88. Порівняйте провідні напрями економічної думки (50-80-ті роки хх ст.).

Розвиток економічної думки у 1950—1980-х роках умовно можна роз-

межовувати на два періоди:

• середина 1940-х — середина 1970-х років (домінування кейнсіанства

(неокейнсіанства);

• середина 1970-х — 1980-ті роки (неокласичне відродження (неоконсер-

ватизм) та посилення впливу неоінституціоналізму).

У перший період плідними стають наукові дослідження, пов’язані з проблематикою економічного зростання. Упродовж 1950—1970-х років вони

становлять центральну вісь економічної думки та основних напрямів економічної теорії. Насамперед це стосується неокейнсіанства, яке стає продовженням ортодоксального кейнсіанства — теоретичного підґрунтя державного регулювання ринкової економіки. Після Другої світової війни послідовники Кейнса — Р. Харрод (1900—1978), О. Домар (1914—1997),

Е. Хансен (1887—1975) запропонували теорію антициклічного регулювання економіки з урахуванням фактору динаміки. Головне завдання неокейнсіанці вбачали у створенні моделі стабільного економічного зростання, що відповідало прагненням ділових кіл та й усього нас-ння (уникнення довоєнного масового безробіття й низьких стандартів життя). Динамічний ек розвиток також мав передбачати реальну перспективу конкурентного співіснування із низкою соціалістичних країн, які у другій половині 1940-х років утворили сталу систему. Досягнення економічного зростання за рахунок активного державного стимулювання приватних інвестицій, а також дотримання ідеї державного контролю заради повної зайнятості — це ті неокейнсіанські рецепти, які переважно використовували, в англосаксонських країнах (Велика Британія, Канада, Австралія), а також в Японії і

США. Утім, від середини 1970-х років кейнсіанство втрачає впливові позиції в теоретичній і практичній площинах, а посткейнсіанцям довелося вести пошуки форм і методів захисту своїх позицій.

У дослідженнях умов і факторів економічного зростання в межах неокласичного напряму відбувається перехід від застосування статичного підходу до динамічного. Британець Дж. Мід (1907—1995) робить важливий висновок стосовно того, що стале зростання буде досягнуто, якщо темп зростання капіталу дорівнюватиме зростанню національного доходу.

Неокласична модель зростання американця Р. Солоу (р.н. 1924) доводила, що вища норма заощаджень забезпечує вищу капіталоозброєність працівника, а отже, і вищий темп збалансованого зростання. При цьому зазначалося, що зростання не має бути самоціллю, оскільки збільшення норми заощадження обмежує споживання. Вже на початку 60-х років ХХ ст. Дж. Мід, а разом із

ним М. Алле (р.н. 1911) та Дж. Робінсон (1903—1983) узгоджують власні ідеї із так званим золотим правилом нагромадження капіталу, сформульованим американським економістом Е. Фелпсом (р. н. 1933). За фелпсівським «золотим правилом» критерієм визначення норми заощаджень має бути максимізація добробуту сусп-ва, тобто якнайбільше споживання. Успіхам повоєнного розвитку (економічне диво) сприяв процес модифікації економічних систем. Саме у цей період у найблагополучніших країнах Заходу — США,

Канаді, Японії, Великій Британії, Франції, Західній Німеччині, Скандинавських країнах формується система змішаної економіки, яка поєднує ринкові принципи організації госп-ва і розвинену систему соціальних гарантій. Найудалішим її варіантом прийнято вважати соціальне ринкове госп-во. Розроблення теоретичних засад цієї моделі належить представникам неоліберального напряму, започаткованого в Німеччині у 1930-х роках професором Фрайбурзького університету В. Ойкеном (1891—1950).

Після краху Третього рейху неолібералізм переживає друге народження й трансформується в концепцію соціальної ринкової економіки (її фундаторами стали А. Мюллер-Армак (1901—1978), В. Рьопке (1899—1966), А. Рюстов (1885—1963)). Економічну політику, ґрунтовану на цій теорії, проводили канцлери ФРН К. Аденауер (1876—1967) та Л. Ерхард (1897—1977), проголосивши соціальне ринкове госп-во альтернативою і соціалізму, і капіталізму.

Упродовж другого періоду розвитку економічної думки (середина 1970-х — 1980-ті роки) відбувається перегрупування основних її напрямів: втрата кейнсіанством перших позицій і актуалізація неокласики у вигляді економічного неоконсерватизму. Зміни, що відбулися в економічному розвитку провідних країн Заходу, по-новому поставили старе питання стосовно оптимального співвідношення державного регулювання та стихійних ринкових сил. Серцевиною неоконсерватизму стає монетаризм, який акцентує увагу на регулюванні економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Теорія економіки пропозиції, а також теорія раціональних очікувань доповнюють структурну цілісність неоконсервативного напряму. Подальший розвиток інституту власності у цей період позначився на ак-туалізації проблеми специфікації прав власності, поглибленні поділу пра-ці, що сприяло виникненню нових форм госп-ва — особливої категорії фірм, діяльність яких пов’язується із наданням трансакційних послуг. Основ-ними сферами функціонування таких фірм є: фінанси і операції з нерухомістю; банківська справа і страхування; правові або юридичні послуги; оптова і роздрібна торгівля. Розроблена представниками неоінституціонального напряму Р. Коузом (р. н. 1910), А. Алчіаном (р. н. 1914) та ін., теорія прав власності (приватна сфера) акцентує увагу на виграші в добробуті, який забезпечують правові інституції (судова система тощо). Не менш плідними в неоінституціоналізмі є розробки Д. Норта (р. н. 1920) та О. Вільямсона (р.н. 1932).