36. Феміністична критика: етапи розвитку, школи, головні представники. Феміністичні ідеї в сучасній зарубіжній та українській критиці.

Сучасна феміністична літературна критика безпосередньо походить від «жіночого руху» 1960-х. Багато в чому цей рух був літературним від самого початку, зокрема це виявлялося в усвідомленні значення пропагованих літературою жіночих образів, визнанні життєво необхідним боротися з ними, сум­ніві в їхньому авторитеті та обґрунтованості.

Образ жінки в літературі, на думку феміністок, — най­важливіша форма «соціалізації», оскільки він завжди був взірцем для наслідування, визначаючи для жінок і чоловіків прийнятну версію «фемінного» й чітко окреслюючи можливі покликання й прагнення жінки. Так, зазначають феміністки, в художній літературі XIX ст. дуже мало жінок заробляло со­бі на життя, якщо тільки до цього їх не примушувала скрута. Натомість у центрі уваги перебувала тема одруження героїні, що відігравало вирішальну роль у посіданні суспільного ста­новища й було єдиною достатньою умовою її щастя і самореалізації або їхньої відсутності.

Тому основні зусилля феміністичної критики 1970-х рр. були спрямовані на викриття того, що можна було б назвати механізмами патріархальності, тобто культурної «настанови» чоловіків і жінок, яка узаконювала статеву нерівність. Особ­ливу увагу критики звертали на ті книжки письменників-чоловіків, у яких фігурували впливові або типові образи жінки. Фемінізм, який мав такі інтенції, неминуче був агре­сивним і полемічним. Пізніше, у 1980-х рр., тональність фемінізму, як і інших критичних підходів, змінилася. По-перше, феміністична критика стала більш еклектичною, вона взяла на озброєння відкриття й методи інших напрямів критику марксизму, структуралізму, лінгвістики тощо. По-друге, замість атакувати чоловічий образ світу, зосередилася на дослідженні природи жіночого світу й світогляду та на конструкції втраченого або ж забороненого жіночого досвіду. По-третє, в центр уваги потрапила проблема створення нового канону жіночих текстів, перегляд історії літератури з метою повернути до канону несправедливо забутих жінок-письменниць.

В історії жіночого письма Шовалтер вирізняє фемінний етап (1840-1880 рр.), коли жінки наслідували домінантні чоловічі художні норми та естетичні зразки, феміністичний етап (1880-1920 рр.), на якому утверджувалися радикальні й часто сепаратистські позиції; й нарешті жіночий етап (від 1920 р. і донині), який орієнтується на власне жіноче пись­мо й жіночий досвід.

Феміністична критика — течія постмодернізму, виявляється в різних інтердисциплінарних варіантах, передусім французькому, зосередженому на обґрунтуванні концепції «інакості» жінки, жіночого письма, бісексуальності та критиці фалоцентризму, а також англо-американському, перейнятому ідеями деконструктивізму. Проте якоїсь однієї школи тут не існує. Патріархальна культура, проти якої феміністки бунтують, на їх погляд, пронизана цінностями «чоловічої» ідеології, «чоловічим шовінізмом», владою Логоса-Бога.

Феміністична критика представлена трьома школами: французькою, психоаналітичною за своїм змістом, американською, по суті текстологічною, і англійською, по суті марксистською.

Основоположником французької феміністичної теорії і критики є Юлія Кристєва — авторка праць "Влада жаху": есе про приниження", "Чужинці щодо себе", "Спочатку була любов: психоаналіз і віра". У своїх дослідженнях вона розглядає питання "жіночої ідентичності", процес приниження жінки у суспільстві, переглядає міфічні уявлення про любов.

Неофройлистки Люсі Ірігерей ("Хірургічне люстро, про жінку", 1974 р.; "Ця стать, що не одна", 1977 р.), Сара Кофман ("Загадка жінки: жінка у текстах Фройда", 1980 р.) заперечували фройдівську концепцію жінки як неповноцінного чоловіка, акцентували на перевагах природи жінки.

Відома американська дослідниця, професор англійської літератури у Прінстонському університеті Елейн Шовалтер (1941 р.) увела в літературний обіг категорію "гінокритика". На думку Шовалтер, феміністична критика зосереджує увагу на жінці як читачеві текстів письменників-чоловіків, вона має обмежені можливості, бо розглядає жінку в історичному та суспільному контексті. Гінокритика зосереджується на жінці-письменниці, шукає конструктивні засоби для аналізу жіночої літератури. У статті "Феміністична критика у пущі" (1981 р.) авторка розглядає чотири моделі гінокритики: біологічний, лінгвістичний, психоаналітичний і культурний.