3. Загальна характеристика договорів міни і дарування.

Відповідно до цивільного законодавства за договором міни між сторонами провадиться обмін одного товару на інший. Догові р спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належного їй майна, в результаті чого у сторони, яка за договором міни набуває майно, відповідно виникає право власності на нього. Цей договір є консенсуальним, оплатним та двостороннім. Законодавством передбачено також, що договором міни може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги).

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передавати у майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатне майно (подарунок) у власність. Цей договір спрямований на безповоротне припинення права власності у дарувальника і виникнення зазначеного права в обдарованої особи. Договір дарування є безвідплатним. Тому дарувальник не має права вимагати від обдаровуваної особи зустрічних дій майнового або немайнового характеру.

Зміст та суб’єкт фінансово-правових відносин.

Фінансово-правові відносини називають юридичною формою вияву і закріплення фінансових відносин. Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб’єктів, а юридичним – суб’єктивні юридичні права та обов’язки, встановлені фінансово-правовими нормами. Об’єкт фінансових правовідносин – це фонди коштів, які формуються, розподіляються і використовуються внаслідок реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Об’єкт фінансових правовідносин пов'язаний з інтересом держави, яку представляє уповноважений орган. Суб’єкти фінансово-правових відносин – це юридичні і фізичні особи, які на підставі правових норм можуть бути учасниками фінансово-правових відносин. Суб’єктами фінансово-правових відносин є держава, адміністративно-територіальні утворення, юридичні особи (як колективні суб’єкти), фізичні особи.

5. Бюджетний процес – регламентована нормами права діяльність, пов’язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему Укр..

6. Конституція – основний закон держави, в якому регламентуються найважливіші відносини у сферах державного устрою, організації й функціонування органів держави, правового статусу особи.

Білет № 7

1. Форма державного устрою - це територіальна організація дер­жави. Взаємодія між її частинами та кожної частини з державою в цілому має складний характер. Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які ха­рактеризуються співвідношенням частин держави та її органів із державою в цілому та між собою (наприклад, Автономна Республіка Крим, Київська область, Солом'янський район тощо). Теорія держа­ви і права розрізняє просту та складну форми державного устрою.

Проста (унітарна) держава - єдина держава, що не має все­редині відокремлених державних утворень, які користуються пев­ною самостійністю. Для унітарної держави характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загальнодержавної симво­ліки тощо.

Складна держава формується з відокремлених державних утво­рень, що користуються певною самостійністю. До такої форми дер­жави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням дея­ких авторів, ще й імперія.

Федерація - суверенне державне утворення (союз держав) з осо­бливою структурою державного механізму, що має у своєму складі як загальнофедеративні державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єк­тів федерації. Федерація створюється на добровільних засадах, здебільшого згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад, Російська Федерація, США тощо).

Конфедерація - це добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадян­ства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію.

Імперія - це примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю за­лежать від верховної влади.

В умовах феодального періоду розвитку суспільства існувала така форма державного устрою, як унія. Це об'єднання двох і біль­ше монархічних держав. Наприклад, Річ Посполита тощо.

2.Податкова політика — це діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави. Формуючи свою податкову політику держава шляхом збільшення або скорочення маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, територій, груп населення може сприяти зростанню чи спаду господарської активності, створенню необхідної кон’юнктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, формування збалансованої соціальної політики. Використовуючи ті чи інші податкові пільги, держава регулює пропорції як у економічній структурі виробництва й обміну, так і у розвитку продуктивних сил. Організація оподаткування впливає на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу і технічного оновлення виробничого потенціалу держави.

Загальні засади податкової політики викладено в "Основних положеннях податкової політики в Україні", затверджених постановою Верховної Ради України від 4 грудня 1996 р

Ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), за винятком особливих видів мита, і пільги щодо опо­даткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування. Ці питання регулюються Законом України «Про систему оподаткування». Згідно із цим законом установлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до держав­них цільових фондів, а також пільг їх платникам здійснюються ВР України, ВР АРК і сільськими, селищними, міськими радами від­повідно до цього закону, інших законів України про оподаткуван­ня. Верховна Рада АРК, сільські, селищні, міські ради мають право встановлювати додаткові пільги з оподаткування в межах сум, що надходять до їхніх бюджетів.

