К. 1. Суть менеджменту та управління. Менеджмент як специфічна сфера людської діяльності.

Управління виникло із потреб узгодження та координації людської роботи, їх зусилля. Управління як особливий вид людської діяльності виникло із потреби забезпечити координацію і узгодженість розподіленої праці. В історичному плані воно виникло в період 2-го великого поділу праці, а саме відокремлення ремесла від землеробства. Матеріальною основою став розвиток виробництва та його концентрація. Саме розвиток виробництва спочатку привів до того, що управління перетворилося із функції державної військової релігійної влади у функцію економічної влади на основі привласнення засобів виробництва. А потім управління поступово перейшло в руки фахівців – керівників.

Термін управління і менеджмент є схожими, але не тотожними. Управління значно ширше, оскільки має відношення: 1) до різних видів людської діяльності (управління космічним кораблем, автомобілем); 2) до різних сфер діяльності (управління державою); 3) до органів управління (держ. Підприємства як суб’єкт управління.

Управління – це цілеспрямована дія на об’єкт з метою змінити його стан або поведінку у зв’язку зі зміною обставин.

Менеджмент є різновидом управління, яке стосується лише управління людей. Менеджмент – це цілеспрямований вплив на групи людей або окремих працівників з метою виконання поставлених завдань та досягнення відповідних цілей. Сучасне поняття менеджмент має ряд значень, по-перше, це господарське управління організацією, яка самостійно функціонує в умовах ринку, по-друге, розуміють управління самостійною сферою господарської діяльності (інвестиційний, кадровий менеджмент), по-третє, розуміють управління людей, яке здійснює в рамках організації управлінські функції. По-четверте, менеджмент – це навчальна дисципліна, яка почала викладатися в США 1881 р. Джозефом Вартоном. По-п’яте, менеджмент – це сукупність наукових знань і практичного досвіду в галузі управління, що мають міждисциплінарний характер.

Поняття бізнесмен, підприємець і менеджер не є тотожними. Бізнесмен – це власник засобів виробництва, який може не мати постійної керівної посади, але приймає рішення і отримує гроші. Менеджер – обов’язково займає якусь посаду, в його підпорядкуванні знаходяться люди, він не є власником засобів виробництва. Підприємець – це особа, яка здійснює діяльність за власні кошти від свого імені під власний ризик власною працею, бере участь у діяльності.

Менеджмент є видом професійної діяльності.

Ознаки діяльності менеджера:

• Менеджер керує роботою одного або декількох співробітників організації.

• Управляє частиною або всією організацією

• Отримує певні повноваження та в їх межах приймає рішення

Таким чином, менеджер – це професійний управляючий, який займає постійну керуючу посаду та наділений повноваженнями в межах яких він приймає рішення за певними видами діяльності організації.

Розрізняють наступні види (сфери) менеджменту:

• Виробничий (операційний) менеджмент

• Фінансовий менеджмент

• Управління персоналом

• Управління дослідженнями і розробками

• Маркетинг

• Загальна адміністрація

Розрізняють в організаціях різні види менеджменту:

• Вищий рівень (президент, віце-президент, топ-менеджер)

• Середній рівень (керівники виробничих і функціональних підрозділів)

• Нижчий рівень (керівники груп, майстрів, бригадирів).

Формальні повноваження кожного менеджера визначають його відносини із вищим керівництвом, менеджерами подібного рангу та підлеглими. Ці відносини дозволяють отримувати інформацію, необхідну йому для прийняття рішень. За цією логікою Генрі Мінцберг визначив 10 ролей менеджерів організації:

1 – ша група. Міжособистісні ролі. В цю групу включають: а) головний керівник – це голова організації, який виконує звичайні дії керівника, бере участь у церемоніальних і символічних заходах, приймає відвідувачів і підписує юридичні документи. б) лідер – це керівник, який відповідає за наймання, навчання і мотивацію працівників, консультування і комунікація з підлеглими. в) пов’язуюча ланка – керівник, який забезпечує інформаційні зв’язки як у середовищі організації, так і за її межами.

