36. Склад: структура, типологія, теорії складоподілу.

Існує три теорії складу: еспіраторна, мускульної напруги і сонорна.

Еспіраторна теорія. Згідно з нею склад – це звук або комплекс звуків, що вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря.

Теорія мускульної напруги. Згідно з нею склад – це частина такту, яка вимовляється з єдиною мускульною напругою.

Сонорна теорія. За цією теорією, склад – частина такту, яка складається з більш звучного і прилеглих до нього менш звучних звуків. Виходить з того, що за звучністю склад має вершину (ядро) і периферію.

Вершина – момент найвищої звучності.

Периферія складається з ініціалі й фіналі. Ініціаль – наростання звучності до вершини, фіналь – затухання звучності після вершини.

Склади мають різну структуру. Розрізняють відкриті, закриті, прикриті і неприкриті склади.

Відкритий склад закінчується голосним (ма-ти), закритий закінчується приголосним (кіт), прикритий починається з приголосного (та, він), неприкритий – з голосного (от).

Складотворчим звуком, як правило, є голосний. Якщо складотворчим є один голосний, то його називають монофтонгом. Якщо в межах одного складу існує декілька голосних, то їх називають поліфтонгами. Серед поліфтонгів розрізняють дифтонги і трифтонги.

Дифтонг – два голосних, які утворюють один склад, чим і забезпечується їх фонетична цілісність.Дифтонги бувають висхідними і низхідними. Висхідними називають дифтонги, в яких складотворчим є другий елемент (фр. pied). У низхідних дифтонгах складотворчим виступає перший елемент.

Трифтонг – три голосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну цілісність.

Слід зауважити, що останнім часом дифтонг і трифтонг стали трактувати не як поєднання двох чи трьох звуків, а як один голосний звук, який складається з двох чи трьох елементів, що утворюють один склад.

37. Лінгвістичний аспект дослідження звукової будови мови.

Лінгвістичний (соціальний, фонологічний) аспект має на увазі вивчення функції звуків у мові, ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Наприклад, звуки [н] і [н] здатні розрізняти слова (стан, стань), а звуки [а], [у], [и] можуть розрізняти і слова, і форми слів (лак, лук, лик; книга, книгу, книги). Такі одиниці, що служать для розрізнювання слів і форм слів, називають фонемами.

Для того щоб вивчити функції звуків, їх необхідно зіставити і протиставити в конкретних словах. Протиставлення в мовознавстві називають опозицією.

Опозиції бувають релевантні, тобто здатні служити для розрізнювання слів і морфем, і нерелевантні, які не здатні виконувати таку функцію. Так опозиція [а] - [и] - [у] в укр. Мові є релевантною, бо вона розрізняє значення слів дам, дим, дум, а опозиція довгих і коротких голосних для української мови є нерелевантною (мама, ма-а-ма, де значення від довготи не залежить).

Функцію розрізнення виконує фонема.

38. Фонема та її функції. Фонема та її алофони. Поняття основного варіанта фонеми.

Фонема – мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць – морфем і слів.

Фонема виконує дистинктивну – тобто смисло і форморозрізнювальну функції.

Додатковою є делімітативна функція, яка вказує на межі слів чи морфем.

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема й звук не одне й те саме. Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому що:

1. Фонема – соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук – індивідуальне явище.

2. Фонема – мовна одиниця; звук – мовленнєва;

3. Фонема – абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук – конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку тощо;

4. Фонема – величина стала; звук – величина залежна.

Алофони – звукові різновиди фонеми.

Головний алофон фонеми – найуживаніша її варіація.

39. Дистрибуція фонем і алофонів.

Дистрибуція фонеми – це сукупністьв всіх можливих алофооточень, в яких виступає певна мовна одиниця, можливість її сполучуваності.

Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатністю виступати в певній позиції. Тут спостерігаються такі закономірності:

1. не всі фонеми можуть стояти будь-де в слові: наприклад, колись в укр. Мові слова не могли починатися фонемою а;

2. не всі фонеми можуть сполучатися одна з одною: наприклад, в українських незапозичених словах немає звукосполучень на зразок мб, нг, нт, нд і под. Саме за наявністю таких невластивих для укр. Мови звукосполучень часто й розпізнаємо запозичені слова: тембр, орангутанг, диктант, уїкенд.

Алофони – це різні вияви тієї самої фонеми в мовленнєвому потоці.

40. Структура фонологічної системи мови. Диференційні та інтегральні ознаки фонем.

Для того, щоб описати фонологічну сиситему необхідно протиставити кожну фонему всім іншим.

Українська мова нараховує 38 фонем: 6 голосних (а, о, у, е, и, і) та 32 приголосних.

Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) та недифиренційні (інтегральні) ознаки.

Диференційні ознаки – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем (бік-пік-тік-сік-лік). Диференційними ознаками можуть бути:

1. Ознаки за участю голосу і шуму.

2. Ознаки за місцем творення.

3. Твердість-м”якість.

4. Короткість-довгота.

5. Назальність-неназальність.

6. Відкритість-закритість.

Недифиренційні (інтегральні) ознаки – ознаки, фонем які не розрізняють значень слів чи морфем. Наприклад, довгота-короткість є інтегральними ознаками в укр. Мові, оскільки вони не розрізняють значень слів.

41. Основні типи фонематичних опозицій.

Опозиції бувають привативні, градуальні та еквіполентні.

Привативна опозиція – опозиція, в якій один член має якусь ознаку, а інший її не має.

Як приклад можна навести опозицію д-т – перша фонема має ознаку дзвінкість, друга – ні.

Градуальна опозиція – опозиція, в якій члени характеризуються різним ступенем, градацією однієї й тієї самої ознаки.

Фонеми е-і характеризуються різним ступенем розкриття рота.

Еквіполентна опозиція – опозиція, в якій обидва члени рівноправні.

П-т – обидві фонеми мають такі ознаки, як глухість, проривність, твердість, але кожна з цих фонем ще має по одній ознаці, якої не має інша, а саме: перша має ознаку губність, друга – передньоязиковість.

Корелятивна опозиція – опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими ознаками збігаються.

Мовознавчу науку, яка вивчає фонологічні системи мов, називають фонологією.