13. Празький лінгвістичний гурток: представники, основні ідеї

Празький лінгвістичний гурток — осередок діяльності одного з основних напрямів структурної лінгвістики, створений 1926. До нього входили чеські (В. Матезіус, Я. Мукаржовський, В. Гавранек та ін.) і російські (Н. Трубецькой, Р. Якобсон) учені-мовозцавці. Основна ідея — уявлення про мову як функціональну систему, про автономність поетичної мови. П.л.г. подав оригінальне розв'язання проблеми синхронії — діахронії, найповніше його концепція розкрилася у фонології, в актуалізації проблеми художнього знака, крізь яку розглядалася літературна творчість як комунікативний процес (теорія "бінарних опозицій") тощо. Діяльність П.л.г. позначилася на розвитку структуралізму в літературознавстві. 

Один із напрямків структуралізму, який виник у 1926 році й існував до 1952 року. Серед представників цього гуртка треба назвати В.Матезіуса, Б.Трнка, Б.Гавранка, Я.Мукаржовський, В.Скаличку, Й.Вахека тощо. Характерна особливість – тісний зв`язок із західноєвропейськими та російсікими вченими: Якобсоном, Трубецьким, Карцевським, Бюлером (Австрія), Блумфільдом (США), Мартіне (Франція) тощо. Теоретичні положення представників Празького гуртка були відображені в “Тезах Празького лінгвістичного гуртка” (1929). 1935 року гурток почав видавати журнал “Slovo o slovesnost”, який і досі існує. Головні положення соссюрівської концепції мови в роботах празьких мовознавців були істотно переусвідомлені й у ряді випадків отримали подальший розвиток. Так празькі лінгвісти заперечили соссюрівське протиставлення синхронії й діахронії. Разом з тим празьки мовознавці підкреслювали перевагу синхронічного аналізу, оскільки вивчення сучасного стану мов здається єдиним критерієм, який дає вичерпний матеріал і дозволяє скласти про мову безпосереднє уявлення. Визнання тісного зв`язку синхронії та діахронії привело празьких мовознавців до цілої низки важливих положень. Засновник празького лінгвістичного гуртка В.Матезіус запропонував метод “аналітичного порівняння” мов, згідно з яким у синхронічному плані порівнюють лінгвістичні системи споріднених і неспоріднених мов з виявленням тенденції їх розвитку. Ці ідеї пізніше стали основою типологічного вивчення мов.

Празькі структуралісти прийняли і творчо опрацювали також соссюрівську концепцію мови й мовлення. Матезіус вважав мовлення безпосередньо даним, а мова, на його думку, має ідеальне буття й пізнається лише вдруге. Скаличка вважав, що мова – це об`єкт структурної граматики, а описова граматика фіксує факти мовлення. На фонологічному рівні сосюрівське розмежування мови й мовлення дуже детально розробив М.Трубецькой у книзі “Основи фонології”.

Одним з найважливіших положень у концепції Празького лінгвістичного гуртка є поняття мовної функції. Поняття мовної функції у празьких лінгвістів базується на вченні німецького мовознавця К.Бюлера про мовні функції,яке міститься в книзі “Теорія мови. Структурна модель мови” (1934). На думку Бюлера, психічні здібності людини – думати, відчувати й висловлювати волю – спричинили 3 функції мови – комунікативну (функцію повідомлення), функцію вираження й функцію звертання. Цим функціям відповідають 3 типи висловлень – розповідний, окличний, спонукальний. Принципи структурного й функціонального підходів празьки вчені намагались поширити й на вивчення проблем морфології й синтаксису.

Протиставлення мови й мовлення в синтаксисі веде до розмежування речення й висловлювання. Один з напрямків функціонального синтаксису був представлений роботами Матезіуса, де він пропонує ідею актуального членування речення, яке співвідносить речення з контекстом ситуації і протиставлення його формальному граматичному членуванню. Інший напрямок функціональної граматики був розроблений Якобсоном. Він побудував систему граматичних опозицій мови, спираючись на поняття фонологічної опозиції й розрізнювальні ознаки фонеми Трубецького, оскільки визнавав принцип структурного ізоморфізму (подібності) між фонологічною й граматичною системами. Свою систему Якобсон використав при аналізуванні відмінкової системи російської мови, представляючи її як сукупність трьох розрізнювальних ознак, які утворюють загальне значення відмінка: 1) спрямованість – неспрямованість дії (спрямованість дії на предмет – знахідний, давальний і місцевий відмінки;відсутність спрямованості – називний, родовий та орудний відмінки); 2) об`ємність - необ`ємність дії (межа участі в дії та відсутність такої межі - родовий і місцевий відмінки); 3) переферійність – непереферійність дії (вказівка на другорядну роль у змісті висловлювання – давальний, орудний, місцевий відмінки; вказівка на головну роль – називний і знахідний відмінки).