Силурійський період (435-410 млн.Років тому)

В Уельсі виділив Р.Мурчисон (1835). Назва походить від латинського найменування кельтського племені. В Англії є два типи стратотипів. Один з них сформований в умовах шельфу і розчленований за брахіоподами, інший належить глибоководним фаціям і розчленований за граптолітами. Схеми біостратиграфічного розчленування цих стратотипів між собою не скорельовані, тому нижня межа силуру точно не визначена. Верхня межа визначена однозначно за граптолітами у Чехії. В силурі розрізняють ранню та пізню епохи. Рання епоха представлена ландоверійським і венлоцьким, пізня – лудловським і пржидольським віками.

Органічний світ силуру. Розвивалися всі фауністичні групи, які існували в ордовику. Головне значення для стратиграфії мали граптоліти (Rastrites, Monograptus), замкові брахіоподи (Pentamerus, Atrypa), табуляти (Halyzites, Favozites), трилобіти (Phacops, Encrinurus), конодонти. Крім того, поширені голово­ногі молюски, тентакуліти, гастроподи, криноідеі, панцирні риби (Cephalaspis, Pteraspis), ракоскорпіони (Euripterus). Головна подія у розвитку органічного світу силуру – вихід рослинності на сушу. Це стало можливим з утворенням озонового шару в атмосфері. Перші наземні рослини-псилофіти не мали листя і коренів та розмножувалися спорами. Поряд із псилофітами на сушу вийшли скорпіони, які пристосувалися до повітряного дихання. Наприкінці силуру різко зменшилося розмаїття трилобітів, граптолітів, табулят, наутилоідей тощо. Водночас з'явилися нові представники тварин та рослин, які багато в чому визначили подальший розвиток екосистем у пізньому палеозої.

Структура земної кори у ранньому палеозої

Реконструкція палеоструктурних умов раннього палеозою можлива лише на теренах сучасних континентів, оскільки акваторії сучасних океанів, які займають більшу частину поверхні Землі, утворилися у мезо-кайнозої.

У ранньому палеозої були всі древні платформи Північної півкулі: Північно-американська, Східноєвропейська, Сибірська, дві Китайські, а також Таримський масив. У Південній півкулі був суперконтинент Гондвана, який об'єднував розрізне­ні сьогодні Південноамериканську, Африканську, Індостанську, Австралійську і Антарктичну давні платформи. Давні платформи були роз'єднані рухомими поясами: Атлантичним, Середземноморським, Урало-Монгольським, Арктичним і Тихо­океанським.

Атлантичний пояс. Атлантичний рухомий пояс займає обидва боки сучасного Атлантичного океану. У ньому виокремлюються дві області: Північно-атлантична і Мексикано-Апалацька.

До Північнотлантичної області належать Північні Апалачі, Ньюфаундленд, східне узбережжя Гренландії, більша частина Ірландії, Великобританії, Скандинавії. Геосинклінальний процес тут почався у пізньому протерозої і закінчився формуванням каледонід у силурі.

Мексикано–Апалацька область об'єднує Південні Апалачі та узбережжя Мексиканської затоки. Геосинклінальний режим тут був і в пізньому палеозої.

У Європі серед каледонських рухомих структур найкраще вивчена Грампіанська геосинкліналь, яка охоплює Ірландію, більшу частину Великобританії і Скандинавські гори. Її макротектонічні особливості визначені системою регіональ­них розломів, між якими розміщені нерівномірно опущені блоки протерозойського фундаменту. Між опущеними блоками розміщені лінійні геоантиклінальні підняття. Кожен з тектонічних прогинів має специфіку геологічного розвитку, виявлену у внутрішній структурі, фаціальних типах і складі порід, потужностях вулканогенно-осадових товщ. Характерною є різка мінливість складу порід та їхньої потужності навіть у межах одновікових нагромаджень. Наприклад, кембрій Уельсу представлений пісковиково-глинистими породами потужністю до 4,5 км. Одновікові утворення Шотландії – це конгломерати і пісковіки з прошарками карбонатів, їхня загальна потужність не перевищує 550 м. Вертикальні тектонічні рухи були коливальними. У стратиграфічних розрізах це відображено чергуванням регресивних та трансгресивних імпульсів, однак з перевагою тенденції прогинання чи підіймання.