2 – га група. Інформаційні ролі. а) отримувач інформації – це керівник, що розшукує і отримує різну інформацію. б) розповсюджувач інформації – це керівник, який передає отриману інформацію членам організації за допомогою телефонних дзвінків, контактів з підлеглими. Керівник передає інформацію для зовнішніх суб’єктівчерез промови, звіти, пояснювальні записки тощо.

3-тя група. Ролі пов’язані з прийняттям рішень. а) підприємець – це керівник, який постійно шукає нові ідеї, можливості для їх вдосконалення та реалізації. б) ліквідатор порушень – це керівник, який здійснює врегулювання проблем, суперечок, конфліктів між підлеглими, адаптує до змін зов. середовища. в) розпорядник ресурсів – керівник, який розподіляє ресурси організації. г) переговорник – керівник, що представляє організацію в переговорах з профспілками щодо оплати праці та іншими контрагентами щодо закупівель.

2. Класичні і сучасні концепції та теорії менеджменту.

За більше, чим століття (період промислової революції) роль людини в організації істотно змінювалася, тому розвивалися, уточнювалися і теорії управління персоналом. В контексті сучасного розвитку філософії управлінських ідей виокремлюються чотири групи концепцій (теорій): 1) концепція патерналізму; 2) класичні теорії; 3) концепції людських відносин; 4) концепції людських ресурсів.

Концепція патерналізму. З кінця 40-х і до середини 70-х рр. XX ст. домінуючим змістом психологічного контакту з персоналом був патерналізм, тобто орієнтація на довічну зайнятість співробітників і їх забезпечення в старості на обмін за відданість організації, в якій вони працювали. Компанії очікували від своїх працівників вірності, сумлінної праці і старанності. Патерналізм співвідносять з організацією економічних виробничих одиниць, розуміючи під цим терміном спосіб регуляції відносин між власниками засобів виробництва чи їх агентами і підлеглими, що також пов'язано з патріархальною моделлю. Патерналізм — 1) тип владних відносин в державі, що характеризується активним втручанням центральної державної влади в справи суспільства з метою піклування про життя підлеглих, регламентуючи приватне і публічне життя громадян. Для патерналістського управління характерним є намагання бути патронажем державної влади, використання елітою неформальних зв'язків, орієнтація громадян на соціальне сходження не в результаті особистого трудового вкладу, а внаслідок більш високого положення в державній ієрархії і здобуття завдяки цьому більших привілеїв та пільг; 2) у доктринах діяльність розглядається з позиції "батьківського піклування" по відношенню до верств і груп, менше захищених у соціальному і економічному відношеннях; 3) відношення в сфері виробництва в підприємницькій діяльності базуються на основі прихильності принципам корпоративізму, "співучасті в справі" і соціального партнерства між підприємцями (фірмою) і найманими працівниками, підпорядкування особистих інтересів інтересам колективу, групи, фірми.

Класичні теорії управління персоналом. Визначними представниками класичних теорій являються Ф. Тейлор, А. Файоль, Г. Бмерсон, Л. Урвік, М. Вебер, Г. Форд. Класичні теорії отримали розвиток в 1880-1930 рр. Головні ідеї класичної теорії: праця більшості індивідів не приносить задоволення і мало таких індивідів, які можуть виконувати роботу, що потребує творчості, самостійності, ініціативи чи самоконтролю; головною метою керівництва є суворий контроль і спостереження за підлеглими; він повинен розкласти задачі на прості, легкозасвоювані і повторювані операції, розробити прості процедури праці і просувати їх в практику; індивіди можуть управляти своєю працею при умові, якщо буде відповідна заробітна плата і якщо керівник буде справедливим, якщо задачі будуть в достатній мірі спрощені і якщо індивіди будуть суворо контролюватися, то вони зможуть дотримуватися норм виробництва.

