45.Лобізм як політична технологія

У соціально-політичних механізмах сучасної плюралістичної демократії важливу та своєрідну роль відіграють групи інтересів, що використовують тактику тиску; їх називають, як відомо, лобістськими угрупованнями. Перші дослідники лобізму американський політолог А.Бентлі та француз Ж.Мейно вважали його специфічною рисою практичну відсутність правової регламентації подібної діяльності. Тиск на парламент та адміністрацію виконавчої влади здійснюється так званим лобі з ціллю реалізації реалізації групових інтересів. Ф.Трумен диференціював групи інтересів як певні соціальні субстрати (“вихідний суспільний матеріал”) та групи тиску (лобі) як політично інституціоналізоване відображення перших.

Таким чином, лобізм доцільно розуміти як систему і практику реалізації інтересів різноманітних груп, союзів, об’єднань громадян, субстрат та субеліт, корпорацій тощо шляхом організованого впливу на законодавчу та адміністративну діяльність державних органів.

Незважаючи на часто нелегітимний статус лобістських груп, механізми їхньої діяльності не можна однозначно оцінювати негативно, бо вони є природними інститутами плюралістичної демократії та втілюють, активні політичні технології, а також механізм обліку та досягнення багатопланових соціальних інтересів у диференційованих суспільствах, особливо транзитних. В цьому є політичне призначення лобізму — здійснювати функцію соціального посередництва між громадянським суспільством та державою, а також сприяти спрямованому “обміну інформацією” в процесі законотворчості. Так, французький політолог М.Дюверже, відмічаючи, що законодавці намагаються легалізувати лобізм та перевести його “з кримінального шляху до інформаційного”, мав на увазі подолання прямого підкупу та скупки голосів за рахунок “непрямого” інформаційного впливу об’єктивної інформації, яка підтверджує обгрунтованість інтересів та вимог щодо очікуваних рішень влади. Під час розробки та прийняття законів, при інтерпретації законодавчого чи будь-якого нормативного акту урядовцями важливу роль відіграють не тільки їхні знання та професіоналізм, але і об’єм та характер інформації, яку він має.

Технологічно процес лобіювання зазвичай здійснюється невеликою групою людей, але це не знімає і відчутної соціальної користі, бо врахування групових можливостей та інтересів, наслідків дій, що здійснюються в межах демократичної процедури, виражається в політичних рішеннях, де легалізована складна система стримок та противаг міжгрупових та міжкланових протиріч.

Слід відмітити і соціально-правовий аспект в оцінці лобізму: він як би доповнює конституційну систему демократичного представництва, дозволяючи впливати на прийняття та реалізацію політичних рішень тим групам, які позбавлені можливості артикулювати власні інтереси через своїх депутатів, бо парламент України формується за мажоритарно-партиципаторним принципом, упускаючи інтереси багатьох соціальних груп.

Один з механізмів лобіювання — плюралістичний, коли групи інтересів здійснюють тактику тиску “знизу уверх” на законодавчу або виконавчу владу з ціллю закріплення певних переваг, пільг, привілей тощо. Плюралістичне представництво інтересів організується спонтанно, не має постійних інституціональних форм, висуває своїх лідерів, йде до своїх цілей у конкурентній боротьбі з іншими силами. На законодавчий процес плюралістичне лобі частіше за все впливають через депутатські ініціативи та позиції.

Інший варіант лобізму полягає в тому в тому, що держава укладає з якою-небудь групою явну або латентну угоду, отримуючи в обмін на привілеї лояльність та певні гарантії сприяння державним рішенням і діям уряду. Це лобі — корпоративістське, групи інтересів тут порівняно нечисленні та функціонально упорядковані (за категоріями інтересів), ієрархізовані за статусами, соціально зорієнтовані на субеліти. Держава, що йде на угоду з корпоративістським лобі, як би визнає за ним монопольне право на представництво певних інтересів в обмін на право впливати на відбір лідерів та порядок задоволення виражених лобі вимог.

Сучасні внутрішні механізми лобіювання складаються з комплексу можливостей донести та “нав’язати” свого інтересу структурі або політичній персоні, яка приймає рішення: близькість до політичної фігури або організації, від яких залежить рішення; наявність ресурсів та коштів, що забезпечують реалізацію даного інтересу; можливість надавати політичного (і неполітичного, зокрема нелегітимного) тиску; можливість надавати економічного тиску (погрози щодо припинення сплати податків, виплати відрахувань, вимоги економічної автономії, ліцензій, зняття квот тощо); інформаційні можливості популяризації або компрометації даної структури та її дій в очах громадської думки.

Головною цінністю лобізму є створення легітимних можливостей участі у розробці та прийнятті рішень як найбільш зацікавлених суспільних груп, так і висококомпетентних спеціалістів.

