33. Рід як іменна категорія особових дієслів. Особливості виявлення роду у особових формах дієслів. Історичний коментар.

До числа словозмінних категорій особових дієслів належить категорія роду. Вона характерна для дієслів у формі минулого (доконаного і недоконаного виду) і давноминулого часу, а також у формі особового умов­ного, спонукального і бажального способів. Крім того, родову форму мають дієприкметники. Категорія роду виступає як додаткова ознака в харак­теристиці особи (у формах теперішнього і майбут­нього часів та наказового способу особова характеристика зводиться до встановлення відношення між мовцем і суб'єк­том дії). Парадигма, з допомогою якої виражаються родові проти­ставлення в дієслівних формах, складається в сучасній україн­ській мові з двох різновидів: -ø -а -о (для особових дієслів) та -ий -а -е (для дієприкметників). Компоненти першої є рефлексами колишньої родової парадигми нечленних іменних форм, компоненти другої – рефлексами колишніх форм, що зазнали стягнення в процесі розвитку. Історично перший різновид родової парадигми фактично не зазнав змін в історії української літературної мови, коли не брати до уваги, що графічним показником чоловічого роду у дав­ній українській літературній мові здебільшого виступав єр. Виникнення стягнених форм другого різновиду родової пара­дигми відноситься до третього періоду (друга пол. XVII—XVIII ст.) давньої української літературної мови. Проте повні форми ще довгий час існували (й існують досі) в новій українській літературній мові як стилістичні варіанти стягнених. Родова форма дієслова підпорядкована родовому значенню залежного іменника або займенника, напр.: хлопець читав-ø, дівчина читал-а, дитя читал-о (пор. хлопець щаслив-ий, дівчина щаслив-а, дитя щаслив-е). Категорія роду особових дієслів, безперечно, тісно пов'я­зана з категорією особи – якщо особові дієслова мають особовий афікс, вони не мають родового афікса і навпаки. Стосовно осіб форма З особи часто відповідає не граматичному родові іменника, а статевій ознаці, напр.: Лікар прийшла; Професор сказала. У множині категорія роду дієслів, як і прикметників, не виражається: хлопці, дівчата, діти писали (пор.: хлопці, дівчата, діти щасливі).

34. Поділ іменників на відміни і групи. Іменники, які не належать до жодної з відмін. Історичний коментар до формування відмін у сучасній українській літературній мові.