Податкова політика ведеться виходячи з певних принципів, що відображають її завдання. Тому суть основних принципів податкової політики полягає у наступному:

1. Рівень податкової ставки повинен установлюватися з урахуванням можливостей платника податку, тобто рівня його доходів.

2. Оподаткування доходів має носити однократний характер. Багатократне обкладення доходу або капіталу неприпустиме.

3. Сплата податків має носити обов’язковий характер. Податкова система не повинна залишати сумнівів у платника податків в неминучості платежу. Система штрафів, санкцій і громадська думка в країні повинні бути сформовані таким чином, щоб несплата або невчасна сплата податків були ще менш вигідні платникові, ніж вчасне і чесне виконання зобов’язань перед бюджетом.

4. Система і процедура сплати податків повинні бути простими, зрозумілими і зручними для платників податків і податкової адміністрації.

5. Податкова система має бути гнучкою і такою, що швидко адаптується до мінливих економічних і суспільно-політичних потреб.

6. Податкова система має забезпечувати перерозподіл створюваного валового внутрішнього продукту і бути ефективним інструментом державного регулювання економічної політики.

На даний час, у нашій країні не розроблена податкова політика, яка б усіх влаштовувала. завдання, яке ставиться сьогодні перед Державною податковою адміністрацію України, — створити податкову службу, яка навіть при недосконалому законодавстві зможе на досить високому рівні забезпечити надходження податків до бюджету. Для досягнення цієї мети розробляється проект модернізації податкової служби за участю Світового банку і Міжнародного Валютного Фонду.

3. Численні господарські договори мають як загальні властивості, так і певні розходження, що дозволяють відмежовувати їх один від одного. Для того, щоб правильно орієнтуватися у всій масі численних і різноманітних договорів, прийнято здійснювати їхній розподіл на окремі види. В основі такого розподілу полягають різні категорії, що обираються в залежності від переслідуваних цілей.

Розподіл договорів на окремі види має не тільки теоретичне, але і важливе практичне значення. Він дозволяє учасникам господарського обороту досить легко виявляти і використовувати у своїй діяльності найбільш істотні властивості договорів, застосовувати на практиці такий договір, що у найбільшій мірі відповідає їх потребам. Оскільки договори є різновидом угод, на них поширюється і розподіл угод на різні види.

Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками всі договори поділяються на двосторонні й односторонні.

Залежно від моменту, з якого угоди вважаються укладеними, вони підрозділяються на консенсуальні, реальні і формальні.

Залежно від характеру породжуваних договором юридичних наслідків необхідно розрізняти договори остаточні і попередні.

Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.

4. Кримінальне право як галузь – система юр норм, встановлених вищим органом законодавчої влади, що визначають підстави і принципи кримінальної відповідальності, котрі встановлюють, як сусп. небезпечні діяння є злочинами та які покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.

Кримінальне право як наука – система наукових ідей, теорій, поглядів, пов’язаних з кримінальним правом як галуззю права.

Предмет – правові відносини, що виникають та існують у зв’язку із вчиненням злочину та ті правові норми, у яких описуються ознаки діянь, визначених як злочин, а також покарання, що має настати як наслідок його вчинення.

Поняття “кримінальне право” прийнято розглядати у двох його значеннях: 1) позитивне (об‘єктивне) кримінальне право як галузь законодавства, виявом якої є Кримінальний кодекс України; 2) кримінальне право як галузь юридичної науки про вітчизняний чинний кримінальний закон і судову практику його застосування, його історію і теорію, про кримінальний закон інших держав.

Основне завдання (функція) кримінального права – охорона. Охоронна функція кримінального закону здійснюється через регулювання кримінально-правових відносин і за допомогою загальної та спеціальної превенції (попередження злочинів).