Теорії людських відносин. До теорій людських відносин належать такі представники, як Е. Мейо, К. Арджеріс, Р. Лікарт, Р. Блейк. Теорії людських відносин стали застосовуватися з початку 1930 рр., в центр їх уваги особистість і груповий фактор; виникли в 1920—30-х рр. в США в результаті досліджень і експериментів на підприємстві в Хоторні, недалеко від Чікаго, а потім з'явилася і в інших країнах. У США її представники — Е. Мейо, Ф. Ротлісбергер, У. Мур; у Франції — Ж. Фрідман. Згідно з теорією людських відносин, організація — приватний випадок людської спільноти; відносини "людина — людина" і "людина — група" являються в ній провідними, вони формуються на основі міжособистісної винахідливості; індивідуального світосприйняття спільності інтересів, взаємної прихильності. Головний регулятор внутрішньоорганізаційних відносин — прийняті в групі норми поведінки. Головні ідеї теорії людських відносин: 1) індивіди прагнуть до того, щоб бути корисними, вони бажають бути інтегрованими, визнаними як індивіди. Ці потреби є більш важливими, чим гроші, мотивація і спонукання до праці; 2) головна задача керівника — зробити так, щоб кожний працівник відчував себе потрібним і корисним; він повинен інформувати своїх підлеглих, а також враховувати пропозиції щодо покращення своїх планів; 3) керівник повинен надавати своїм підлеглим можливість певної самостійності і певного особистого контролю над виконанням рутинних операцій; 4) факт обміну інформацією і їх участь у рутинних рішеннях дозволяє керівнику задовольнити основні потреби по їх взаємодії і в почутті індивідуальної значущості; факт задоволення потреб піднімає їх дух і зменшує почуття протидії офіційній владі, тобто підлеглі будуть ефективніше спілкуватися з керівництвом.

Теорія людських ресурсів. Авторами концепції людських ресурсів є А. Маслоу, Ф. Герцберг, Д. Макгрегор, положення теорії стають все більш гуманними. Головні ідеї теорії людських ресурсів: праця більшості індивідів приносить задоволення; індивіди намагаються внести свій вклад в реалізацію цілей, в розробці яких вони приймають участь; більшість індивідів здатні до самостійності, творчості, відповідальності, особистого контролю; головною задачею керівника є ефективне використання людських ресурсів, керівництво створює таку обстановку, в якій кожна людина може максимально проявити свої здібності; сприяти повній участі у вирішенні важливих проблем, постійно розширюючи самостійність і самоконтроль своїх підлеглих; факт розширення впливу самостійності і самоконтролю своїх підлеглих приводить до підвищення ефективності виробництва; працівник завдяки праці може підвищити свій статус, оскільки підлеглі найбільш повно зможуть використати людські ресурси.

К. 3.Сучасні підходи до управління, закони і закономірності менеджменту

Закони, закономірності та принципи менеджменту формують методологічну основу сучасної управлінської науки. Відомі сучасні підходи до управління почали розповсюджуватися у другій половині 20 ст. – процесний підхід (з кінця 50-их років); - системний (із 60-их років); - ситуаційний (у 80-ті роки). Для них характерними є: - погляд на управління як комплексне багатомірне явище з численними зв’язками з внутрішнім і зовнішнім середовищем; - визнання наявності син енергетичного ефекту; - заперечення наявності універсальних підходів до управління.

Процесний підхід розглядає управління не як серію окремих дій, а як єдиний процес впливу на організацію, тобто процес безперервних взаємопов’язаних дій або функцій управління. Кожна функція склад. з під функцій, а всі вони об’єднуються пов’язуючими процесами комунікацій, прийняття рішень і доповнюються лідерством. Таким чином, управління є загальною сумою всіх функцій, під функцій пов’язуючих процесів та лідерства.

Системний підхід. Стверджує, що організацію слід розглядати як систему, що пов’язана з зов. середовищем, тому в управлінській діяльності потрібно враховувати вплив і взаємозв’язки чисельних факторів вн. і зов. середовища. Таким чином, управління розглядається як процес адаптації організації до змін у середовищі і її функціонуванні.