Залежно від того, яку систему закінчень у формі однини має слово, іменники української мови поділяють на першу, другу, третю й четверту відміни. Відміни іменників — це групи слів, що мають спільні особливості в словозміні відповідно до їх родової належності. Класифікації іменників на відміни беруть до уваги не лише рід іменників і їх закінчення у називному відмінку, а всю парадигму. До першої (І) відміни належать іменники: — із закінченням -а (після м’якого приголосного -я) чоловічого роду, жіночого та спільного (лівша). До другої (II) відміни належать іменники: — чоловічого роду з нульовим закінченням; — чоловічого роду із закінченням –о (батько); — середнього роду з закінченням -о, -е, -а(-я). До третьої (III) відміни належать: — іменники жіночого роду з нульовим закінченням + іменник мати. До четвертої (IV) відміни належать: — іменники середнього роду на -а (-я), які в родовому, давальному, місцевому відмінках однини і в усіх формах множини в основі мають суф. -ат (-ят); — іменники середнього роду на -я, які в непрямих відмінках однини і множини набувають суф. -ен: ім’я — імені, плем’я — племенем. Кожна відміна має певну систему тільки їй властивих закінчень в однині і множині. Невідмінювані іменники – іменники, що знаходяться поза відмінами. У тексті невідмінювані іменники набувають певного родового, числового і відмінкового значення, але, не маючи морфологічних форм вираження, маркують їх синтаксично, за допомогою узгоджуваних слів. До невідмінюваних іменників належать: — загальні і власні назви іншомовного походження: на -а (амплуа, Нікарагуа); на -о (бароко, бюро, Токіо); на -у (-ю) (рагу, кенгуру, Баку); на -е (-є) (ательє, турне, резюме, Данте); на -і (леді, жалюзі); — іншомовні загальні назви осіб жіночої статі та імена і прізвища з кінцевим приголосним: міс, місіс, мадам, Джонсон, Шмідт; — іншомовні імена і прізвища з кінцевими наголошеними голосними -о, -а (-я): Ніно, Дюма, Золя; — російські прізвища на -их, -ово: Черних, Сєдих, Дурново; — українські жіночі прізвища на -ко і приголосні: Грищенко (Тетяна), Жовтобрюх (Марія), Вихованець (Наталка ); — деякі типи абревіатур: ДДУ, райвно, СТО. Невідмінювані іменники належать до розряду слів з нульовою парадигмою. За характером кінцевого приголосного вони поділяються на три групи: тверду, м’яку, мішану. Серед іменників першої відміни до твердої групи належать ті, що мають основу на твердий приголосний перед закінченням -а у Н. в. (долина, хмара). М’яка група об’єднує іменники з основою на м’який приголосний перед закінченням -а (орфографічне -я) у Н. в. однини (пшениця, суддя). До мішаної групи відносять іменники з основою на шиплячі ж, ч (орфографічно також щ), ш, дж перед закінченням -а у Н. в. (біржа, вдача, паща, груша, паранджа), а також на -е (скиртище). Іменники другої відміни теж розподіляються на групи. До твердої групи належать іменники: — чоловічого роду з основою на твердий приголосний б, в, г, д, з, к, л, м, н, р, с, т, ф, х,ц і нульовим закінченням (дуб, ріг, зріз, свисток, поділ, сом, сон, стовп, двір, аромат, граф, страх, палац); — чоловічого і середнього роду з основою на твердий приголосний і закінченням -о: батько, дядько, вуйко, стебло, поліно, гальмо. М’яку групу утворюють іменники: — чоловічого роду з основою на м’який приголосний д, дз, з, й, л, н, с, т,ц і нульовим закінченням: Господь, рай, пензель, курінь, хміль, татусь, кіготь, перець; — чоловічого роду на -о (орфографічне -ьо): дядьо, татусьо, дідуньо; — середнього роду на -е (поле, серце) та -а (орфографічне -я): бажання, бадилля, угіддя; — з суфіксами -ар, -ир зі сталим наголосом на закінченні у непрямих відмінках (крім Кл. в.): байкар ( я, -еві, -я, -ем, -і), буквар, кобзар; — на -ар, у яких наголос рухомий: бондар (бондар-я — бондар-ів), кухар (кухар-я — кухар-ів). Др мішаної групи відносять іменники: — чоловічого роду на шиплячий (ж, ч, ш, орфографічне щ) з нульовим закінченням (пейзаж, масаж, комиш, латиш, родич, хрущ); — середнього роду з основою на шиплячий ж, ч (орфографічне щ) і закінченням –е (ложе, плече, віче, горище, сховище); — чоловічого роду з суфіксом -ар (орфографічне -яр) перед м’яким приголосним і сталим наголосом на закінченні (іменники на -яр цього типу означають осіб чоловічої статі за професією або іншою діяльністю): тесляр, байкар, весляр, пісняр, школяр. Історично відміни іменників у сулм сформувалися на ґрунті класів іменників староукраїнської мови, утворених за їх основами. Відбувся занепад редукованих голосних, занепад форм двоїни, утворилась нова граматична категорія істоти/неістоти, зазнали змін системи закінчень, головним критерієм стала родова ознака. Сучасна українська І відміна сформувалася на базі таких основ: - жін. роду на -*a- (рука, риба, вода); - жін. роду на -*ja- (земля, душа); - чол. роду на -*a- (воєвода, староста); - чол. роду на -*ja- (вельможа); - жін. роду на -*ῐ- (пісня, миша); - жін. роду на -*ῡ- (буква, церква, морква); - жін. роду на -*r- (дочка). До складу сучасної ІІ відміни входять такі основи, як: - чол. роду на -*ǒ- (город, друг); чол. роду на -*jǒ- (кінь, край); сер. роду на -*ǒ- (добро, село); сер. роду на -*jǒ- (поле, серце); чол. роду на -*ῠ- (син, дім, віл); - чол. роду на -*ῐ- (гість, лікоть, вогонь, день); іменники чол. роду з основою на -*en- (корінь, перстень, гребінь) та середнього на -*s- (коло, чудо, вухо). Сучасна ІІІ відміна – це деякі староукраїнських іменників з основою на -*ῐ- (милість, честь). На основі іменників сер. роду на -*en- (ім’я, полум’я) та сере. роду на -*t- (теля, дитя) сформувалася сучасна ІV відміна.

35. Категорія стану дієслова. Взаємозалежність категорії стану і категорії перехідності/неперехідності. Дієслова активного стану і граматичні засоби вираження його форм. Зворотно-середній стан. Дієслова, які не мають значення стану.

