Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження (позначувальне) і плану змісту (позначуване).

До теперішнього часу зберігає своє значення класичне розбиття знаків на три групи:

1. Ікони – знаки, чиї форма і зміст схожі якісно або структурно (батальне полотно є знаком-іконою, якщо вважати його змістом саму битву).

2. Індекси – знаки, чиї форма і зміст суміжні в просторі і часі; чиї форма і зміст мають причинно-наслідкові зв”язки (сліди на піску, які дозволяють припустити, що раніше в цьому місці хтось пройшов, дим, що припускає наявність вогю).

3. Символи – знаки, для яких зв”язок між формою і змістом встановлюється довільно.

13. Мова і мовлення. Співвіднесеність цих явищ.

Мова – система одиниць спілкування і правил їх функціонування.

Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.

Фердинанд де Соссюр наводив аналогію з шахами: шахова дошка, шахові фігури та правила шахової гри – мова; конкретне розігрування шахової партії – мовлення.

Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

1. Мова – явище загальне, абстрактне; мовлення – конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовлення). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати.

2. Мова – явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення – динамічне, випадкове й унікальне. Мову можна порівняти з написаною композитором симфонією, мовлення – з унікальним виконанням цієї симфонії.

3. Мова – явище психічне, а мовлення – психофізичне. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний аспект, пов”язаний із його породженням і сприйманням.

4. Мова – нелінійна, мовлення – лінійне. Мовлення розгортається у часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним.

Мова і мовлення тісно пов”язані між собою: мова не тільки породжує мовлення, а й живиться ним, змінюється, розвивається під його впливом.

Мовленнєву діяльність вивчає психолінгвістика.

14. Сучасні мовознавчі дисципліни, які вивчають мовлення.

У ХХ ст. виник ряд наук, що вивчають мовлення – психолінгвістика, соціолінгвістика, теорія комунікаціїї тощо.

Психолінгвістика – наука про мовленнєву діяльність людей у психологічних та лінгвістичних аспектах.

Соціолінгвістика – наука, що вивчає комлекс питань, пов”язаних з суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роль, яку відіграє мова в житті суспільства.

15. Взаємозв”язки мови, мислення, свідомості.

Мислення – узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах.

Мова й мислення тісно пов”язані між собою, але цей зв”язок не є простим, прямолінійним, тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю. З одного боку, немає слова, словосполучення, речення, які б не виражали думки. З іншого боку, існують й інші форми мислення, які здійснюються невербально (несловесно).

Існує три типи мислення: чуттєво-образне (наочно-образне), технічне (практично-дійове), поняттєве (словесно-логічне).

Чуттєво-образне міслення – мислення конкретними образами, картинами. Властиве всім людям, а особливо представникам творчих професій. Існування цього типу мислення переконливо заперечує поширену донедавна думку, що мислення протікає тільки в словесній формі.

Технічне (практично-дійове) мислення – здійснюється без участі мови. Воно, як і наочно-образне мислення, властиве вищим тваринам і людині. Трудові дії людини, як елементарні дії вищих тварин, осмислені. Практично-дійове мислення притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій.

Поняттєве мислення – здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть передати без участі мови неможливо. Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього мовлення.

У людей усі типи мислення переплітаються, але превалює поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова.

Ще одни вагомим доказом того, що мова і мислення нетотожні явища, є їх неодночасне виникнення.

У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійно області, кожна з яких володіє своєю „пам”яттю”.

16. Внутрішнє мовлення.

Мовлення є не тільки способом вираження думки, а й способом її формування. Внутрішнє мовлення характеризується тим, що процес оформлення думки відбувається без її вираження – усного чи письмового.

Внутрішнє мовлення є ситуативним, тобто воно завжди пов”язане з певною ситуацією, умовами, що його викликают. Цим і пояснюється його фрагментарність, стислість. Поряд зі словами у внутрішньому мовленні можуть бути використані образи і схеми.

17. Національна специфіка мовних явищ. Внутрішня форма лексичних та фразеологічних одиниць.

Мова виступає однією із основних ознак етносу. Динаміка етномовних процесів віддзеркалює особливості етногенезу. Мова є сховищем знань, здобутих упродовж історії розвитку етносу та виступає засобом передачі соціального досвіду від покоління до покоління.

18. Мова як явище суспільне. Суспільна природа мови і мовної діяльності.

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває у тісному зв”язку з суспільством. Мова обслуговує всі сфери соціуму.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Свідомий вплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Мовна політика стосується як стимулювання багатомовності чи навпаки обмеження функціонування мов недержавних націй, так і нормалізації літературної мови – вироблення та впровадження усних і писемних мовних норм.

Мова – загальнонародне явище. Народ – творець і носій мови. Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою. Якщо б кожен клас у суспільстві користувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б існувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування.

Вплив суспільства на мову і мови на суспісльство вивчає соціолінгвістика.

19. Диференціація загальнонародної мови. Територіальні та соціальні діалекти.

