36. Критика й самокритика структуралізму. Виникнення постструктуралізму, його провідні ознаки.

Пост­структуралісти звинувачують структуралістів у порушенні тих засновків, що стосуються їхніх поглядів на мову і ста­новлять основу їхньої системи. Одне з ви­значальних суджень структуралістів — це твердження, що мова не тільки відображає чи записує світ, а й формує його: те, як ми бачимо, є тим, що ми бачимо. Постструктуралісти стверджують, що приймаючи такі погляди, ми потрапляємо у світ граничної непевності, оскільки втрачаємо доступ до будь-якого фіксованого орієнтира поза лінгвістичними да­ними, а отже, і не маємо жодного чіткого зразка, який слугу­вав би еталоном.

Постструктуралізм виник у Франції наприкінці 1960-х рр. Найчастіше його зародження пов'язують із двома постатя­ми: Ролана Барта (1915-1980) та Жака Дерріда (1930-2004). Приблизно в цей час характер текстів Барта трансформується від структуралізму до постструктуралізму. Відмінності мож­на побачити, порівнявши дві праці Барта про сутність нарації, кожна з яких належить до іншої фази, а саме: «Вступ до структурного аналізу оповідного тексту» (1966 р.) та «Задо­волення від тексту» (1973). Перша—детальна, методологічна й жахливо технічна, натомість друга і справді є лише рядом розміщених в алфавітному порядку безсистемних коментарів про оповідь, що, звичайно ж, наголошує на довільності мате­ріалу. Між цими працями перебуває ключовий есей «Смерть автора» (1968 р.) — поворотний пункт, починаючи з якого Барт переходить від структуралізму до постструктуралізму. У ньому він проголошує смерть автора, що є риторичним способом постулювати незалежність літературного тексту та його імунітет до самої можливості уніфікації чи обмеження будь-якою ідеєю, яку автор задумав або «вклав» у твір. Нато­мість есей проголошує граничну незалежність тексту: текст не визначений задумом чи контекстом. Він радше за самою своєю природою вільний від усіх подібних обмежень.

Деконструктивне прочитання літературних текстів по суті схильне перетворювати їх на символи того децентралізованого світу, про який ішлося вище. Тексти, що раніше вважалися цілісними творами мистецтва, зображено фрагментарними, внутрішньо розірваними та позбавленими центру. І щоразу вони виявляються репрезентантами «стра­хітливих народжень», пророкованих наприкінці «Структури, знаку і гри».

Що роблять постструктуралістські критики:

1. Вони «читають текст проти себе», викриваючи те, що можна вважати «несвідомим тексту», в якому виражені значення можуть бути прямо протилежними до значень на поверхні.

2. Вони зосереджуються на поверхових особливостях слів: подібностях у звучанні, етимології, мертвих (чи вмираю­чих) метафорах — і виносять їх на передній план, так що ті стають визначальними для загального значення.

3. Вони намагаються довести, що текстові притаманна роз'єднаність, а не цілісність.

4. Вони концентруються на одному епізоді й аналізують йо­го настільки інтенсивно, що дотримуватися «однознач­ного» прочитання стає неможливо — й мова вибухає «різноманітністю значень».

5. Вони знаходять у тексті різні види зсувів і розламів та роз­глядають їх як свідчення того, що витіснене, пропущене або замовчане в тексті. Такі розриви інколи називають «лі­нією зсуву», ця геологічна метафора стосується розламів у гірських породах, які свідчать про попередню активність і рух.