Ситуаційний підхід визнає, що результати однакових управлінських дій в різних ситуаціях можуть бути різними, тому менеджери повинні враховувати конкретну ситуацію, набір обставин, які впливають на організацію в даний момент.

Тож, управління – це мистецтво менеджера усвідомити ситуацію, визначити її характеристики та вибрати відповідну модель управління. Управління виступає основним засобом використання економічних законів в процесі спільної трудової діяльності людини. Разом із цим, як специфічний вид діяльності, управління має свої закони та закономірності. Категорії закон і закономірність належать до однієї групи і відображають загальні істотні стійкі і необхідні зв’язки між досліджуваними процесами і явищами. В теорії управління закономірності розглядають як первинне формулювання закону на початку його теоретичного осмислення і дослідження або як частковий вияв дії закону.

До законів менеджменту відносяться:

• Закон спеціалізації управління передбачає розподіл управлінської діяльності на основі застосування конкретних функцій менеджменту;

• Закон інтеграції управління спрямований на досягнення єдності всіх підрозділів організації та працівників для виконання завдання.

• Закон оптимального поєднання централізації і децентралізації управління, спрямов. на формування оптимального рівня делегування повноважень вищим керівництвом нижчим рівнем управління.

• Закон демократизації управління передбачає участь працівників в управлінських процесах, розвиток професійних якостей підлеглих, сприяння розвитку критики і самокритики.

• Закон економії часу спрямов. на підвищення ефективності управлінської праці через впровадження передових методів роботи.

• Закон пропорційності розвитку систем управління передбачає послідовну та постійну еволюцію всіх управлінських систем і підсистем організації.

Закономірності менеджменту:

1. Єдність системи управління виробництвом проявляється в єдності методів управління, принципів управління, організації форм систем управління, безперервності процесу управління, в однакових вимогах до керівництва і апарату управління.

2. Пропорційність виробництва і управління. Пропорційність потрібна у виробництві (між основним і допоміжним виробництвом), в середині основного виробництва з метою збереження ритму процесу, необхідна в середині керуючої системи. Тобто пропорційність повинна бути основою встого господарського механізма організації.

3. Централізація і децентралізація управління. Централізація управлінняс – це така побудова системи управління, за якої існує постійно діюча і стійка підпорядкованість кожної ланки системи суб’єкту управління. Децентралізація управління полягає в наданні права самостійного вирішення проблем нижчим ланкам управління. Для кожного етапу управління розвиток виробництва повинен бути свій оптимальний рівень поєднання централізації і децентралізації.

4. Співвідносність і адекватність керуючої і керованої систем. Зміна співвідносності є об’єктивним процесом, пов’язаним з розвитком виробництва під впливом науково-технічного і соціального прогресу.

К. 4. Принципи менеджменту та їх роль у досягненні мети організації.

Принципи менеджменту – це правила і норми, що визначають основні вимоги до систем структур і процесу організації управління. Вперше принципи управління були сформульовані основоположниками наукового менеджменту Фредеріком Тейлером, Гаррінгтеном Емерсоном і Анрі Файолем.

Принципи Анрі Файоля: - розподіл праці; - влада; - дисципліна; - єдність розпорядництва; - єдність керівництва; - підпорядкування індивідуальних елементів (інтересів) загальним; - винагорода; - корпоративний дух; - ініціатива; - централізація; - ієрархія; - порядок; - справедливість; - стабільність робочого місця для персоналу.

В сучасному менеджменті виділ. Такі загальні принципи: - цілеспрямованість; - урахування потреб та інтересів; - ієрархічність; - взаємозалежність; - динамічна рівновага – безперервний розвиток і підтримка рівноваги на всіх етапах; - економічність; - активізація – спрямована на впровадження інновацій; - системність; - єдиновладдя; - наукової обґрунтованості практики менеджменту; - принцип корпоративного духу персоналу – це наявність і розвиток свідомості, почуття спів господарської організації.

