52. Проблема Квебеку

Квебек - самая большая провинция Канады. Она граничит с Онтарио, Нью-Брансвиком, Новой Землей и США. Квебек занимает 1540680 кв. км, что в три раза больше Франции и в семь раз - Великобритании. Естественными границами провинции являются внутренние воды страны - Гудзонов пролив, река Св. Лаврентия и залив Джеймса, а также Атлантический океан.  Наибольшее значение придается реке Св. Лаврентия, которая служит водным путем для судов из Атлантики в Великие Озера, а следовательно, и в США. Квебек усеян тысячами озер, рек и речушек. Три пятых всей территории провинции занимает Канадский Щит, расположившийся от низменности Св. Лаврентия к Гудзонову проливу. На юге провинции расположены Аппалачские возвышенности, отделяющие провинцию от США  В начале 60-х годов Квебек был центром агитации за отделение провинции от Канады и создание нового франко-говорящего государства. В 1969 году французский и английский языки были объявлены государственными языками страны. В 1970 году террористы, предположительно сторонники отделения Квебека, похитили и убили министра труда и иммиграции провинции, Пьера Лапорта. Федеральное правительство выслало в Квебек войска и временно ввело чрезвычайное положение. В 1974 году французский стал официальным языком провинции.  Партия сторонников отделения Квебека победила на выборах провинции 1976 года и предприняло несколько мер для усиления этого движения. По противоречивому закону 1977 года образование в англо-говорящих школах было очень ограничено. Закон также изменил английские названия населенных пунктов и географических черт, назначил французский языком деловых переговоров, судебных процессов, законодательства и общественных организаций.  Хотя партия сепаратистов и оставалась у власти, референдум об отделении Квебека в независимую страну в 1980 году показал, что жители провинции захотели остаться в составе Канады. Правительство Квебека не хотело принимать новую конституцию, которая включала главы о свободе образования, и безуспешно пыталось наложить на нее вето. В 1984 году Верховный суд Канады отменил закон об ограничениях в школах Квебека.  Поправка к конституции от 1987 года признавала Квебек "отдельным обществом" и предоставляла всем провинциям новые права. Квебек пообещал, что он примет конституцию 1982 года, если поправка будет принята всеми остальными провинциями. Палата общин ратифицировала поправку 22 июня 1988 года, но уже 23 июня 1990 года поправку пришлось отменить, так как ее не поддержали Новая Земля и Маннитоба. Новый набор изменений конституции был создан парламентским комитетом в 1992 году. Эти изменения включали децентрализацию федеральной власти, выборный Сенат и особое отношение к Квебеку как к отдельному обществу. На референдуме в октябре 1992 года канадцы сознательно отвергли все конституционные изменения. Референдум 1995 года в Квебеке в очередной раз показал, что большинство жителей провинции предпочитают оставаться в составе Канады.

53. Утворення фрн і ндр. Німецьке «економічне диво»

 Розкол Німеччини ФРН та НДР. Після Другої світової війни Німеччину було поділено на 4 зони окупації, Берлін на 4 сектори. Верховна влада належала урядам СРСР, США, Великої Британії, Франції.  З командувачів окупаційних військ було утворено Контрольну Раду, яка у своїй діяльності керувалася союзницькими угодами та рішеннями Потсдамської конференції. Уже влітку 1946 р. виявилися принципові розбіжності між західними державами і СРСР у вирішенні питання про майбутнє Німеччини. В грудні 1946 р. між Великою Британією і США була укладена угода про об’єднання їхніх зон окупації. Так виниклаБізонія (тобто «дві зони»). У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналася Франція, і Бізонія трансформувалася в Тризонію. Тризонія приєдналася до «плану Маршалла». Було вирішено питання про скликання в Тризонії Установчих зборів для організації нової влади. Це відбулося без участі СРСР, представники якого вийшли зі складу Союзної контрольної комісії на знак протесту проти дій США і Великої Британії. У трьох західних окупаційних зонах була проведена грошова реформа. Замість рейхсмарки, що майже повністю знецінилася, у червні 1948 р. була введена нова грошова одиниця – західнонімецька марка.  Розкол Німеччини відбувся в 1949 році. У вересні 1949 р. було створено Федеративну Республіку Німеччини (ФРН).  У жовтні 1949 р. – Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Розкол Німеччини тривав 40 років (до 1990 р.)  У ФРН формувався режим західної демократії. В НДР були проведені соціалістичні реформи. Як і вся Німеччина, на чотири зони був розділений і Берлін. Його Східна частина (радянська зона окупації) стала столицею НДР, а західна (окупаційні зони США, Великої Британії та Франції) – самокерованою територією, економічно і політично пов’язаною з ФРН.

