32. Найвпливовіші політичні партії Західної України у міжвоєнний період, їх програмні цілі та діяльність.

У визвольному русі західноукраїнського населення проти польського панування виділилися три основні течії: партії з легальними засобами боротьби, націоналістичне підпілля, комуністичний рух. У краї існували дванадцять українських політичних партій. Найчисленнішим та найвпливовішим було Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) - ліберальна партія, що виступала за конституційну демократію та незалежність України. Вела боротьбу на міжнародній арені проти легалізації чужого панування, а у варшавському сеймі та сенаті - за виконання Польщею її конституційних зобовязань.Головним виразником соціалістичних тенденцій краю була Радикальна партія. Після її об'єднання в 1926 р. з Українською партією соціалістів-революціонерів утворилась Українська соціалістична радикальна партія, лідерами якої були Лев Бачинський та Іван Макух. ЇЇ програма закликала до справедливого поділу земель серед селян, обмеження приватної власності та відокремлення церкви від держави. Ці цілі бачили виконанними лише у незалежній Україні. Тому в 20-30 рр. радикали виступили противниками СРСР і Польщі - головних ворогів української незалежності.У 1920-ті pp. серед українців краю поширилися прорадянські настрої. Ці симпатії започаткували декілька легальних та нелегальних організацій. У 1919 р. група галичан утворила Комуністичну партію Східної Галичини, яка з 1923 р. називалась Комуністичною партією Західної України (КПЗУ) і під тиском Комінтерну стала автономною частиною Польської комуністичної партії. У 1938 р. за наказом Сталіна її було розпущено.Серед інших партій у Східній Галичині також діяли Українська католицька, Руська селянська, Руська аграрна та інші партії.

33. Війна більшовицької Росії проти унр у 1919: передумови, хід, наслідки..

Друга фаза українсько-радянської війни розпочалася під час антигетьманського повстання, очолюваного Директорією УНР. 17.11. 1918 у Москві створено Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України, який з допомогою армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнко, Й. Сталіном і В. Затонським, без оголошення війни, у грудні 1918 почав зКурська наступ на Україну. Проти цієї агресії Директорія вислала радянському урядові ноти протесту (31.12.1918, 3, 4 і 9.1.1919), на які не одержала відповіді, тоді вона 16.1.1919 оголосила війну радянській Росії. На той час українські військові сили складалися з регулярних формацій: Корпус Січових Стрільців, Запорізький корпус, а також з недисциплінованих повстанських загонів, якими командували політично нейтральні отамани (Н. Махно, М. Григоріїв, Ангел, Зелений та ін.), які часто переходили на бік більшовиків. Впродовж грудня 1918 — січня 1919 більшовицькі війська, за співпраці деяких отаманів, зайняли Лівобережжя, а 5.2.1919 підійшли до Києва, і український уряд знову був примушений залишити столицю. У лютому 1919 більшовики повели подвійний наступ: на півночі по лінії Мозир-Коростень, Лунинець-Сарни-Рівне, намагаючись відтягти відділи Армії УНР від УГА, і на півдні з району Кременчук-Катеринослав через Знам'янку на Бірзулу-Жмеринку, з метою ізолювати українські військові частини від десанту Антанти. На цьому відтинку Армія УНР зазнала поразки, бо в певний момент отаман М. Григоріїв, незадоволений поступливістю Директорії супроти Антанти, перейшов на більшовицький бік. Третя більшовицька група повела наступ з Києва в напрямі Бердичів-Козятин-Жмеринка, щоб не допустити з'єднання між північними і південними частинами Армії УНР.

Війна більшовицької Росії проти УНР.Доба Директорії характерна значним погіршенням міжнародного стано

вища України, оточеної з усіх сторін ворогами. На заході

стояли польські війська, які переважали українські кількі

сно та якісно. Після повалення гетьманату негайно посил

ився рух радянських військ в Україну. На південно-східном

укордоні зростали російські антибільшовицькі сили під ко

мандуваннямА.Денікіна. У грудні 1918 р. Антанта, насампе

ред Франція, висадила в Одесі й інших чорноморських порт

ах 60-тисячну армію. За умов, що склалися, український уря

д не мав підтримки. Німецька й австро-угорська армії, які, зг

ідно з мирним договором з Четверним Союзом, зобов'язува

лися охороняти Україну від більшовицької окупації, були не

здатні до боротьби. Використавши важке становище Дирек

торії, більшовики організували другий похід на Україну. Уряд

УНР звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви. На

Них він отримав лицемірну відповідь, що на Україну наступає

не військо РСФРР, а воюють між собою війська української рад

янської влади й Директорії. У січні 1919 р. УНР з усіх боків оточ

или вороги. З півночі та сходу почали наступати більшовицькі в

ійська. Над Україною нависла смертельна небезпека. 16 січня 1

919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. 24 січня на

всій території УНР було введено воєнне становище. Червоноарм

ійські частини після важких боїв біля Харкова, Полтави, Катерино

слава, Чернігова зайняли з допомогою отаманів Н.Махна і Д.Терп

ила, які перейшли на їх бік, майже всю Лівобережну Україну.5 лю

того 1919 р. радянські війська вступили до Києва. Директорія пер

ебралася до Вінниці. У сер. лютого 1919 р. все Лівобережжя було

в руках більшовицької армії. У цій ситуації В.Винниченко заявив п

ро свій «відхід від політики». Обов'язки голови Директорії взявся

виконувати Симон Петлюра.Під натиском радянських військ Дире

кторія 6 березня переїхала з Вінниці до Проскурова. Сили її слабну

ли, а командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, вису

вало щораз нові вимоги. У квітні 1919 р. українське військо та зали

шки державного апарату опинились у Галичині. Всю Наддніпрянщ

ину зайняли більшовики. Проте їх становище в Україні було дуже

непевним. Озброєні селянські маси, яким більшовики не дозволи

ли ділити панські землі, не хотіли задарма давати хліб для вивезен

ня в Росію. Навесні 1919 р. в Україні почалися масові повстання (з 1

квітня по 19 червня 1919 р. - 338 повстань), в основному селянські.