Форми загальнонародної мови:

1. Просторіччя – займає проміжне місце між діалектом і розмовним варіантом літературної мови.

2. Койне – форма загальнонародної мови, яка слугує засобом міждіалектного спілкування на певній території.

Територіальна диференціація мови:

1. Діалект – різновид національної мови, який є засобом спілкування людей, об”єднаних спільністю територій.

2. Наріччя – об”єднання декількох діалектів.

3. Говірка – найменша одиниця територіальної диференціації.

Діалектизми – мовні особливості діалектів:

1. Фонетичні (окання, акання)

2. Морфологічні.

3. Лексичні.

4. Синтаксичні.

Соціальна диференціація мови:

1. Професійна лексика.

2. Жаргон.

3. Арго (таємні мови).

20. Койне, піджини, креольські мови, таємні мови.

Койне – форма загальнонародної мови, яка слугує засобом міждіалектного спілкування на певній території.

Піджини – мови між етнічними групами, які не мають спільної мови. В них максимально спрощена граматика і мінімальний набір лексики.

Креольська мова – вищий ступінь розвитку піджину.

Таємні мови – засекречені мови, створені з метою „зашифрування” від посторонніх передаваного повідомлення (мова злодіїв, жебраків тощо).

21. Основні ознаки літературної мови. Поняття про норму літературної мови.

Літературна мова – вища форма існування загальнонародної мови, взірець.

Ознаки літературної мови:

1. Наявність писемності.

2. Унормованість.

3. Загальноприйнятість.

4. Поширення на всій мовній території.

5. Розгалужена стилістична диференціація.

6. Два різновиди: писемно-книжний та усно-розмовний.

Мовна норма – це сукупність найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, усвідомлюваних мовним колективом як правильні, зразкові.

Основні властивості мовної норми:

1. Вибірковість.

2. Стійкість.

3. Обов”язковість.

22. Соціолінгвістика: предмет вивчення, історія виникнення, основні термінопоняття.

Соціолінгвістика – наукова дисципліна, що знаходиться на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології та етнології. Вивчає вплив суспільства на мову і мови на суспільство; комплекс питань, пов”язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роль, котру відіграє мова в житті суспільства. Проблемами, якими займається соціолінгвістика, є соціальна диференцація мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність, мова і суспільство, мовна політика тощо.

Соціолінгвістика – відносно молода наука. В Україні соціолінгвістичні дослідження почали з”являтися у другій половині ХХ століття.

23. Мовний стан і мовна ситуація.

Мовна ситуація – сукупність форм існування мов.

Мовна політика – свідомий вплив на формування мовної ситуації.

24. „Ярусність” мови як її системно-структурна характеристика.

Структура мови характеризується ярусністю, тобто одні підсистеми являються основою для других, ті в свою чергу служать основою для третіх і т.д. Кожен з ярусів представляє собою рівень мови. До складу рівнів мови входять рівні – фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний.

25. Мова як система систем. Базові одиниці мовних систем та підсистем.

Мова є системою. Система – це сукупність взаємопов”язаних і взаємозумовлених елементів.

Кожна система має свою структуру. Структура – це спосіб оганізації системи, її внутрішня будова. Мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову.

Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде морфологічний, лексико-семантичний, і найвищим рівнем є синтаксичний.

Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний – фонему, морфологічний – морфему, лексико-семантичний – лексему (слово), синтаксичний – речення.

Фонологічний рівень вивчає фонологія, морфологічний – морфологія, лексико-семантичний – лексикологія, синтаксичний – синтаксис.

Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони взаємопов”язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем – лексеми, з лексем – речення. Отже, мова складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови.

26. Основні характеристики мови як системно-структурного утворення.

Мова – це система, структура якої складається з чотирьох рівнів: фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний. Цим рівням властива ярусність, тобто кожен нижчий рівень є фундаментом для вищого. Виділяють також п”ятий, найвищий рівень – текстовий.

27. Подвійне членування мови.

Головною властивістю мови вважається „подвійне членування”, що виявляється в тому, що будь-які мовні послідовності можуть бути розділені, з одного боку, на численні значимі одиниці – морфеми і слова, з іншого боку – на нечисленні чисто формальні одиниці – фонеми, що не мають самостійного значення.

28. Звукова будова мови. Фонетика як наука про звуковий склад мови.

Мова складається зі звуків – нейменших неподільних одиниць мовлення, які утворюються апаратом мовлення, мають фізичну природу і виконують в мові певну функцію.

Фонетика – наука, яка вивчає звуки мови. Об”єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й закономірності їх поєднання, фонетичні процеси (вплив позиції звука у слові та сусідства інших звуків на його звучання), природа й структура складу, а також наголос та інтонація.

Загальна фонетика вивчає загальні особливості, характерні для звуків усіх мов.

Конкретна фонетика вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.

Відповідно до синхронії і діахронії розрізняють описову й історичну фонетику.

Окремо виділяють зіставну фонетику, яка виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах двох чи більше мов.

Фонетика пов”язана з такими нелінгвістичними дисциплінами, як фізика (акустика), анатомія, фізіологія (творення звуків) і психологія.

