§ 10. Лексика української мови з погляду походження. Споконвічна українська лексика План

1. Групи лексики української мови з погляду походження.

2. Споконвічні українські слова, їх ознаки.

3. Індоєвропейська лексична спадщина.

4. Слова праслов’янського лексичного фонду.

5. Проблема існування спільносхіднослов’янських слів у складі споконвічної лексики.

6. Власне українська лексика, її фонетичні та словотвірні ознаки.

7. Українські слова в інших мовах.

Групи лексики української мови з погляду походження

Лексика кожної мови складається в процесі тривалого історичного розвитку. Українська лексика, як і мова в цілому, тісно пов’язана з історією українського народу.

Лексичний склад української мови формувався і нагромаджувався протягом віків за рахунок власних мовних ресурсів і запозичень з інших, слов’янських та неслов’янських мов. Слова, що входять до лексичного складу української мови, різні за походженням, часом появи, особливостями творення. Серед них можна виділити такі, що прийшли в мову зовсім недавно, і такі, історія яких губиться в глибині віків. Всі вони відкладаються в словниковому складі нашої мови певними шарами, або пластами.

У словниковому складі української літературної мови за походженням виділяються дві групи: споконвічні українські слова (А. П. Грищенко), або успадковані (корінні) (І. К. Білодід, М. А. Жовтобрюх, О. Д. Пономарів), які складають основну частину словника української мови, і запозичена лексика – слова іншомовного походження (приблизно 10 відсотків від словникового складу).

Споконвічні українські слова, їх ознаки

У словниковому складі української мови провідне місце належить частині лексики, яку прийнято називати споконвічною (успадкованою, корінною), тобто такій, що веде свій початок з індоєвропейської мовної єдності; слова, що виникли в спільнослов’янський період; лексика, що з’явилася на українському ґрунті за час формування та розвитку української мови.

Споконвічна лексика української мови характерна тим, що:

1. зберігає певну частину найдавніших слів, співвідносних за походженням та значенням з відповідними словами інших слов’янських і неслов’янських індоєвропейських мов;

2. виявляє послідовні генетичні зв’язки з праслов’янською лексичною спадщиною;

3. характеризується виразними власними лексичними ознаками, поява яких стала одним із вирішальних чинників формування української мови (Сучасна українська літературна мова: Підручник /За ред. А. П. Грищенка. - К.: Вища школа, 1997. - С.175).

Індоєвропейська лексична спадщина

Найдавнішим шаром споконвічної (успадкованої, корінної) лексики є слова, що сягають індоєвропейської мовної спільності. Вони збереглися в багатьох індоєвропейських мовах, зазнавши, безперечно, різних фонетичних, словотвірних, семантичних та інших змін. Насамперед це назви спорідненості та свояцтва: брат, сестра, мати, син, дочка, жінка; назви частин тіла: серце, ніс, око, вухо, зуб, брова; назви тварин, птахів: олень, вовк, бобер, корова, миша, свиня, гусак, журавель; назви рослин, явищ природи, частин доби: дерево, береза, дуб, бук, зерно, вода, вогонь, сніг, море, зима, день, ніч; назви ознак, дій: жовтий, ситий, сидіти, стояти, жити, дати, лежати, їсти; назви чисел: два, сто та ін.

Індоєвропейські слова, хоч порівняно й нечисленні, належать до ядра української лексики, означають найважливіші поняття людського життя, часто вживані.