36. Жак Лакан як теоретик і практик структурного психоаналізу.

Жак Марі Еміль Лакан (13 квітня, 1901 – 9 вересня 1981) – французький психоаналітик, зробивший значний внесок у сучасний психоаналіз та філософію. Вважається одним з найвпливовіших аналітиків після З.Фрейда. говорить про основи свого бачення психічної сфери людини та можливості впливу на цю сферу з допомогою психоаналізу. Докторська дисертація вченого «Про параноїдальний психоз і його відношення до особистості» знову привернула увагу (після Юнга) до феномену боже­вілля. Зрештою феномен божевілля (психозу) став особ­ливим об'єктом зацікавлення у філософії постмодерніз­му, а концептуальні ідеї лаканівської дисертації були використані у становленні західної некласичної естети­ки. У 1936 р. Лакан розробив вихідну для структурного психоаналізу концепцію «стадії дзеркала», яку науко­во обґрунтував у праці «Стадія дзеркала і її роль у фор­муванні функції Я» (1949).

Фройдівська концептуальна тріада у структурі пси­хічного апарату (Воно — Я — Над-Я) переведена Лаканом відповідно до екзистенціалізму (філософії людського існування) у три виміри людського існуван­ня: Реальне — Уявне — Символічне. Творче становлен­ня Лакана пов'язують відповідно з трьома етапами його досліджень:

— ранній — з 1930 по 1940 рік, коли основну увагу він зосереджував на науковому поясненні Уявного; — зрілий, концептуально значущий етап з 1950 по 60-ті роки, коли дослідник акцентував на науковому поясненні Символічного;

— пізній, завершальний — пов'язаний переважно з тлумаченням Реального.

Вплив структуралістської методо­логії у 50-ті роки визначив «структуралістський» етап його психоаналітичних досліджень. Психоаналіз Лакана виходить з того, що світ слів народжує світ речей, встановлює в культурі закон люди­ни, який є «законом мови».

Концепцію мови він запози­чив із структуралістської методології, в якій позбавле­на субстанції мова постає як формальний принцип структурування, як «рух позначень», віддалений від позначеного. Структуралістська концепція мови набула вирішальної ролі в психотерапевтичному методі. Лакан пішов нетрадиційним шляхом, розробляючи теорію довільності та нетривкості знакової структури, що ґрунтується на відриві позначення від позначеного і пояснює плинність психічної структури загалом, тому його кон­цепцію можна прочитати через критику французького структуралізму. Основні ідеї Лакана на цьому полі є «деструктуруванням» соссюрівської цілісної моделі знака, а також аналізом фройдівської структури психі­ки з мовноцентричної позиції. Отже, Лакан поставив під сумнів саму ідею структури, основу структураліст­ської методології, зайняв проміжну позицію між струк­туралізмом і постструктуралізмом, надихнувши пост-структуралізм на розгортання авангардної руйнівної тенденції щодо будь-якої цілісності (мовного знака, психіки, людини, буття тощо).

Лакан повернув психоаналіз із його конфліктом сві­домого і несвідомого до інструменту слова, де так само наявна відмінність між двома сферами — позначеним і позначенням, так само існує розрив, як і в світі психіки. Відкриття Фройда він розглядав як відкриття сукуп­ності наслідків, які має для природи людини її належ­ність до символічного ладу, мови а також виявлення в бутті найбільш радикальних інстанцій символізації. Зігнорувати символічну роль мови означало приректи фройдівський психоаналіз на забуття і звести його мо­гутній досвід на ніщо. Тому структурний проект перед­бачав повернення психоаналітичних концепцій до мови і функцій мовлення. Про це Лакан заявив у пра­ці «Функція і поле мовлення і мови в психоаналізі» (1953): «Нашим завданням буде показати, що свій істин­ний смисл ці концепції отримують лише тоді, коли вони орієнтовані в поле мови і підкорені функціям мовлення». Відповідно, психотерапевтична і дослідницька практика почали спиратися на методику символізації. Мовно-пси­хоаналітична теорія Лакана розгортається на синтетич­ній методології, що ввібрала в себе семіотику де Соссюра, німецький філософський романтизм (феноме-нологію мо­ви М. Гайдеггера) та французький літературний модер­нізм (символізм), що дало змогу приживити фройдівське відкриття у французькому духовному просторі.

Структурний психоаналіз, перевівши психічне у сферу мови з одного боку, подолав біологічну однобіч­ність фройдизму, а з іншого — породив чисту формаль­ність, тобто «духовну» чистоту психоаналізу, його ві­дірваність від конкретики сексуального смислу, від ма­теринського світу природи і тілесності. Усе це зовсім інакше актуалізувало фройдівський патріархальний дух, недооцінку жіночого принципу буття і т. д. Тому тотожність Лакана з Фройдом і відмінність його від Юн­га проглядається в радикальній символізації, яку Ж. Дерріда охарактеризував як фалоцентризм, або за­галом як фалологоцентризм — ієрархічний та репресив­ний стан культури, за якого в центр її самосвідомості поставлено чоловіче начало. Згідно з психоаналітичною концепцією лібідо сен­сом людського існування Лакан вважав бажання, яке в його трактуванні набуло символічної глибини. Йшлося не про конкретне бажання, не про сексуальну потребу, а про екзистенційний (буттєвий) смисл повноти бажання, яка ніколи не може задовольнитися. Якщо метою кон­кретного бажання є конкретний сексуальний об'єкт, то метою бажання як сутності буття постав невизначений об'єкт, представлений множиною емпіричних об'єктів бажання. Причина перебирання, незадоволеності будь-яким об'єктом бажання, означала, що ідеальним серед них і є це перебирання об'єктів: не той, і не той, і не той, і не той... Тобто недосяжний Інший. Отже, з таких част­кових, малих об'єктів розгортається концептуальний потойбічний Інший, стосовно якого і можливе повне ви­раження бажання. Вислів Лакана «бажання суб'єкта є бажанням Іншого» означає, що бажання не має об'єкта, воно – чиста форма, аналогічна руху позначень у структурі знака. Замість біологічного поняття у фрой-Дівській теорії психосексуальності (анатомічного «пеніса», відсутність або наявність якого визначала людину в природі і світі культури) постає лаканівське поняття «фалоса» як символічне вираження бажання, неможли­вого в реальності, але ідеального щодо потреби повного злиття з Іншим. У структурному психоаналізі Лакана Фалос позначає структурну цілісність і відповідає сут­ності структуралізму з його ідеєю невидимої, прихова­ної, отож підсвідомої, структури. Значущість цього поняття для лаканівської символічної теорії засвідчує концептуальну тотожність біологічній психосексуальній теорії Фройда. Несвідоме, яке у психоаналітичній теорії Фройда витлумачене через сексуальний інстинкт, а в метафізичній теорії Юнга — як Бог (трансцендентна цілісна сутність), Лакан визначає через фалічну симво­лізацію. Кожна з теорій називає несвідоме як «реаліс­тичне», «романтичне» і «символічне».