Для геосинклінальної структури Великобританії виділяють такі етапи розвитку: 1) кембрій – формування серії мілководних морських прогинів із компенсованим характером осадконагромадження; інколи прояви підводного вулканізму; наприкінці кембрію в результаті регресивного імпульсу сформовалася острівна система; 2) ордовик – етап максимального прогинання; підводний вулканізм; наприкінці етапу відбувся регресивний імпульс; 3) силур – на початку відбувся трансгресивний цикл із проявом підводного вулканізму; наприкінці розпочалося загальне підняття, замикання прогинів; відбулася ерійська фаза складчатості, формувалися батоліти гранітів.

На межі силуру і девону район перетворився на гірську країну.

У Скандинавії, на відміну від Великобританії, проявлене чіткіше розмежуван­ня ев- та міогеосинклінальних зон. Породи евгеосинклінальних прогинів метаморфізо­вані.

В Апалачах історія геологічного розвитку нагадує Скандинавську. Специфічною особливістю цього регіону є прояв таконської фази складчастості на межі ордовику і силуру.

Середземноморський пояс. Середземноморський рухомий пояс умовно розділяють на Європейську та Азіатську частини.

У Європейській частині виділяються три структурні елементи: Північну систему геосинклінальних прогинів (Корнуел, Ардени, Рейнські сланцеві і Рудні гори, Гарц, Судети, Середньопольське підняття); 2) Франко-Чеський серединний масив (Центральний масив Франції, Вогези, Шварцвальд, Чеський масив); 3) Південну систему геосинклінальних прогинів (Монтань-Пуар, Піренеї, Піренейський напівострів, Атлас, Альпи, Балкани).

У ранньопалеозойському віці геосинклінальні прогини були ділянками диференційного прогинання з проявами підводного вулканізму, а Франко–Чеський масив – континентальною областю .

Послідовність геологічних подій раннього палеозою Європи наступна. В кембрії у зоні Північних геосинкліналей закладені ізольовані мілководні морські басейни, де у режимі компенсації нагромаджуються пісковиково-глинисті (інколи із вулканітами та вапняками) товщі потужністю до 2-3 км. У Південній системі прогинання було інтенсивнішим, що зумовило формування потужніших (3–5 км) вулканогенно-осадових товщ. У Франко-Чеському масиві в цей час нагромаджувалися континентальні пісковиково-галькові відклади. Наприкінці кембрію в морських акваторіях відбулася невелика регресія, а на деяких ділянках серединного масиву – спалахи вулканізму.

В ордовицьому віці розпочалася масштабна морська трансгресія, завдяки якій в Європі ордовицькі морські нагромадження поширені більше, ніж кембрійські. В Північній зоні ордовицькі осади трансгресивно перекрили утворення кембрію та протерозою. Наприкінці ордовіку на окремих ділянках відбувся підводний вулканізм основного, а інколи кислого складу. Склад вулканітів залежав від структурної позиції вулканічних апаратів. У зонах максимального і стійкого прогинання поширені вулканіти основного складу. В зонах геоантикліналей, крім основних, присутні вулканіти середнього і навіть кислого ряду. В Південній зоні прогинання відбувалося по всій площі. Відклади ордовіку згідно залягають на відкладах кембрію. Для Альпійсько-Карпатської ділянки та Балкан характерний інтенсивний вулканізм, пов’язаний з острівними системами.

Такий розвиток Європейської частини Середземноморського поясу тривав і в ранньому силурі. З пізнього силуру розпочалася загальна регресія, однак майже всі геосинклінальні прогини Середземноморського поясу розвивалися і в пізньому палеозої.

Подібні умови простежувалися і в інших рухомих поясах. Для всіх них характерно те, що завершальна складчатість і гороутворення в різних частинах відбувалися в різний час. Зокрема, в Урало–Монгольському поясі геосинклінальний розвиток Алтає-Саянської частини закінчився у середньому кембрії (салаїрська фаза), Кокчетаво-Киргизької – на межі ордовику та силуру, а Казахстано-Монгольської продовжився у пізньому палеозої.