Категорією стану Жовтобрюх називає відношення дії до суб’єкта і об’єкта. Аби визначити, в якому значенні виявляється граматична категорія стану, потрібно чітко визначити суб’єкт дії, дію, об’єкт та проаналізувати стосунки між ними. Традиційна, так звана шкільна, морфологія визнає поділ цієї категорії на два граматичні значення – значення активного і пасивного стану. Проте, деякі вчені, зокрема Жовтобрюх, розглядають ще третє значення – зворотно-середній стан дієслова. Для особової форми дієслова притаманні значення активного та зворотно-середнього стану. Дієслова активного стану називають дію, яка від суб’єкта переходить на об’єкт, при цьому змінюючи або не змінюючи його (я бачив сон; я виправ шкарпетки). В цьому полягає взаємозалежність категорії стану і перехідності/неперехідності – перехідні дієслова завжди матимуть значення активного стану. Коли суб’єкт у називному відмінку займає позицію підмета і спрямовує дію на прямий об’єкт, що займає позицію прямого додатка, то власне значення знахідного відмінка без прийменника (родового у випадку заперечення)цього об’єкта буде граматичним засобом вираження значення активного стану дієслова. За Жовтобрюхом, дієслова з постфіксом -ся розглядаються як дієслова зворотно-середнього стану. Городенська такі дієслова розглядає у межах категорії дієслівних родів. Дієслова зворотно-середнього стану утворені від перехідних дієслів за допомогою постфікса -ся і суб’єкт у них є заразом й об’єктом дії. 1. Власне зворотній стан – утвор. за доп. постф. -ся без зміни значення; суб’єкт стає об’єктом дії або суб’єкт є її об’єктом: миюся, взуваюся. 2. Непрямо зворотній – означ. дію, що діяч творить для себе: запастися на зиму; налаштуватися в дорогу. 3. Взаємо-зворотній – наз. дію, для якої є щонайменше два діячі, кожен з яких одночасно і об’єкт, і суб’єкт по відношенню до іншого: листуватися, цілуватися, змагатися. 4. Загально зворотній – наз. дію, яка зосереджується у самій собі і не стосується інших суб’єктів та об’єктів: сердитися, тішитися, мучитися. 5. Активно-безоб’єктний – собака кусається, кіт дряпається. 6. Активно-об’єктні (пасивно-якісні) – здатність одного об’єкта підпадати під дію іншого: скло б’ється, папір рветься. За В. Виноградовим, категорії стану не мають: — всі неперехідні дієслова без -ся (молодіти, зітхнути, зеленіти, біліти); — неперехідні дієслова на -ся, що без -ся не вживаються (боятися, сміятися, пишатися); — дієслова на -ся від неперехідних дієслів, що можуть вживатися без -ся: стукати — стукатися, жити — зжитися, бігати — добігатися, іти — йдеться; — неперехідні безособові дієслова: світає, темніє, не спиться, не лежиться; — дієслова на -ся, лексичне значення яких відрізняється від відповідних дієслів без -ся: добити — добитися, знаходити — знаходитися.

36. Прикметник як частина мови у різних морфологічних школах. Категорійне значення прикметника. Загальна характеристика семантичних, морфологічних, словотвірних і синтаксичних особливостей прикметника.

Прикметник належить до іменних частин мови і його завжди визнавали. Традиційна школа визнає прикметник за чотирма критеріями. 1. Частиномовне (категорійне) значення – атрибутивність, що сформувалася на основі додавання ознак кожного прикметника, і виявляється у кожному з них у назві конкретної ознаки. 2. Граматичні категорії прикметника – це категорії роду, числа, відмінка, співвідносного ступеня вияву ознаки, суб’єктивної оцінки якості предмета. 3. Словотворчі особливості – кожен прикметниковий суфікс повинен нести елемент такого значення ознаки: -ськ-, -цьк-, -зьк-, -ин, -ов, -ач і т.д. прикметнику властивий свій специфічний набір суфіксів, а є й омонімічні. 4. Визначальною синтаксичною функцією для прикметника є ф-я означення. Значно рідше виступаж іменною частиною складеного присудка. Кучеренко вважає прикметником частину мови, яка називає /статичну/ ознаку. За його вченням, до прикметника належить традиційний прикметник, займенники прикметникового взірця відмінювання (вказівні, присвійні, означальні, питально-відносні та утворені від них неозначені), порядкові числівники і дієприкметники (ознака за дією).

Вихованець і Городенська розглядають прикметник аналогічно, але у питанні про дієприкметник вони мають власне бачення. На їхню думку, дієприкметник є прикметником, якщо в реченні виступає у ролі означення, якщо ж у ролі присудка – це дієслово. За значенням розрізняємо три розряди прикметників – якісні (як правило, немотивовані), відносні (означають співвідносну із назвами неістот ознаку), присвійні (мають ознаку, співвідносну з назвами істот). Граматичні категорії роду, числа, відмінка реалізуються у тих самих значеннях, що й в іменнику, категорія ступенювання виявляється у граматичних значеннях вищого і найвищого ступеня порівняння, а категорія суб’єктивної оцінки якості виявляється в одному значенні – пестливості (демінутивності). Баранник виділяє категорію безвідносного ступеня якості, яка виявляється у значеннях помірного, надмірного і недостатнього ступенів. Форми прикметника бувають короткими (зелен, дрібен) і повними (зелений, дрібний). Також прикметники поділяють за кінцевим приголосним основи на тверду і м’яку групи.