Принципи кримінального права - це фундаментальні ідеї, які лежать в основі побудови кримінального права, визначають його систему та методи реалізації..

Важливість принципів важко переоцінити - вони визначають «обличчя» кримінального права, рівень демократизму суспільства, забезпечують вирішення завдань, які стоять перед цією галуззю законодавства.

Всі принципи, які лежать в основі чинного кримінального права, можуть бути поділені на:

конституційні (загальноправові);

галузеві (спеціальні).

До перших належать ті, що закріплені в Конституції України, а саме:

♦ принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6);

♦ принцип верховенства права (ст. 8);

♦ принцип справедливості права (ст. 19);

♦ принцип рівності громадян перед законом (ст. 24);

♦ принцип забезпечення гідності особи (ст. 28);

♦ принцип законності (статті 29, 61, 62, 124)

♦ принцип гуманізму.

Загальноправові принципи притаманні фактично всім галузям законодавства, оскільки Конституція України є витоком для всіх галузей системи права.

Галузевими (спеціальними) є ті принципи, які визначають структуру, методи реалізації саме кримінального права у світлі завдань, які стоять перед ним.

5. Виборче право розуміється в об'єктивному та суб'єктивному значенні. В об'єктивному - це усі норми права, які регламентують загальний порядок формування представницьких органів.

В суб'єктивному це право обирати (активне) та право бути об­раним (пасивне) виборче право. Право обирати (активне) виборче право є загальним і називається так тому, що належить усім гро­мадянам України, які досягли 18 років і є дієздатними. Право бути обраним (пасивне) виборче право є умовним (цензовани м) том у , і залежить від багатьох умов (цензів). Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми законодавства, які регламентують цей порядок, у сукупності складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони України: "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р., "Про вибори Президента України" у редакції від 24 лютого 1994 р., "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998р.

У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного і прямого виборчого права за таємного голосування; вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності й відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

6. РОБОЧИЙ ЧАС – час,встановлений законом або угодою сторін, протягом якого працівники відповідно до правил внутрішнього розпорядку зобов’язані виконувати трудові обов”язки, передбачені трудовим договором.

Білет № 8

1. Форма державного правління — це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Характер форми правління залежить від типу суспільства. Республіка - це така форма правління, де верховна влада в дер­жаві належить представницьким виборним органам і здійснюється ними. У теорії держави і права розглядають аристократичні та де­мократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки в Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).

У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом неді­єздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, передбачених законом. Відомо три види демократичних республік: парламент­ські, президентські та змішані.

У парламентських республіках: а) президент обирається парла­ментом і йому підзвітний; б) президент має право достроково при­пиняти повноваження парламенту; в) уряд формується з представ­ників партій, що мають більшість у парламенті; г) уряд підзвітний парламенту; ґ) парламент може висловити уряду недовіру, що тяг­не за собою його відставку.

Прикладами парламентських республік у сучасному світі є Іта­лія, ФРН тощо.

У президентській республіці: а) президент обирається всенарод­но, або за особливою процедурою; б) президент є главою держави і главою виконавчої влади; в) президент формує уряд одноособово чи при певному парламентському контролі і ним керує; г) за свою діяльність уряд несе відповідальність перед президентом; ґ) зако­нодавча влада належить представницькому органу (парламенту); д) президент має право вето на закони парламенту (може не підписати закон і повернути його до парламенту).

У змішаній формі правління є елементи як президентської, так і парламентської форм правління. Змішані республіки можуть бути двох видів: президентсько-парламентські і парламентсько-прези­дентські. Ознаками змішаної республіки є: а) президент і парламент обираються громадянами країни; б) президент і парламент ділять свої повноваження з контролю та відповідальності щодо уряду; в) кандидатури до уряду підбирає президент, а призначає уряд, пар­ламент, або парламент дає лише згоду на призначення членів уряду чи його глави (прем'єр-міністра); г) уряд очолює прем'єр-міністр, а президент здійснює лише загальне керівництво урядом; ґ) уряд відповідальний перед президентом, підзвітний і підконтрольний парламентові; д) за певних обставин, передбачених законом, прези­дент має право достроково припинити повноваження парламенту, а парламент - застосувати процедуру імпічменту до президента. Такі види змішаної республіки існують у Ірландії, Португалії, Україні, Франції тощо.

2. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини. Отже, особисті немайнові відносини, тобто поза зв'язком з майновими, регулюються цивільним правом у повному обсязі без будь-яких обмежень.

Права і свободи людини, на які держава не може посягати, забезпечують кожній особі можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя.

Особисті немайнові права досить неоднорідні і є предметом регулювання різних галузей права. Так, право на участь у виборах, право бути обраним та деякі інші регулюються конституційним правом.

Але є особлива група особистих немайнових прав, які в переважній більшості виникають непомітно, діють постійно, не можуть бути припинені на підставі правочинів або інших юридичних дій. Вони належать кожній фізичній особі від народження або за законом і не мають економічного змісту. Ці права тісно пов'язані з фізичною особою, і вона не може відмовитися від них, а також не може бути позбавлена цих прав і володіє ними довічно.

Особистим немайновим відносинам притаманні такі ознаки:

• утворюються в духовній сфері життя суспільства і не мають майнового, економічного змісту (хоча можуть бути пов'язані з майновими правами). У так званих чистих особистих немайнових відносинах відсутній безпосередній зв'язок з майновими відносинами;

• мають особистий характер, оскільки складаються з приводу особливої категорії об'єктів - - немайнових благ (життя, здоров'я, особиста недоторканність, ім'я, честь, гідність тощо), які неможливо відокремити від конкретної особи;

• мають абсолютний характер. Носії цих прав є уповноваженою особою, а всі інші стосовно неї і з приводу цих прав є зобов'язаними особами.

Найважливіші особисті немайнові права врегульовано Конституцією України. Слід пам'ятати, що перелік особистих немайнових прав, встановлених Конституцією України, Цивільним кодексом України та іншими законами, не є вичерпним.

Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи на власний розсуд, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.

Особисті немайнові права фізичні особи здійснюють самостійно. В інтересах малолітніх і неповнолітніх дітей, а також неповнолітніх фізичних осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть здійснювати свої особисті права, їх здійснюють батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав, передбачених Конституцією України, Цивільним кодексом та законами України, можливе лише у випадках, передбачених ними.

Таким чином, особисте немайнове право - це суб'єктивне право, яке надає управомоченій особі юридична забезпечену можливість вимагати від оточення утримуватися від будь-яких дій, що заважають правильно оцінювати її індивідуальні особливості.

3. Контракт — це строковий трудовий договір, що укладається в письмовій формі. Контракт є підставою для видання наказу або розпорядження про зарахування на роботу; інших документів, наприклад, заяви, не потрібно.

У контракті строк його дії, права, обов'язки сторін, обсяги роботи, вимоги щодо її якості, відповідальність сторін (у тому числі матеріальна, моральна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови його розірвання, в тому числі дострокового, умови вирішення соціально-побутових проблем тощо можуть установлюватися угодою сторін.

Застосування трудового контракту є можливим тільки у випадках, передбачених законодавством України. До речі, термін "законодавство", що застосовується в правовій нормі, яка визначає поняття трудового контракту та умови його застосування, був предметом розгляду в Конституційному Суді України. За зверненням Київської міської ради професійних спілок

У деяких випадках законодавство визначає обов'язкове укладення контракту; зазвичай це стосується керівників підприємств, установ та організацій. Зокрема, обов'язково укладається контракт із керівником підприємства, закладу освіти, що перебуває в загальнодержавній власності, керівником, науковим, творчим та іншим співробітником національного закладу (установи) України, керівником об'єднань зв'язку, підприємств зв'язку та їхніх філіалів, працівниками залізничного транспорту загального користування, які здійснюють обслуговування пасажирів тощо.

