19. Марксистська критика культури. Неомарксизм, Вульгарний соціологізм

Значного поширення набула марксистська концепція культури. Її основоположниками були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820—1895). Вона грунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності.

В системі культури марксизм виділяє два рівні: матеріальну і духовну культури. Особливістю матеріальної є те, що вона не рівнозначна виробництву і матеріально-перетворюючій діяльності людей. Матеріальна культура характеризує діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток людини, виявлення того, в якій мірі ця діяльність сприяє розвиткові обдарувань і творчих здібностей особи, наскільки вона реалізує її сутнісні сили, сприяє вдосконаленню людини. Духовна культура спрямована на перетворення духовного світу людини і його соціального буття. Її цінності існують не лише в опредмеченій формі, але й в різних видах діяльності, що зв'язані з процесом духовного виробництва.

Згідно з марксистською концепцією поділ культури на матеріальну і духовну має умовний характер, оскільки між ними існує діалектичний взаємозв'язок. Особливістю марксистської концепції є те, що вона грунтується на принципі формаційного підходу до аналізу культури. К. Маркс і Ф. Енгельс історію суспільства ділили на три великі формації, яким, у свою чергу, відповідали "три великі форми поневолення": рабство, кріпосництво і наймана праця. Ф. Енгельс у своїй праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави" писав, що суперечності докапіталістичного суспільства були приховані становим розшаруванням, релігійними і політичними ілюзіями. К. Маркс підкреслював, що "історія культури в цьому випадку повністю являється історією релігій і держави".

Неомарксизм - широкий термін, що позначає філософські та соціологічні теорії 20 ст., що намагалися продовжити й модернізувати вчення марксизму з врахуванням новітніх течій філософської думки, таких як фрейдизм, соціальну філософію Макса Вебера, тощо.

До неомарксизму належать франкфуртська школа, зокрема фрейдо-марксизм, аналітичний марксизм, структурний марксизм Луї Альтюсера та інші. Неомарксистські пошуки загалом не узгоджуються із марксизмом-ленінізмом, тому неомарксизм розглядався в СРСР як частина буржуазної філософії. Неомарксизм (грец. neos = новий + марксизм = вчення Маркса) - це сукупність обновленческих соціально-філософських і економічних концепцій, індивідуальних духовних ініціатив, колективних інтелектуальних проектів, розумових течій ХIХ-ХХ століть у руслі ідейної традиції, висхідній до Карлу Марксу, які протиставили себе раніше марксизму як у версії Енгельса-Каутского-Плеханова, так і у версії Леніна-Сталіна.

Вульгарний соціологізм у літературознавстві — один із напрямів соціологізму в літературі (1910-30), представники якого виходили з марксистського положення про соціальну, класову зумовленість ідеології, спрощено розуміли історико-літературний процес, заперечували спадщину класичної культури. В.с. ставив перед собою мету розвінчувати письменників минулого як нібито служителів панівних класів. На початку XX ст. В.Келтуяла, а згодом В.Переверзев, В.Фріче в Росії, а в Україні В.Коряк, С.Щупак, Я.Савченко розробляли проблеми ідеології "класової" природи літератури. Специфіку художньої літератури вони пояснювали виключно економічним становищем і розвитком окремих класів чи груп, представником і виразником яких вважали письменника. Тому кожний художній твір розглядався як зашифрована "ідеограма" класу чи його групи. Так, І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко трактувалися В.с. як ідеологи "дрібномаєтних поміщиків", Л.Толстой – середнього дворянства і т.п. А тому художній твір В.с. розглядався як "образна ілюстрація" до соціології, в художніх образах відшукували загальні політико-економічні категорії. Під сумнів ставилася доцільність літературних жанрів, успадкованих від старої літератури – існували теорії відмирання роману, лірики, трагедії, комедії як нібито "буржуазних" форм мистецтва. Навіть гасло "вчитися у класиків" розумілося як заклик навчатися тільки трактованої в дусі вузького "техніцизму" "професійної майстерності", яка відривалася від "застарілого" ідейного змісту творів класиків і протиставлялася їм.