56.Типологія політичної культури. Зміст та особливості громадської культури.

Будь-яка політична культура відображає інтереси, суспільне положення і особливості історичного розвитку відповідної соціальної спільності, нації, регіону і інших суб'єктів політичного життя.

В сучасній політології для аналізу і порівняння політичних культур широко використовується їх типологія, запропонована американськими політологами Г.Алмондом і С.Вербой. Вони виділяють три основні типи політичної культури:

- Патріархальна політична культура, її основною ознакою служить відсутність в суспільстві, де вона панує, інтересу до політичної системи.

- Підданська політична культура, що характеризується сильною прихильністю до існуючим в країні політичних інститутів і режиму влади, що поєднується з низькою індивідуальною активністю населення.

- Активістська політична культура з такими її сутнісними рисами, як зацікавленість в політичній системі і активна участь в ній.

В сучасному суспільстві панують і взаємодіють два основні типи політичної культури: підданська і активістська, або політична культура участі.

На підставі такого критерію, як ступінь узгодженості у взаємостосунках політичних субкультур, можна виділити два типи політичних культур - фрагментарну (різнорідну) і інтегровану (однорідну).

Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою країни, соціальною роз'єднаністю, високим ступенем конфліктності, застосуванням насильства, відсутністю ефективних процедур залагоджування конфліктів. Цей тип культури панує в більшості африканських і латиноамериканських країн, частково в Північній Ірландії і Канаді. В його основі лежить помітна соціокультурна, конфесійна, національно-етнічна і інша фрагментація суспільства.

Інтегрована політична культура відрізняється наявністю порівняно високого ступеню консенсусу (від лат. сonsensus – згода, одностайність) з основоположних питань політичного пристрою, низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, лояльністю по відношенню до існуючого режиму. Ці характеристики застосовні до політичної культури більшості західних країн.

Відносно сучасних цивілізованих суспільств при визначенні типу політичної культури критерієм доцільно вибрати тип політичного режиму. Політичний режим завжди породжує відповідну йому модель політичної культури, що характеризується певними ознаками. В чистому вигляді ці моделі функціонують рідко, частіше зустрічаються змішані форми. Можна виділити наступні більш менш крупні моделі політичної культури: демократичну, авторитарну і тоталітарну. (тут про моделі і їх ознаки можна сказати)

Якщо за основу класифікації узяти соціальну структуру суспільства, то можна знайти, що кожний соціальний прошарок, клас, кожна соціальна спільність людей має специфічну модель політичної культури. Виходячи з соціального критерію, можна виділити політичну культуру робочого класу, інтелігенції, бізнесменів і ін., політичну культуру молоді, середнього покоління і літніх людей.

57.Політична культура українського народу: традиції, сучасний стан, тенденції розвитку.

Політична культура сучасного українського суспільства характеризується такими основними рисами:

1. Фрагментарність. Ця риса проявляється не тільки в поляризації регіонів, вікових груп населення, але і в рамках особистої свідомості громадян. Так, впевненість людини в необхідності демократичних перетворень часто поєднується із впевненістю, що Україну «врятує» тільки «сильна рука».

2. Існування протиріч між політичним ідеалом (західні демократії) і реальним його утіленням. Це проявляється, наприклад, в опитуваннях громадської думки, коли більше половини опитаних повністю або частково погоджуються з тим. що необхідно проявляти інтерес до політичної ситуації в суспільстві з метою розширення особистої участі в управлінні. У той же час багато тих, хто вважає такий інтерес марним, оскільки «влада приймає рішення, які вигідні їй самій».

3. Такі протиріччя знаходять свій прояв у широкому спектрі негативних емоцій щодо політики і її інститутів в українському суспільстві: від тотальної апатії до агресивного протистояння. Аполітичність часто стає громадянською позицією.

4. Матеріальне неблагополуччя широких верств населення, поділ суспільства на «бідних», і «багатих», що посилюється, призводить до пошуку зовнішніх і внутрішніх «ворогів народу» — груп, винних у тому, що коїться. Часто такий розподіл проходить на основі національної ідеї, мовного питання.

5. Основним поляризуючим масову свідомість фактором є орієнтація на Росію чи на Захід (США) як потенціального партнера й еталон економіко-політичного розвитку. Ця орієнтація підтримується невизначеністю зовнішньополітичного курсу України.

6. Політична культура України має яскраво виражені регіональні особливості. Так, в Центральній Україні домінують помірні політичні погляди, нахил до консенсусу у стосунках з Росією. На Західній Україні домінують радикальні настрої в питаннях мовної політики, відносин з Росією, орієнтація на країни Східної і Західної Європи, в політичному просторі активно представлені партії правого крила. Східна Україна представлена значною мірою російськомовними українцями і орієнтована на зближення з Росією. Тут більш активно діють комуністична партія і партії лівого крила.

7. Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі компоненти культури, а багато з існуючих мають ще не сформований характер. Багато політико-культурних елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива неорганічність.

На формування названих рис політичної культури в Україні впливали такі чинники:

• багатовіковий період бездержавності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів національного відродження) була відсутня;

• розчленування України на території та включення їх до країн з різними культурними і політичними системами, що призвело до побутового, психологічного і політичного відчуження між різними частинами народу;

• панування комуністичного режиму, що спричинилося до деформації рис індивідуалізму і прагматизму, формування патерналістських і колективістських цінностей.

Сьогодні в Україні складається ситуація, за якої, без реформування політичної, правової, економічної і духовно-культурної системи неможливе формування сучасної демократичної політичної культури, неможливе швидке реформування соціальних інститутів. Тому політичні сили реформістського спрямування повинні забезпечувати через засоби масової інформації ідеологічну основу реформ і підготовку управлінської еліти, здатної мислити і діяти в умовах конкурентного середовища.

Особливо важливим є завдання формування політичної культури молоді, яке можливе лише за умови здійснення загального громадського виховання, органічного поєднання політичного виховання із моральним і релігійним, із принципом максимального використання можливостей самовиховання молоді. Адже саме молоді властива особлива критичність, загострене відчуття нового, прогресивного, передового. Саме з неї сьогодні формується нова еліта української нації, яка покликана вивести нашу країну на передові позиції сучасної цивілізації.