45.Маргінальність як проблема сучасної літературної теорії. Осмислення поняття канону.

Канон— усталені, нормативні засади і принципи літера­тури і мистецтва певних періодів, художніх напрямів, стилів та ін. Канонічність властива передусім мистецтву давніх ча­сів. У цей період К. є органічною формою і способом існуван­ня мистецтва, зразком досконалості і критерієм художньої цінності. Унормовані у певному виді мистецтва К. визначали й утверджували його основні структурні параметри. У давньо­єгипетській пластиці існував К. пропорцій людського тіла, модулем якого виступала довжина ступні. Зріст людини від­повідав 6 або (пізніше) 7 ступням. К. пропорцій теоретично обґрунтований у трактаті давньогрецького скульптора Полік-лета «Канон» (V ст. до н. є.), практично втілений у його скуль­птурі «Дорифора», яка має також назву «Канон». Розроблена Поліклетом система ідеальних пропорцій людського тіла ста­ла нормою для всієї античності, а також, з деякими відмін­ностями, для художників Відродження і класицизму. Прин­ципове значення має система К. у сфері релігії (церковні К., біблійні К. та ін.). У християнській гімнографії К. — один із жанрів літургічної поезії, вид релігійного гімну. Має чітко визначену композицію (ірмос-зачин, кілька тропарів, приспіви-рефрени). Складається із 8—9 (повний К.) чи 2—4 пісень (дво-, три-, чотирипіснець). Відзначається урочистою статич­ністю, прагненням до звеличення й ідеалізації релігійного дійства, релігійного свята. Набув розвитку у Візантії VIII ст. Побутував також у києворуській та українській середньовіч­ній літературі. У західноєвропейській музиці з XII—XIII ст. під назвою «канон» утвердилася особлива форма багатоголос­ся, елементи якої збереглися до наших днів (Б. Барток, Д. Шостакович та ін.). У культовому малярстві східного і єв­ропейського середньовіччя існував суворий іконографічний К. Система К. властива народнопоетичній творчості. За своєю природою, формами існування фольклорна поетика є нормативною і ґрунтується на усталених традиційних способах художньої інтерпретації конкретних явищ дійсності. Завдяки унормованості зображально-виражальних засобів, які існують у свідомості колективу, потенційно забезпечується діалог між виконавцем і слухачем. К. у фольклорі вико­нує розмаїті функції і виступає як принцип творчості; спосіб відтворення (К. як пам'ять) і виконання тексту (К. як комунікатор естетичної інформації); форма існування фольклорного твору (К. як функція). Давня писемна література типологічно споріднена з фольклором. Література Київської Русі, успад­кувавши традиції візантійської культури, розвивалася на за­садах канонічності, яка ґрунтувалася на авторитарності й наслідуванні традиційного зразка, цілеспрямованості жанру, компілятивності, етикетності й орнаментальності, відсутнос­ті чіткого уявлення про авторську власність, усталеність «жанрового» образу автора та ін. Проте орієнтація на текст (а не уснопоетичну «формулу», як у фольклорі) зумовлює посту­пове згортання нормативності і породжує власне літературні якості — штучну ускладненість вислову, поетичну вишука­ність та ін., що пізніше знайшло вияв у літературі бароко (мінливість образів і композицій, формальна і смислова конт­растність, ускладнена метафоричність, алегоризм, емблематичність та ін.). В українській літературі риси барокового стилю з'являються у поезії і полемічній літературі початку XVII ст. (Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін.) і набувають розвитку у творчості Лазаря Барановича, Івана Величковського, Антонія Радивиловського, Григорія Грабянки, Самійла Величка та ін. Наскрізь канонізованою бу­ла поетика класицизму, нормативи якої найповніше сфор­мульовані у праці «Мистецтво поетичне» французького теоре­тика мистецтва Н. Буало (1674), в українській літературі — у шкільних поетиках, у творчості і теоретичній спадщині Фео-фана Прокоповича.

Маргінальний— структурний елемент, якому в бінарній двочленній опозиції протистоїть центральний як важливий і значущий (маргінальне — те, що перебуває поза центром, на краю, на межі). Філософське поняття «маргінальність» характери­зує культурні феномени, які розвиваються поза домінуючим культур­ним каноном. Представниками культурної маргінальності можна вва­жати Ф. Ніцше, маркіза де Сада, Л. фон Захер-Мазоха та ін. Поняття маргінальності набуває особливого привілейованого значення в постмодерніз­мі та постструктуралізмі як дискурсивності, що культивує маргіналь­ності. Деконструкція Дерріди як децентрація мала намір звільнити простір для маргінальних сутностей.