Принципи Тейлора: - розподіл праці; - функціональне керівництво; - вимірювання праці; - завдання – розпорядження; - програми стимулювання; - праця я к індивідуальна діяльність; - мотивація; - роль індивідуальних здібностей.

Принципи Емерсона: - точно поставлені ідеали і цілі; - здоровий глузд; - компетентна консультація; - дисципліна; - справедливе відношення до персоналу; - постійний облік; - порядок і планування роботи; - норми і розклади; - нормалізація умов; - нормування операцій; - інструкції; - винагорода.

К. 5. Характеристика загальних і конкретних функцій менеджменту та їх взаємозв’язок

Під функціями менеджменту розуміють відносно відокремлені види (напрями) управління діяльності, які забезпечують управлінський вплив.

Характеристики функцій менеджменту: - виникли в результаті поділу і спеціалізації праці в управлінській сфері; - відображають сутність і зміст управлінської діяльності на всіх рівнях управління; - спрямовані на досягнення певної мети і на відповідь на запитання, що постають на всіх стадіях системи менеджменту. – не є незмінними, а постійно змінюються під впливом вн. закономірностей і під впливом інших функцій. Всі функції поділяються на: загальні і конкретні. До загальних відносяться: 1) планування 2) організування 3) мотивування 4) контролювання 5) регулювання. Загальні функції беруть участь в усіх управлінських процесах.

Конкретні функції являють собою конкретні управлінські процеси, які властиві всім організаціям і як правило утворюють для їх реалізації спеціальні підрозділи. Вони поділяються за: 1) ознакою в процесі управління, напр. управління основним і допоміжним виробництвом, зовн-екон. діяльністю, маркетинговою діяльністю. 2) за ознакою об’єкту управління – це це функція управління самою організацією, її підрозділами, відділами, бригадами тощо. 3) за ознакою елементів виробничо-господарської діяльності: управління працею, виробничими фондами, інформацією, матеріальними запасами тощо. Крнкретні функції менеджменту відіграють визначну роль і реалізуються через загальні функції.

Загальні функції є абстрактними, їх розглядають виключно як основу здійснення будь-якого управлінського процесу. Вони перетворюються на реальну управлінську діяльність тільки через реалізацію конкретних функцій менеджменту. Напр. управління зовн-економ. діяльністю складається із планування, організації служб і підрозділів., мотивування працівників що займаються зов. – екон. діяльністю, контролювання зов. – екон. діяльності, регулювання в зов. – екон. діяльності.

Послідовна реалізація конкретних функцій шляхом використання загальних назив. управління технологією. Управлінська технологія – це майстерність, вміння, набір засобів і методів цілеспрямованого управлінського впливу на об’єкт управління. Основними управлінськими технологіями є: - управління за цілями, управлінськими результатами; - управління на основі потреб та інтересів; - управління шляхом постійних перевірок, наказів, вказівок; - управління на основі активізації діяльності персоналу.

К. 6. Методи менеджменту та їх класифікація.

Результатом виконання конкретних функцій менеджменту, які здійснюються на основі загальних функцій є отримані методи менеджменту. Методи менеджменту – це способи і прийоми управлінського впливу керуючої системи на керовану на різних рівнях управління з метою досягнення цілей організації. Категорії «функції» та «методу» тісно пов’язані, оскільки основним завданням конкретної функції менеджменту є формування методів менеджменту. Методи менеджменту класифікують за різними ознаками: 1) за напрямком впливу на керований об’єкт: методи прямого впливу, методи непрямого впливу (створюють умови для впливу на кер. сист.) методи формування психологічного клімату в колективі. 2) за способом врахування інтересів працівників: методи матер. впливу (різном. економічні стимули), методи морального впливу (нагородження грамотою, виступ на радіо) методи владного впливу (націлені на впорядкування діяльності працівників за допомогою різних штатних розписів, наказів). 3) за формою впливу под. на: кількісні (бюджет, кошторис, матер.стимули), якісні (моральні стимули, інструкції вказівки). 4) за характером впливу методи под.. на: економічні (передбачають розроблення планово-економічних показників і механізмів їх досягнення, зумовлені економічними чинниками, до найпоширеніших економічних методів належать економічні плани, економічні стимули та бюджет. Економічний план – це комплексна модель основних економічних показників, параметрів майбутнього стану окремих сфер організації, а також шляхів, способів і ресурсів необхідних для їх досягнення . (кошторис).