Особливістю контрактного виду трудового договору є також умови його розірвання, тобто припинення його дії.

По-перше, поряд із загальними підставами припинення дії трудового договору, контракт може передбачати й інші (додаткові) умови, наприклад, за недотримання умов конфіденційності службової інформації або щодо конфіденційності умов контракту.

В разі розірвання контракту на підставах, непередбачених чинним законодавством, звільнення провадиться за п. 8 ст. 36 КЗпП з попередженням відповідної сторони за два тижні.

По-друге, трудовий контракт, як зазначалося раніше, є строковим трудовим договором, а тому він не може бути припиненим з ініціативи працівника.

Цікавою особливістю контракту є й те, що за певних умов він може перетворитися зі строкового договору на договір, укладений на невизначений строк (із поширенням на контракт усіх особливостей договорів, укладених на невизначений строк). Це пов'язано з тим, що відповідно до ст. 39і КЗпП в разі, коли після закінчення строку трудового договору трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не вимагає їх припинення, дія такого договору вважається продовженою на невизначений строк. Крім того, трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, уважаються такими, що укладені на невизначений строк, окрім випадків укладення трудового договору в ситуації, коли трудові відносини не можна було встановити на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Трудові правовідносини виникають одразу з прийняттям працівника на роботу.

4. Працівник, який завдав матеріальної шкоди підприємству, організації, установі, несе матеріальну відповідальність незалежно від того, чи був він притягнутий до дисциплінарної відповідальності за діяння, якими спричинено цю шкоду. Підставою для застосування матеріальної відповідальності до працівника є наявність матеріальної шкоди, спричиненої втратою, пошкодженням, знищенням майна підприємства, установи, організації внаслідок протиправних діянь працівника, з яким укладено трудовий договір. Отже, ознаками шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, є: а) пряма шкода; б) протиправність поведінки працівника; в) причинний зв'язок між протиправними діями та заподіяною шкодою; г) вина працівника. Чинне законодавство встановлює два види матеріальної відповідальності: обмежену, яка не перевищує середнього заробітку працівника, і повну. Остання настає в таких випадках:

за наявності між працівником і підприємством, установою, організацією письмового договору про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності (такі договори можуть бути укладені тільки з працівниками, які досягли 18-річного віку та обіймають посади чи виконують роботи, безпосередньо пов'язані зі сховом, продажем, переробкою, перевезенням матеріальних цінностей, наприклад, касирами, комірниками, експедиторами); коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами (отримання працівником майна в такий спосіб можливе лише за наявності згоди працівника); якщо шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки злочину; якщо шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані (стан працівника необхідно довести, наприклад, актом медичного обстеження); коли шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування; якщо на працівника законодавством покладено повну матеріальну відповідальність; у разі завдання шкоди не під час виконання трудових обов'язків; якщо службова особа є винною в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

Шкода, розмір якої перевищує середній заробіток працівника, може бути відшкодована працівником добровільно, а в разі відмови відшкодувати заподіяну шкоду питання відшкодування вирішується судом, який, до речі, також розглядає трудові спор

5. Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Таким чином співучасть – це об’єднання, коли кілька осіб вчиняють злочин спільно і умисно. Слід мати на увазі, що співучасть не утворює яких-небудь особливих, інших підстав відповідальності – підставою відповідальності тут є той же склад злочину, але вчинюваний у співучасті.

1. співучасть можлива лише в умисних злочинах;

2. всі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно.

6. Набувальна давність – одна з підстав набуття права власності. Частина 1 ст. 344 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито й безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном протягом 5 років, набуває права власності на нього. Суб’єктом набувальної давності може бути як фізична, так і юридична особа. Набувальна давність поширюється на випадки фактичного володіння чужим майном. Наявність у володільця, наприклад, договору оренди, наймання, зберігання тощо виключає застосування інституту набувальної давності.

Білет№9