Юридично чітко регламентована система лобізму може значною мірою сприяти: забезпеченню гласності та передбаченості політичних процесів; цивілізованому обмеженню сфер діяльності апарату державної влади (зробить його більш відкритим для контролю з боку суспільства, зменшить можливість вольових рішень); поширенню кола активних учасників політичного процесу, що може слушно сказатися на розвитку громадянського суспільства в цілому; контролю взаємодії приватних інтересів та органів влади, створенню додаткових перепон на шляху корупції. Лобізм як система цивілізованих відносин, як нормальна політична діяльність, безсумнівно, сприяє стабілізації суспільства.

46.Групи тиску як засоби впливу на державну політику.

Можна перерахувати такі основні функції груп тиску:

1) передають настрої і вимоги народу урядові;

2) впливають на законодавчий процес (вони не тільки надихають і підтримують законодавство, але часто розробляють законопроекти і подають їх на розгляд урядів, правлячої партії або комісій законодавчої влади);

3) виконують важливу роль під час добору експертів і спеціалістів на міністерські та адміністративні посади, відкриваючи доступ на державні пости особам з відповідним досвідом і оточенням;

4) надають підтримку і мобілізують людей для реалізації урядових програм;

5) здійснюють контакт з урядом і сприяють виробленню сучасних та ефективних законів.

У демократичних системах вплив численних груп тиску може досягти сили, яка нейтралізуватиме ефект роботи уряду.

Розглядаючи роль груп інтересів у політичному процесі, Хітшнер і Левін пишуть: «Із безлічі стратегій, які використовують групи інтересів для досягнення своїх цілей, переважне значення мають дві: по-перше, прямий вплив на урядові органи та офіційних осіб; по-друге, побічний вплив на них через окремих осіб, політичні партії та громадську думку. Стратегія та методи, використовувані будь-якою групою, визначаються її складом, цілями і засобами їх досягнення, а також характером уряду, на який ця група прагне вплинути. Відкритість щодо вираження вимог групи інтересів та рівень сприйнятливості до них суспільства залежать від типу партійної системи та політичної атмосфери».

Вплив груп тиску на державну політику здійснюється на п’ятьох рівнях.

По-перше, групи впливають на громадську думку, використовуючи різні засоби масової комунікації для популяризації своїх ідей чи програм в аудиторії читачів, слухачів та глядачів.

По-друге, вони прагнуть вплинути на результати виборів шляхом фінансування політичних груп або активізації інших форм передвиборної боротьби.

По-третє, групи тиску впливають на зміст платформ політичних партій, виступаючи на відповідних форумах чи спілкуючись із кандидатами.

По-четверте, вони можуть сконцентрувати свої зусилля на законодавчих органах, входячи в контакти з депутатами, беручи участь у слуханнях законопроектів у комісіях.

І, нарешті, вони прагнуть контролювати вже прийняті закони, співпрацюючи з адміністративними діячами або заперечуючи правильність тлумачення адміністрацією цих законів, передаючи справу в разі потреби на розгляд суду.

Є чотири етапи політичного процесу, на яких активно діють групи інтересів.

Перший етап — це з'їзд політичної партії. Загальнонаціональні партії США являють собою гнучкі асоціації груп інтересів, що співпрацюють одна з одною у процесі призначень і виборів до федеральних органів. Деякі з груп усупереч належності до однієї партії мають на меті протилежні-інтереси. Платформи загальнонаціональних партій зазвичай являють собою компроміс цих інтересів. Представники окремих груп кожні чотири роки на з'їздах партії ведуть боротьбу за умови цих компромісів. Представники, робітничих профспілок домагаються більших соціальних гарантій і пом'якшеного регулювання трудових процесів (Американська федерація фермерських комітетів, наприклад, наполягає на своєму погляді щодо сільськогосподарської програми).

Другий етап — це загальнонаціональні вибори. В цей період представники великих груп прагнуть спрямувати в потрібне русло масові виступи під час виборних кампаній. Вони — організатори і учасники масових мітингів, полум'яні оратори, ініціатори збирання коштів, пропаганди в пресі, на радіо й телебаченні на підтримку своїх кандидатів.

Третій етап — набирання чинності законами, і саме тут групи тиску докладають найбільші й невпинні зусилля. Офіційним і загальнодоступним методом переконування є клопотання перед комісією Конгресу, в чиїй компетенції перебуває цей закон. Звернення до комісії вельми важливе, бо, по суті, вона є малим законодавчим органом. Рекомендація комісії не завжди є гарантією прийняття закону, але відмова рекомендувати законопроект майже завжди веде до його поразки. Відтак групи тиску використовують інші побічні та неформальні методи впливу. Конгресмени часто одержують особисті звернення від представників груп тиску або від відомих діячів, які спонукають їх «сказати своє слово».

Четвертий етап — вплив на адміністрацію. Конгрес — важливий об'єкт концентрації зусиль груп тиску, та не менш поважне місце в їхній діяльності посідають виконавчі органи. Федеральний уряд підтримує широкі програми витрат на соціальне забезпечення і військово-промисловий комплекс. Державні контракти на відповідні поставки та послуги є одним із найважливіших елементів економічної системи. Тому державні установи, що відають контрактами, стають епіцентром боротьби за матеріальні вигоди. До неї часом залучаються високопоставлені чиновники та члени Конгресу.

