21. Інтеграція структуралізму з семіотикою. Семіотичне мислення в науці про літературу.

Структуралістська естетика. В основі поняття структуралізм — лат. термін structura, що означає будова, розташування, порядок. Почав складатися у 20—30-х роках XX ст., а у 60—80-х одержав найрізноманітніші філософські й естетико-мистецтвознавчі інтерпретації. Визначити причини появи структуралізму саме як естетичної концепції досить складно, тому що взаємовплив соціальних і теоретико-методологічних передумов виникнення окремих його шкіл відбувався у різних історичних і наукових умовах. Поява структуралізму як конкретно-наукового напряму пов'язана з переходом окремих гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівнів дослідження. Цей перехід відбувався через використання структурного методу моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Структурний метод склався передусім у структурній лінгвістиці, а потім активно використовувався в естетиці, літературознавстві, етнографії. Найбільше розповсюдження структуралізм взагалі і структуралістська естетика зокрема дістали у Франції і пов'язані з іменами К. Леві-Стросса, М. Фуко, Ж. Лакана, Р. Барта та ін.

У гуманітарних науках виділення структурного аспекту здійснюється, як правило, на знаковій системі. Структуралісти вважають, що свідоме використання знака, слова, символу, образу «відкриє» позасвідомі глибинні структури, приховані механізми знакових систем. На цьому шляху структуралізм переплітається з семіотикою, з новітніми модифікаціями ідей 3. Фрейда і К- Юнга.

Культуру структуралісти розглядають як сукупність знакових систем, найважливішими з яких є передусім мова, а також наука, мистецтво, міфологія, релігія, звичаї, мода, реклама і т. ін. Саме на цих об'єктах структурно-семіотичний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким, як правило, позасвідомо підкоряється людина. Цим закономірностям відповідають певні глибинні рівні культури. Слід зазначити, що представники структуралізму не оперують уніфікованим понятійно-категоріальним апаратом, тому ці глибинні рівні культури визначені у К- Леві-Стросса як «ментальні структури», у М. Фуко як «епістеми» або «дискурсивні формації», у Р. Варта — як «письмо».

Структурна лінгвістика Ф. де Сосюра. Філософське значення концепції мови Ф. де Сосюра полягає в тому, що саме у лінгвістиці і стосовно до мови були сформульовані основні ідеї протиставлення емпіричного аналізу одиничного як частини системи і структурного аналізу системи як цілісності і її внутрішньої самообусловленності. Саме Соссюр ввів визначення мови як системи знаків. Значення окремих знаків визначається їх положенням у системі. Під мовним знаком розуміється фізичний обєкт, що представляє єдність означуваного (те, до чого посилає знак, предмет думки) і означає (позначення предмета думки) як пояснював Соссюр - як дві сторони одного паперового листа. Значення слова (знака), таким чином, визначається не предметів, до яких це слово відсилає, і не індивідом, який це слово вживає, а тим змістом, який є результатом взаємодії слів у мові, тобто від структури мови. Показово, що Соссюр розрізняв індивідуальне говоріння - мова - від мови як цілісної системи, яка існує незалежно від індивідуальних актів висловлювання. Без мови не може бути мови. Виходило, що мова говорить за допомогою індивідуального говоріння, але індивід несвідомо використовує позаособистісної структуру мови. Ця ідея, контекстуально містилася в Соссюра концепції, що пізніше була розвинена в так званих постструктуралістскіх концепції, де волі окремого індивіда протистоїть безособова владу мови.

Для послідовників Соссюра це означало, що лінгвістика повинна вивчати не окремі знаки, а їх співвідношення в системі. Як ілюстрацію Соссюр наводить приклад цінності шахової фігури під час шахової гри: вона визначається її положенням по відношенню до інших фігур на полі і їх спільним взаімоперемещеніем. Але тоді слід розрізняти різні підходи до дослідження мови. Соссюр вводить поняття діахронії і синхронії стосовно мови. Синхронічний лінгвістика вивчає співіснування явищ в рамках однієї системи поза часових змін, як єдине ціле. Діахронії представляє явища як послідовний ланцюг змін, предметом зацікавлення стає зв’язок окремих елементів, що слідують один за одним у часі. Ці ідеї були викладені в головній праці Сосюра «Курс загальної лінгвістики» (1916).