Економічні стимули – це способи впливу, що спонукають економічну поведінку індивідів, груп людей до вирішення конкретних завдань для досягнення цілей організації. Вони реалізуються через матеріальні стимули, а саме через посадові оклади, дивіденди, премії, цінні подарунки тощо.

Бюджет – це базовий економічний метод, який формує засади організації щодо збалансованих надходжень і витрат. Це фінансовий документ, що відображає розпис надходжень і витрат економ. суб’єкта за певний період (найчастіше рік).

Характеристики: - формування бюджету вказує напрямки економічних витрат і збільшення надходжень; - створює об’єктивну для оцінки результатів організації та її підрозділів; - бюджет є засобом координації різних підрозділів організації, спрямованої на досягнення результатів).Адміністративні (організаційно – розпорядчі) включають в себе: а) організаційні способи впливу, які реалізуються через документи тривалої дії і включають в себе: - регламентування (закони, укази, статути, положення) – це жорсткий тип впливу на основі розроблення організаційних положень, обов’язкових для виконання протягом точно визначеного часу: - нормування базується на визначенні нормативів, більш гнучкий вид впливу; - інструктування (інструкції, правила, які здійснюються за допомогою інструктажіа), найбільш поширеною формою є посадові інструкції; - інформування виникло у вигляді доповідних записок, актів, телеграм, заяв тощо. б) розпорядчі форми впливу забезпечують конкретизацію завдань, усунення недоліків, які виникли в процесі діяльності організації; - постанови – це документи, які затверджуються колегіально (правлінням, дирекції); - наказ – це документ, який ухвалюється керівником заступником у письмовій формі; - розпорядження, призначені для виконання наказів, є в функціонуванні не керівників; - вказівки використовуються здебільшого в усній формі, це метод розпорядчого впливу (бригадири, майстри); - резолюція – письмовий напис на ділових паперах, який здійснюється службовою особою з коротким викладенням рішення щодо питань, порушених в цьому документі. в) дисциплінарні використовуються в конкретних ситуаціях і реалізуються через зауваження, догани, переміщення з посади на посаду. Характерні особливості: - обов’язковий характер виконання; - прямий вплив на об’єкти управління; - чітка відповідь за невиконання рішень; - однозначність поставлених завдань та способів їх розв’язання.

Соціально-психологічні методи менеджменту – сукупність специфічних способів впливу на міжособистісні стосунки, соціальні процеси, що виникли в колективах. До них відносяться: а) соціальне планування спрямоване на створення кращих умов праці, відпочинку, побуту, медичне обслуговування тощо. б) моральні стимули, вони впливають на розвиток творчої активності працівників через присвоєння звань, медалів, почесні доручення. в) методи формування колективів та соціально-психологічного клімату (в них метод гум. праці, спрямований на зменшення негативного впливу виробничої діяльності).

Технологічні методи – це здійснення впливу на окремих працівників через документи, що визначають технологію виробничих процесів. До них належ.: - технологія докум. (описи, інструкції, схеми, що визначають прийоми роботи, режи, послідовність виконання); - конструкторські докум. – це ескізи виробів, креслення, конструкторські карти, які потрібні у конкретних виробничих процесах і в діяльності конкретних працівників.

Отже методи менеджменту є результатом реалізації функцій менеджменту.