29. Аспекти вивчення звукової будови мови.

Звуки можна одночасно розглядати як фізичні, фізіологічні і лінгвістичні явища.

Фізичний аспект звука – це його звучання, акустика.

Фізіологічний – творення його мовленнєвим апаратом.

Лінгвістичний – його функція в мові.

30. Біологічний аспект дослідження звукової будови мови.

Фізіологічний аспект звуків важливіший за фізичний, оскільки пов”язаний з безпосереднім творенням звуків мовлення.

Органи мовлення складаються з органів дихання й органів, які безпосередньо беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити три „поверхи” мовленнєвого апарату – нижній, середній, верхній.

До нижнього належить апарат дихання – легені, бронхи, трахея та діафрагма. Їх функція – накопичувати й видихати необхідний для творення звуків повітряний струмінь.

Середній поверх – гортань, в якій знаходяться пірамідальні хрящі та голосові зв”язки. Виділяють три основні положення пірамідальних хрящів і голосових зв”язок:

1. Видих.

2. Шепіт.

3. Голос.

На середньому поверсі творяться голос і шум.

Верхній поверх – надставна порожнина, до якої належать порожнини глотки, рота і носа. Це резонатор, де творяться конкретні звуки. Порожнина рота має здатність змінювати свою форму й об”єм завдяки рухомим органам – губам, язику, язичку, м”якому піднебінню. Язик є одним із найважливіших органів звукотворення.

Усією роботою органів мовлення керує вища нервова система.

31. Артикуляційна база мови. Зміни звуків у потоці мовлення.

Артикуляція – сукупність рухів органів мовлення при вимові певного звуку.

В артикуляції розрізняють три фази – екскурсію, кульмінацію і рекурсію:

Екскурсія – початковий рух органів мовлення, підготовка органів мовлення до вимови звука.

Кульмінація – положення органів мовлення в момент вимовляння звуків.

Рекурсія – повернення органів мовлення у вихідне положення.

За участю артикуляції органи мовлення поділяються на активні й пасивні.

Активні органи рухомі, вони виконують головну роботу при творенні звуків. До них належать язик, губи, нижня щелепа, м”яке піднебіння і язичок.

Пасивні органи нерухомі й виконують при творенні звуків допоміжну функцію. До них належать зубит, альвеоли, тверде піднебіддня, задня стінка зіва, верхня щелепа й порожнина носа.

Сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови, називається артикуляційною базою. Артикуляційна база рідної мови часто перешкоджає людині оволодіти вимовою звуків іншої мови, що виявляється у акценті.

Оскільки звуки в мовленні вимовляються не ізольовано, а в звуковому потоці зв”язного мовлення, то вони можуть, по-перше, зазнавати на собі впливу загальних умов вимови, по-друге – впливати один на одного (рекурсія одного слова впливає на екскурсію іншого). Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший, - комбінаторними.

32. Будова мовного апарату і функції його найважливіших частин.

Органи мовлення складаються з органів дихання й органів, які безпосередньо беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити три „поверхи” мовленнєвого апарату – нижній, середній, верхній.

До нижнього належить апарат дихання – легені, бронхи, трахея та діафрагма. Їх функція – накопичувати й видихати необхідний для творення звуків повітряний струмінь.

Середній поверх – гортань, в якій знаходяться пірамідальні хрящі та голосові зв”язки. Виділяють три основні положення пірамідальних хрящів і голосових зв”язок:

4. Видих.

5. Шепіт.

6. Голос.

На середньому поверсі творяться голос і шум.

Верхній поверх – надставна порожнина, до якої належать порожнини глотки, рота і носа. Це резонатор, де творяться конкретні звуки. Порожнина рота має здатність змінювати свою форму й об”єм завдяки рухомим органам – губам, язику, язичку, м”якому піднебінню. Язик є одним із найважливіших органів звукотворення.

33. Акустичний аспект вивчення звукової будови мови.

Звук людської мови – фізичне явище. Усі звуки, в тому числі і мовленнєві, - це хвилі, які виникають унаслідок коливання фізичного тіла. Звуки людської мови утворюються коливанням голосових зв”язок і приводяться в рух струменем повітря з легенів.

Якщо коливальний рух є ритмічним, то утворюються звуки, які називають тонами (звук струни), якщо неритмічним, то виникають шуми. Тони виникають унаслідок коливання голосових зв”язок, шуми – внаслідок подолання повітряним струменем різних перешкод у мовленнєвому апараті. Голосні є тоновими звуками, а приголосні – переважно шумовими.

Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу і тембр.

Сила звука залежить від амплітуди (розмаху) коливання: чим більша амплітуда, тим звук сильніший.

Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу: чим більша частота коливань, тим вищий звук. Вищий голос у жінок пояснюється тим, що в них коротші й тонші зв”язки.

Довгота звука залежить від тривалості звучання.

Особливо важливим для звуків людської мови є тембр – звукове забарвлення. Тембр виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від основного – обертонів.