29. Умберто Еко – семіотик. Концепції відкритого твору та інтерпретації.

Умберто Еко (1932) — відомий італійський теоретик-семіотик, культуролог, письменник, журналіст; автор відомих книг «Відкритий твір», «Відсутня структура», «Lector in fabuіa: сучасні інтерпретації розповідних текстів» , «Семіотика і філософія мови», «Межі інтерпретації», «Пошуки досконалої мови». Тема докторської дисертації У. Еко - естетика Томи Аквінського. З 1971 р. — професор семіотики в університеті Боло­нья, перед тим викладав в університетах Флоренції, Мілану, Сан-Пао-ло, Нью-Йорка. У. Еко здобув міжнародне визнання своїми художніми творами «Ім'я троянди» і «Маятник Фуко», на яких особливо позна­чився вплив наукових зацікавлень автора середньовічною культурою. Еко належить низка есеїв із питань кічу, високої культури та поп-культури, найновіших фільмів, популярних серіялів, рекламування тощо.

Теорія семіотики У. Еко споріднена з «естетикою рецепції»: обидві зосереджують увагу на культурних текстах (література, кіно, телеба­чення, архітектура), їхньому сприйнятті та інтерпретації. Подібно до багатьох теоретиків тексту, Еко прогресував від дещо спрощеної моделі семіології Соссюра та Якобсона, поширеної у 60-х pp., до складнішої моделі Ч. Пірса. Однак, незважаючи на таку еволюцію, спільним для обох періодів теоретичних досліджень Еко є переконання, що значення та інтерпретація зумовлені контекстом, що акти творення і рецепції взаємозалежні і що саме ця взаємозалежність стабілізує і зменшує небезпеку «безмежної інтертекстуальности». Що відрізняє У. Еко від решти теоретиків тексту і виокремлює його, то це те, що його семіоти­ка спрямована на створення «об'єднаної теорії» чи мовлячи його термі­ном, «знакової енциклопедії» культури, яка за допомогою цілої ме­режі «різоїдів» поєднала б усі комунікативні знаки та їхнє значення. У такій енциклопедії, подібно до структури «різоїдів у ботанічному світі, кожний семіотичний знак мав би поєднуватися усіма іншими знаками. Але така енциклопедія може існувати тільки як «реґулююча ідея», яка уможливлює пояснення реально можливих дискурсів.

Семіотична система Еко є інтердисциплінарною (мовознавство, епі­стемологія, логіка, архітектура, музика). Загальна тематика дослід­жень Еко - інтерпретація тексту, поетична мова чи ідіолект, естетичне кодування та понадкодування, метафоризація та символізація. Усі ці проблеми Еко розглядає систематично та діяхронічно, чим засвідчує, що систематичний та діяхронічний підходи до комунікативної здатности тексту взаємозалежні. Теорія «необмеженого семіозису (термін вперше запровадив Ч. Пірс у книзі «Знаки, мова і поведінка» (1946) означає взаємодію знака, його об'єкта та його інтерпретанта), і на думку Еко, не є рівнозначною «деконструкції» Ж. Дерріди, оскільки «семіотичні акти» відбуваються в обмеженому культурному полі, яке не дозволяє їм виходити за його комунікативні рамки. Відсутність таких рамок довела б до повного колапсу комунікації.

Праця «Відкритий твір» принесла У. Еко наукове визнання. Понят­тя «відкритий твір» поєднує естетику творчости та естетику рецепції. Незавершеність і рух (твір у русі - термін, успадкований від Джойса) -це основні риси відкритого твору. Еко розрізняє два типи творів: відкриті, які заохочують читача до творення тексту разом із автором (незавер­шеність), і фізично завершені, які підлягають тривалому розмноженню. Ступінь відкритости збігається зі свободою інтерпретації, а не її довіль­ністю, яка посягає на семантичну ідентичність твору.

У теоретичному мікрокосмосі У. Еко віднаходимо як цілий конгло­мерат оригінальних ідей та концепцій, так і відлуння голосів багатьох теоретиків-сучасників XX ст., що засвідчує відкритість мисленнєвого світу автора та його творчу інтерпретаційну свободу.