95. Порівняйте загальні риси неокейн (р. Харрод, о. Домар), неоклас (р. Солоу, Дж. Мід) та неоінст (с. Кузнець) теорій ек зростання.

Проблеми еконю зростання найінтенсивніше почали розроблятися в екон. теорії після Другої світової війни, хоча особливої актуальності набувають після кризи 1929—1933 років. Від сер. ХХ ст. теорії зростання сформували особливий напрям екон. науки. Першість у цьому напрямі належала неокейнсіанцям. В центрі їхніх розроблень була концепція проблеми сталого екон. зростання на тривалу перспективу.

Спрощеній, однофакторній моделі екон. зростання Харрода—Домара притаманні такі основні риси:

- визнання досягнення усталених темпів екон. зростання вирішальною умовою динамічної рівноваги ринкової економіки;

- динамічна рівновага й усталені темпи екон. зростання досягаються не автоматично, а є результатом активного державного регулювання економіки;

- визнання вирішальної ролі інвестицій у забезпеченні зрост. доходу, що сприяє розширенню зайнятості і, своєю чергою, запобігає виникненню недовантаження підприємств і безробіття;

- встановлення залежності характеру і динаміки екон. процесів від пропорцій між інвестиціями і заощадженнями. Звідси: випереджальне зростання інвестицій є причиною інфляції, а заощаджень — причиною неповної зайнятості. Таким чином, лише рівність інвестицій і заощаджень забезпечує економічну рівновагу без інфляції та за ситуації повної зайнятості.

Загалом неокейнсіанці дійшли висновку, що темпи екон. зрост. визначаються двома основними факторами — величиною капіталовкладень, або часткою нагромаджень в нац. доході, і рівнем капіталомісткості вир-ва.

Серед неокласичних теорій екон. зростання, розроблення яких розпочалася у 50—60-ті роки ХХ ст. у відповідь на появу неокейнсіанських розробок, слід назвати моделі Р. Солоу та Дж. Міда. Складові моделі зростання Солоу викладено у праці «Внесок у теорію економічного зростання» (1956 р.). Головним недоліком моделі Харрода—Домара, на думку вченого, є ігнорування можливих змін співвідношення капітальних благ і праці. У центрі уваги Солоу опиняється заміщення праці уречевленим капіталом. Капітал як фактор виробн. зростає в ціні за умови невисокої норми заощаджень, і навпаки, здешевлення капіталу відбувається за її підвищення. У тривалій перспективі за відсутності технічного прогресу відбувається рівномірне зростання капіталу, праці та обсягу виробн. Темпи екон. зрост. при цьому залежать не від норми заощаджень (котра визначає капіталовкладення), а від пропозиції праці. Основний висновок, до якого схиляється Р. Солоу, зводиться до того, що зниження трудомісткості сприятиме зниженню залежності зрост. виробн. від зрост. пропозиції праці. Саме тому вирішальним фактором екон. зростання у довготривалий період є зрост. як втілення технічного прогресу, а не зрост. капіталовкладень. Можливість існування сталої динамічної рівноваги доведено у праці британського вченого Дж. Міда «Неокласична теорія екон. зрост.» (1961 р.). Дж. Мід робить висновок, що стале зрост. буде досягнуто, якщо темп зрост. капіталу дорівнюватиме темпу зрост. нац.доходу. За ситуації, коли збільшення капіталу перевищує темпи зрост. доходу, відбувається зниження його нагромадження, а якщо темпи зрост. праці перевищують темпи нагромадження капіталу, тоді внаслідок зниження граничної продуктивності праці відбудеться заміщення цього фактора (праці) капіталом. Нове поєднання факторів вир-ва за умов збереження незмінної пропорції розподілу доходу між ними забезпечить повну зайнятість їх.

Дослідження проблем екон. зрост. С. Кузнеця (1901—1985) розглядаються в контексті інституціональної теорії екон. зрост. Серед факторів, які справляють основний вплив на динаміку нац. доходу, С. Кузнець називав такі: рух і чисельність нас-ння; зміни його розподілу за віком, родом занять, проф. рівнем; структурні зрушення у промисловості; технічний прогрес; зміни структури і якості капіталу; зміни в соц. сфері; інституціональні та політ. зміни, які безпосередньо стосуються ринкових відносин; розвиток міжнар. торгівлі; процеси міграції капіталів. Кузнець дійшов висновку, що за суч. умов екон. зростання залежить від внесків у «людський капітал» куди більшою мірою, ніж від інвестицій в уречевлений капітал.