30. Внесок Юрія Лотмана в розвиток семіотики й структуральної поетики. Культурологія Лотмана. Ідея вторинних моделювальних систем. Поняття «Текст у тексті».

Юрій Лотман (1922-1993) – відомий російський культуролог, семіотик, засновник Тартуської школи структуралістів-семіотиків. Основні праці: "Лекції із структуральної поетики" 1964, "Структура художнього тексту" 1970, "Аналіз поетичного тексту" 1972, "Семіотика кіно і проблеми кіноестетики" 1973.

Структуральна семіотика Ю. Лотмана та його послідовників базується на досягненнях Російської формальної школи та Празького лінгвістично­го кола, зокрема на "системі жанрів" Ю. Тинянова, на "системі систем" Р. Якобсона та на концепції значення естетичних функцій у культурі Я. Мукаржовського. Основна ідея семіотики Лотмана – це ідея вторинних моделюючих систем. На думку російського культуролога, усі культурні системи: література, мистецтво, кіно, музика, релігія і міф відмінні від мови: вони є «вторинними» щодо природної мови як «первинної моделюючої системи» і мають складнішу структуру. Лотман розрізняє вербальні та невербальні системи. За його інтерпретацією, вербальне мистецтво символічне і зорієнтоване на майбутнє, а невербальне іконічне і зорієн­товане на минуле. "Вторинні моделюючі системи" як носії інформації про­никають в усі рівні комунікаційної структури. Художня модель через спе­цифічність своєї структури, яка відрізняється від інших моделей, зокрема наукової, дає змогу розвивати найскладніші форми моделювання. Інфор­мація, що міститься в художньому творі, відрізняється від інформації, що закладена в побутовій мові. Для Лотмана художній і мистецький твір це знак у знаковій системі культури. Тому він розширює поняття тексту до дефініції ''культурного тексту", тобто розглядає культуру як унікальний текст, який містить в собі невербальні системи. За Лотманом "культур­ний текст" репрезентує найабстрактнішу модель дійсності.

Лотман окреслює культуру як "тотальність неприйнятної інформації, яку акумулюють, постачають і передають різні групи суспільства". Запози­чивши в Якобсона концепцію розрізнення "коду" і "повідомлення", Лот­ман пропонує розрізнення "культурних текстів" і структури їхньої "мови", тобто таке розрізнення, яке уможливлює будь-який аналіз типології культур. Такий метод дав змогу російському теоретикові подати історію культури як "парадигматичну серію", у якій кожний структурний тип походить від його взаємозв'язку із знаком та усіма характеристиками мови. Торкаю­чись питання часу і тривання, Лотман наголошує на двох принципових механізмах культури: на пам'яті (продукування текстів, які виконують функцію зберігання) і на програмі (динамічні системи, що відтворюють інфор­мацію і генерують нове знання).

На думку Лотмана, наукові дослідження – це не тільки інструмент вивчення культури, але водночас її складова частина. Наукові тексти, які є метатекстами культури, водночас можна розглядати як «культурні тексти». Тому будь-яку значну наукову ідею треба розглядати і як спробу пізнати культуру, і як факт її життя.

Тартуська школа на чолі з Ю. Лотманом була своєрідним островом свободи гуманітарної думки на тлі загального засилля марксистської теорії в університетах і академічних установах колишнього СРСР. Ідеї Лотмана та його послідовників перегукуються з ідеями західних теоретиків-дослідників і водночас утворюють оригінальну та своєрідну інтелектуальну систему.

За Ю. Лотманом, “текст у тексті” – це специфічна риторична структура, при якій відмінності в закодуванні різних частин тексту постають чинником авторської побудови та читацького сприйняття. Така побудова, перш за все, загострює момент гри в тексті: з позиції іншого способу кодування, текст набуває рис підвищеної умовності, підкреслюється його ігровий характер: іронічний, пародійний, театралізований смисл тощо. Митець, асоційований у читацькій свідомості з постмодерністом, розвінчує чинні міфи, водночас створює й обігрує нові, вдаючись до високохудожніх містифікацій.

Текст у тексті сприймається літературознавцями як своєрідна гіперриторична конструкція, притаманна розповідним текстам. Іманентною ознакою цієї побудови є те, що основний текст спрямований на опис або написання іншого тексту, що й визначає зміст усього твору. Роль вставної новели переважно відіграє розповідь персонажа, історія пошуку та відкриття певних документів, написання художнього твору чи наукового трактату. Читач стає співучасником своєрідної гри між текстами, кожен із яких претендує на достовірність і націлений на пошук меж між реальністю та ілюзією.