3. Монополізація економіки.

Найбільш простими і поширеними серед монополістичних об'єднань були картелі і cиндикати. Перші становили собою звичайні угоди про поділ між учасниками ринків збуту, про частку кожного у виробництві (щоб не перенаситити ринок товарами), а головне - про спільні, монопольно високі ціни, що нав'язувалися споживачу. Картелі були нетривкими союзами - легко створювались, й швидко розпадалися.

Більш міцною формою монополістичного об'єднання, поширеною, зокрема, в Росії і Німеччині, був синдикат. Він становив подібну до картелю угоду, проте його учасники втрачали комерційну незалежність. Продажем їх товарів займалася спільна, спеціально створена фірма.

У США, де велика капіталістична індустрія була порівняно молодою, а промисловий ринок наприкінці XIX ст. ще формувався, угоди між великими корпораціями (акціонерними компаніями) були поодиноким явищем. Тут набула поширення інша форма монополістичних об'єднань - трести, що контролювались однією людиною або групою співвласників. Підприємства, власйики яких розорювалися, скуповувалися за без-цінь і просто включалися до складу тресту, як гвинтики у великий механізм.

Із становленням антимонопольного законодавства і юридичною забороною трестів у США, а згодом в Європі набули поширення холдинги (або концерни), що складались із формально незалежних десятків, а то й сотень фірм. Проте їх зовнішня незалежність була оманою - усі вони фінансово контролювалися з єдиного центру, належали одному монополісту, одній материнській компанії.

Активну роль у створенні монополістичних об'єднань відігравали банки, кревно зацікавлені в прибутковості вкладених у великі компанії коштів. А розвиток корпоративних зв'язків банків і великих промислових компаній привів до поступового зрощення банків-Дж. Рокфеллер із сином      ського і промислового капіталу та утворення перших фінансово-промислових груп. Лише в США дві найбільші групи - нафтового магната Дж. Рокфеллера і фінансиста Моргана - на початку XX ст. контролювали 56 % акціонерного капіталу країни і зосередили у своїх руках керівні посади в 112 найбільших промислових, транспортних, страхових та фінансових компаніях країни. Від них залежали добробут і життя десятків мільйонів людей.

Нові класи і суспільні верстви.

Індустріальний розвиток прискорив урбанізацію розвинутих держав світу, дедалі більше населення зосереджувалося у великих промислових містах. Серед городян більшу частину становили робітники. На кінець XIX ст. їхня чисельність перевищувала 40 млн чол. Становище робітників продовжувало залишатися досить важким, особливо в молодих капіталістичних країнах з великою кількістю безробітних - Росії і Німеччині. Домагатися підвищення зарплатні й обмеження тривалості робочого дня доводилось, як правило, у жорстоких зіткненнях з підприємцями, що неухильно посилювало напругу в суспільстві.

Остання третина XIX ст. характеризується значним піднесенням робітничого, насамперед страйкового, руху, активізацією профспілок, здобуттям ними законно визнаних прав на страйк і позов з наймачами. У Франції ще за часів Другої імперії було скасовано старовинний закон про заборону робітничих синдикатів, а в Англії в 1871 р. тред-юніони навіть здобули права юридичних осіб. В останній третині XIX ст. у країнах Європи завершується організаційне оформлення робітничих - соціалістичних і соціал-демократичних партій, серед яких провідну роль відігравала німецька соціал-демократія. 

5. Утворення II Інтернаціоналу.

У 1889 р. у Парижі відбувся Міжнародний соціалістичний конгрес, у ньому взяли участь соціалісти з 20 країн. Конгрес не створив організаційного центру, але поклав початок діяльності II Інтернаціоналу, періодичним міжнародним конгресам робітничих організацій, сприяв взаємодії соціалістичних партій і профспілок усіх країн. Певний час керівну роль у II Інтернаціоналі відігравали революційні марксисти, але згодом, на початку XX ст., гору стали брати реформісти, прибічники легальної парламентської діяльності.

6. Жіночий рух.

У цей період оформлюється і жіночий рух. Пануюче місце в суспільстві, як і раніше, займали чоловіки. Вважалось, що основне місце жінки -дім, а всі її турботи мають обмежуватись відвідуванням церкви, вихованням дітей і веденням господарства. Згодом жінки стали навчатися в Цюріхському і Паризькому університетах, вищих навчальних закладах Швеції і Фінляндії.

Жінки залишалися юридично безправними громадянами своєї країни. їх права на володіння майном та спадкування значно обмежувалися. Жінки не могли брати участь у парламентських виборах. Цікаво, що королева Вікторія теж була переконана в тому, що жінка має сидіти вдома, і протестувала проти надання політичних прав прекрасній половині людства.

Однак у період промислового перевороту уява про чоловічі та жіночі ролі повністю змінилася, пануючий світогляд не відповідав історичним реаліям. У цей період жінки активно вливаються до широкого кола робітників з метою отримати додатковий прибуток для сім'ї. Великою проблемою того часу стала висока смертність серед чоловіків та їх еміграція, значна частина жінок залишалася незаміжньою. У таких умовах жінки були змушені шукати засоби для незалежного існування, щоб забезпечувати себе або своїх дітей. Однак жіноча праця порівняно з чоловічою оплачувалася набагато нижче. Британські жінки почали організовувати різні публічні виступи для свого захисту. Роль жінок у суспільстві почала зростати, зароджувався жіночий рух.

У 30-х роках XIX ст. у Великій Британії сформувалися перші жіночі політичні групи, їхньою метою була боротьба проти рабства в усьому світі. У 40-х роках з'явилися більш радикальні організації, що вимагали зрівняння чоловічих і жіночих прав. У 1868 р. було засновано Товариство жіночого виборчого права під керівництвом Лідії Беккер. Активістки товариства почали видання «Жіночого суфражистського журналу». Уже через рік товариство нараховувало понад 5 тис. членів. У 1868 р. під тиском руху парламент прийняв новий закон, що надавав право голосу незаміжнім забезпеченим жінкам у місцевих виборах.