривали і її негативні риси. Це набрало особливої гостроти в працях Ніколо Макіавеллі (1469 – 1529 рр.). У своїх філософсько-соціологічних працях Макіавеллі багато уваги приділяв етичним проблемам. Щиро вболіваючи за людей, ратуючи за їх звільнення від духовних кайданів середньовіччя, Макіавеллі стверджував, що не може людина бути моральною, коли аморальною є епоха конкретного суспільства. Моральність в таких умовах приводить індивіда до невдач і глибоких розчарувань. Люди, стверджував Макіавеллі, за своєю природою злі, але необхідність спільної безпеки їх життєдіяльності сприяє тому, що вони змушені творити добрі справи.

Аналізуючи діяльність людини, Макіавеллі приходить до висновку, що в ній закладено дві частини. Одна частина – це її доля, фортуна, а інша – здатність до самоорганізації, енергійності, підприємливості. Коли людина цілком покладається на фортуну, вона ніколи не д осягне значних успіхів. Фортуна – це потенційний успіх, який слід розвивати, реалізовувати активною діяльністю. Життя, переконував Макіавеллі, сприяє сміливим,настирливим, впевненим у собі.

Макіавеллі був щиро переконаний, що в економіці та політиці бути моральним дуже важко, а часто – неможливо. У філософсько-етичній літературі такі погляди отримали назву макіавеллізм, тобто без принципові, облудні дії, що спрямовані на отримання успіху за будь-яку ціну.

Проблему дотримання етичних норм у господарській діяльності розглядав англійський мислитель Френсіс Бекон (1561 – 1626 рр.) У праці Нова Атлантида він висловив своє бачення справедливого суспільства, де діє взаємоповага, розуміння кожним особливостей внутрішнього світу людини. Це розуміння формується на осевої особистого досвіду громадян у процесі спілкування в праці та спостережень за діями інших людей поза нею.

Спираючись на принципи емпіризму, Ф. Бекон вперше в історії філософської думки зробив спробу розкрити взаємовідносини людей на рівні зв’язків людина – людина, організація – людина, керівник – підлеглий тощо.

Якщо Ф. Бекон в аналізі всіх сторін суспільного життя спирався на емпіризм, то видатний французький мислитель Рене Декарт (1596 – 1650 рр.), голландський дипломат і філософ Гуго Гроцій (1583 – 1645 рр.), голландець Бенедикт Спіноза (1632 – 1677 рр.), англійський філософ Томас Гоббс (1588 – 1679 рр.) вважали, що справжнє знання в усіх сферах духовної діяльності людини може бути отримане в сфері розуму. Так, Г. Гроцій стверджував, що все, що спирається на засади розуму і гуманізму (знову є таки раціонально обґрунтованому), відповідає етичним нормам. Аналізуючи господарське життя суспільства, писав він, ми повинні виходити з засади економічної вигоди людей, тому що кожна людина розумом і серцем сприймає в першу чергу те, що сприяє її матеріальному добробуту, відволікає від нього загрозу.

Людина за своєю природою є егоїстом, проголошував сучасник Г. Гроція англійський філософ Томас Гоббс. Кожен хоче мати більше від інших матеріальних благ, влади і пошани. Але це не завжди збігається з інтересами більшості членів суспільства, що спричиняє конфліктні ситуації. Щоб вони не переростали в конфлікт, люди, домовившись між собою, створили державу, перед якою кожен мусить схилити голову в обмін на спокій і безпеку.

В історії філософії Нові часи поділяються на чотири періоди. Початком її є філософія Френсіса Бекона, другий період охоплює філософію Декарта, Спінози та Лейбніца, третій (ХVIІІ ст.) – філософію просвітництва в Англії, Франції, Німеччині, четвертий – першу половину ХІХ ст.

Видатний мислитель Просвітництва Девід Юм (1647 – 1706 рр.) висловив свої погляди щодо етики бізнесу. Під впливом гедоністичних та індивідуалістичних поглядів Мішеля де Монтеня (1533 – 1592 рр.) та П’єра Бейля (1647 – 1706 рр.) Д. Юм розвиває концепцію утилітаризму, згідно з якою все, що приносить користь, є моральним і заслуговує на загальне схвалення. Спілкуючись між собою, люди чекають один від одного підтримки. В осевої спілкування лежить почуття симпатії або антипатії. Об’єднанню людей в групи сприяє симпатія: антипатія ж, навпаки, роз’єднує людей, гальмує їх життєдіяльність в усіх сферах, створює непередбачені загрози.

Особливість етичного вчення Юма широко використовував його прихильник, відомий англійський економіст і філософ Адам См іт (1723 – 1790 рр.). У праці Теорія моральних почуттів (17759 р.) він вважав, що симпатії лежать в основі суджень про поведінку і почуття не тільки інших людей, але і нас самих. Ми схвалюємо або осуджуємо не тільки інших людей, але і себе. завдяки моралі, стверджував А. Сміт, суспільство тримається як єдине ціле. У центрі моралі – наша совість. І вона є могутнім рушієм не тільки в побуті,а й в економіці. І те, що в бізнесі людина прагне до прибутку, зовсім не означає, що з совістю в неї щось не так. Утилітарні підходи в господарській діяльності, вважав А. Сміт, зовсім не протирічать моральним нормам. Останні повинні ушляхетнювати цю діяльність, і в цьому їх активна, творча, гуманістична місія.

В одній зі своїх праць з етики Критика практичного розуму (1788 р.) представник німецького Просвітництва Іммануїл Кант (1724 – 1804 рр.), аналізуючи суспільство як організацію, дістає висновку, що в ньому є активні й пасивні члени. пасивними в основному є ті, які зайняті в сфері фізичної праці. Вони мають обмежений набір операцій і мислення в них в основному репродуктивне. Інша справа – активні члени суспільства. Їх діяльність має творчий характер. Саме вони вміють творчо вирішувати проблеми, які стоять як перед невеликою групою осіб, так і суспільством загалом. Активні, як найбільш соціально підготовлена частина населення, повинні в своїй діяльності керуватись категоричним імперативом, згідно з яким слід діяти так, щоб максимум твоєї волі завжди міг відповідати принципові загального законодавства.

Другою умовою категоричного імперативу, якого повинні дотримуватися активні члени суспільства, положення, згідно з яким людина повинна бути не лише засобом для здійснення якоїсь мети, але й абсолютною метою, тому кожен повинен діяти так, щоб людство, як в твоїй особі, так і в особі іншого, служило тобі не тільки засобом, а й метою. Кант безпосередньо не розглядав місця етичних норм у бізнесовій діяльності, але його положення стали своєрідним дороговказом в різних формах людської діяльності, у тому числі і бізнесовій.

У ХІХ ст. в Англії, а пізніше в Європі поширюється етика утилітаризму. Основні представники утилітаризму Бентам І (1748 – 1832 рр.), Мілль Джеймс (1773 – 1836рр.), Мілль Джон Стюарт (1806 – 1873 рр.). Згідно з цією етикою моральна цінність вчинків людини визначається рівнем їх корисності, вигоди. Чим вищий прибуток у бізнесовій діяльності, стверджував Бентам, тим людина щасливіша і навпаки. Етика утилітаризму в другій половині ХІХ ст. ідеально відповідала ринковому господарювання в США і Європі. Згодом етика утилітаризму була екстрапольована не тільки на сферу економічного життя а й в інші царини. Сьогодні етика утилітаризму в її цивілізованій іпостасі є однією з підвалин (поряд з прагматизмом) етики бізнесу і відповідає сучасній суті homo economicos (людини економічної).