Проблема, пов'язана з групами тиску, полягає в тому, що вони часом накидають свою волю законодавцям та адміністративним органам. Від цього не лише терплять норми суспільної моралі, але й відбувається перекіс політики, що проводиться в інтересах народу, або, принаймні, такої, що являє собою справедливий компроміс інтересів груп, які протиборствують. Ця небезпека вельми реальна, особливо в країнах з високоорганізованими групами інтересів, частина яких відшліфувала свою техніку впливу до рівня мистецтва.

Система тиску "зацікавлених груп" активно формується і діє в сучасній Україні. Загальна економічна криза створює умови, в яких найбільш сильним і помітним для влади є тиск економічно важливих груп.

Так, помітно вплинули на законодавчу й виконавчу владу шахтарські страйки, організовані та спрямовані страйккомами. Ця сила тиску виникла стихійно, без попереднього політичного планування, без свідомих політичних цілей. На сьогодні страйккоми шукають свою політичну позицію, про що свідчить їх блокування з політичними партіями. Наприклад, шахтарські страйкові комітети Донецької області вийшли на вибори 1994 року у блоці з ліберальною партією. Страйккоми стали чисто зовнішньою силою тиску на парламент, оскільки не мають своїх представників у ньому. Отже, в даному випадку не варто говорити про класичну "зацікавлену групу". Також ця сила поки що не запропонувала розроблених законопроектів, альтернативних програм, тобто страйккоми ще далекі від мистецтва лобірування. Проте можливість об'єднання страйкових комітетів з політичними партіями повинна змінити становище на користь підсилення страйккомівського впливу.

Інша, найзацікавленіша група в Україні - це директорсько-адміністративний корпус, представлений у парламенті безпосередньо господарниками і депутатами, що до них приєдналися чи симпатизують. Сьогодні тільки ця група істотно визначає політичні й економічні рішення влади з моменту проголошення незалежності України. Досить широко представлена в парламенті група господарників, яка має зовнішню силу тиску на владу. Це насамперед директорський корпус, який підтримують колективи підприємств і колгоспів, посадові й господарські представники, пов'язані неформально особистими зв'язками й відносинами з господарниками. Ця група досить багата, щоб заплатити за роботу юристів, політологів, економістів, тобто вона може забезпечити себе системою знань і документів, необхідною для парламентської роботи. Та часто брак політичного професіоналізму в цій групі призводить до інтуїтивних пошуків вигідних для себе політичних рішень, а це в свою чергу викликає коливання їх позиції. Звідси схильність до частих переголосувань у Верховній Раді.

Третя група - це національно-демократична опозиція. Вона представлена в парламенті й може здійснювати тиск через суспільство (наприклад, відомі протести студентів біля Верховної Ради), підтримується національно-демократичними й націоналістичними партіями та рухами. Але ця група економічно слабка і не може ефективно лобірувати. Тому вплив цієї групи не такий значний, як двох попередніх

Нині ситуація з формуванням та впливом зацікавлених груп на політичні рішення в Україні ближча до англійського трипартизму, ніж до лобізму. Маємо три елементи трипартизму, які постійно рухаються до погодженої централізації дій. Заінтересована група господарників (уряд фактично формується цією групою), промислові профспілки і страйкові комітети, які у всьому світі поступово дерадикалізуються й готові співпрацювати з владою за право участі у виробленні ключових політичних та економічних рішень. Однак сучасна специфіка цього можливого українського трипартизму зумовлюється формою власності, яку представляють промисловці-господарники та страйккоми. Державна власність більшості підприємств України ставить уряд у значно більшу залежність від груп тиску, ніж в Америці чи Англії. Та очевидно, що процес прийняття політичних рішень в Україні більшою мірою контролюється групою господарників.

Ще однією формою тиску на процес прийняття політичних рішень в Україні є регіональний тиск на центр. Історично сформовані економіко-географічні центри в різних регіонах України - це вираження та зосередження інтересів великих спільностей людей. Точки зору спільностей міст, районів інтегруються в загальнонаціональні точки зору, позиції. Політичні орієнтири в різних регіонах настільки нетотожні, що вплив політичних партій та рухів в Україні регіоналізований. У регіональних спільностях формується самостійний погляд на політику центру і, відповідно, своє розуміння правильності рішень. Понад те, в регіонах рішення приймається раніше, ніж це зробить центр, і з позицій вже прийнятого рішення регіони починають здійснювати тиск на нього. Прийняття рішення локальними спільностями ставить перед дослідником дві проблеми: 1) як рішення приймається, тобто наскільки легальний його механізм; 2) чи представляє рішення якусь загальну точку зору всієї спільності, що є важливою умовою істотної чи уявної єдності регіону в ході тиску на центр.