7. Взаємодія функцій і методів менеджменту

Реалізація методів управління здійснюється за допомогою відповідного забезпечення. До засобів такого забезпечення належать люди, структура, устаткування, гроші й інформація. Дамо коротке пояснення. Люди. В управлінській технології людина виконує інформаційну роль приймача інформації, її поширювача, представника організації у зовнішньому середовищі. Одні з них є керівниками, що використовують різні методи управління, а інші - підлеглими, що піддаються дії і впливові за допомогою цих методів. Зміст ролі людини в інформаційному процесі набагато ширший. Вплив на людину за допомогою інформації - це не стільки акт передачі їй інформації, як складний соціально-психологічний процес взаємодії людей. Це інтереси, обов'язки, дисципліна, воля, авторитет, мораль та ін. Структура. Структура управлінської технології має відображати організаційну структуру управління підприємством, але не обов'язково бути тотожною їй. Структура повинна відповідати таким вимогам. По-перше, структура управлінської технології (або інформаційна структура) має відповідати розподілові повноважень на підприємстві, щоб інформація, необхідна для вирішення задач, подавалася адекватно до вимог працівників підрозділів підприємства, відповідальних за їхнє вирішення. По-друге, інформація всередині інформаційної структури має бути побудована так, щоб вона докладно відображала рівні управління, на яких приймаються управлінські рішення. Устаткування Устаткування в управлінській технології представлене: 1) носіями інформації - матеріальними предметами, за допомогою яких передається інформація; 2) технічними засобами інформаційної роботи (фіксування, передачі, пошуку, обробки інформації), тобто технічними засобами обробки інформації і каналів її поширення. Найсучаснішим устаткуванням в управлінській технології є комп'ютерна техніка, а також стаціонарні й мобільні засоби зв'язку. Інформація Організована і спрямована на досягнення певної мети діяльність двох або більше людей була б неможливою без обміну інформацією. Важливо встановити різницю між даними й інформацією. Дані перетворюються на інформацію, якщо людина усвідомила їхнє значення. Можна стверджувати, що інформацією є задіяні дані. Основні цілі інформації: * інформування; * оцінка результатів; * переконання, наказ; * генерування інформації іншого виду. Якщо результати, що досягаються в організації (підприємстві), не відповідають встановленим нормам, ця інформація надходить в орган із планування, аналізування і контролювання, який приймає рішення щодо одного або двох видів дій: при зміні вихідних даних здійснюється альтернативний перерозподіл ресурсів або до процесу перетворення даних вносяться модифікації.

К. 8. Процес управління, його мета та етапи управлінського впливу.

Процес управління – це послідовність певних завершальних етапів управлінської діяльності, які забезпечують управлінський вплив керуючої системи на керовану з метою досягнення цілей організації.

Метою управлінського процесу є встановлення цілей заради яких створюється організація. Процес визначення цілей починається із постановки супер-завдання організації, яке є причиною її існування. В теорії воно називається місією організації. Місія виражає погляд на майбутнє, показує на що будуть спрямовані зусилля організації і яких цінностей вона буде притримуватися. На основі місії будуються цілі організації. Цілі повинні мати такі характеристики: - конкретність та вимірюваність цілей; - орієнтація цілей в часі; - реальність цілей; - має бути глибоко досягнутою та глибоко продуманою; - кожна ціль повинна підтримувати одна одну; - цілі стають визначальною частиною процесу управління, якщо: 1) правильно сформульовані керівництва; 2) персонал вчасно проінформований про них; 3) керівництво стимулюватиме їх здійснення в усій організації. Управлінський цикл – це послідовно реалізований та завершений процес менеджменту. Йде далі схема.

Етапи управлінського циклу: 1) реалізація функцій менеджменту до них належать усі види управлінської діяльності ( планування, мотивування); 2) формування методів менеджменту; 3) формалізація методів менеджменту в управлінські рішення, На цьому етапі створюються механізми трансформації в накази, вказівки, розпорядження; 4) забезпечення управлінського впливу на засадах керівництва. Керівник формалізує вплив керуючої системи на керовану, забезпечує реалізацію функцій і формування методів менеджменту, розроблення і прийняття управлінських рішень.

Керівництво є об’єднуючим чинником в системі менеджменту.

Таким чином, особливостями процесу управління є: - безперервність, - циклічність; - послідовність; - надійність.