Німецьке «економічне диво»

Період 50-х років характеризувався суцільними успіхами в економіці, що відомі під назвою "німецьке економічне диво". Причин цьому було чимало. Назвемо основні з них: а) виробництво відроджувалося на новій технічній основі; б) розвивалися новітні галузі, такі як електроніка, нафтохімія й ін.; в) раціонально використовувалися допомога за "планом Маршалла" (2,7 млрд. дол., з них 0,5 млрд. як подарунок), кошти з державного бюджету, що виділялися для інвестування економіки, самофінансування підприємств; г) відсутність військових витрат, 10 млн. переселенців із Центральної та Східної Європи як резерв дешевої робочої сили, подолання господарських диспропорцій розподілу; д) місткий внутрішній ринок і дешевизна робочої сили, що зумовили приплив іноземних капіталів. Однак попри всі згадані причини, головним було створення оптимальних умов для вільного розвитку економічної демократії, тобто необхідних умов для розбудови ринкової економіки. У такій обстановці чудово працювала "теорія соціального ринкового господарства" — вільна конкуренція з елементами державного регулювання. Завдяки "диву" країна змогла кожну третю марку бюджету спрямувати в соціальні фонди. Кредитна, валютна, податкова політика використовувалися для попередження криз.

Для німецької економіки 50-х років характерні високі і стійкі темпи зростання. Вартість виробленої у 1956 р. продукції була вдвічі більшою, а ніж у 1936 р. Частка Німеччини у світовому виробництві 1955 р. сягала 10 %, в експорті — 7,3 %. Розвиток економіки спонукав збільшення зарплати та цілковиту зайнятість. Німецькі політики, оцінюючи ситуацію у ФРН, були недалекі від істини: за умов приватної власності була досягнута гармонія класів. З 1947 р. по 1967 р. — жодного страйку. Більше того, німецькі "брудні" підприємства, будівництво, комунальне господарство всмоктували робочу силу з Югославії, Туреччини, Італії та інших країн — так званих "гастарбайтерів", що склали 85 % усіх зайнятих на "чорних роботах".

54. Країни центральної та східної Європи після Другої світової війни

55. Причини та початок «холодної війни»

«Холодна війна» розпочалася, коли розбіжності в поглядах на світ у по­воєнний час породили підозру і недовір'я між США та СРСР. Перша конфлі­ктна ситуація склалася довкола Польщі. Москва домагалася сформування уряду, підвладного її впливові; Вашингтон рахував за незалежніший, пред­ставницький уряд, що відповідав би демократичній західній моделі. На Ял­тинській конференції в лютому 1945 року було підписано угоду, статті якої допускали розширену інтерпретацію спірної проблеми. В угоді згадувалися й «вільні та безперешкодні» вибори в Польщі.

Під час першої зустрічі з міністром закордонних справ СРСР Вячеславом Молотовим американський президент Гаррі Трумен продемонс­трував свій намір наполегливо відстоювати право Польщі на самовизначення і недвозначно вказав радянському дипломатові на необхідність дотримувати­ся ялтинських угод. «Зі мною ніколи ще так не розмовляли», — запротесту­вав Молотов. «Дотримуйтесь даного слова, і з вами так не розмовляти­муть»,  знову безкомпромісно і рішуче відказав Трумен. Після цієї словес­ної дуелі політиків стосунки між двома країнами дедалі погіршувалися.

Протягом останніх місяців війни радянські війська зайняли всю Централь­ну та Східну Європу. Москва використала свою військову міць для надання допомоги східноєвропейським компартіям і для придушення партій демокра­тичного спрямування. Комуністичні партії ^благословення та за сприяння Моск­ви швидко поширили свій вплив та владу в усіх країнах регіону, останньою кра­пкою став державний перевороту Чехословаччині в 1948 році.

«Холодна війна» почалася з публічних заяв. У1946 році Сталін ого­лосив про неможливість миру в світі «за умов сучасного капіталістичного розвитку світової економіки». ВінстонЧерчилль, прем'єр-міністр Великої Британії часів війни, виступив з відомою ефектною промовою у Фултоні, штат Міссурі. З його слів випливало, що «від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці на континент спала залізна завіса»; Черчилль підкреслив, що Британії та Сполученим Штатам потрібно крокувати пліч-о-пліч, аби проти­діяти радянській загрозі.

Ідеологічне протистояння між СРСР і країнами Заходу, яке згодом вияви­лося в конкретних діях на міжнародній арені, призвело до «холодної війни». Поділ світу відбувався через економічну й політичну інтеграцію країн, що розви­валися за західноєвропейською політичною й економічною моделями, і країн соціалізму, орієнтиром для яких був тоталітарний Радянський Союз. Завершився цей поділ створенням воєнно-політичних блоків— Північно-Атлантичного союзу (НАТО) — 1949 p. і Організації Варшавського Договору (ОВД) — 1955 p.

«Холодна війна» спричинила тривалу виснажливу для економіки гонку озброєнь. При цьому західні держави з їхнім потужним промисловим потен­ціалом, передовими технологіями і гнучкою ринковою економікою вияви­лись у кращій ситуації, ніж СРСР та його союзники.

Офіційний розпуск Організації Варшавського Договору в лютому 1991 р. і розвал СРСР (грудень 1991 р.) ознаменували остаточне завер­шення «холодної війни».

56. Ірландська проблема

1921- Ірландія розділилась на Південну(домініон) і Північну(Ольстер), що залишилася в складі Англії. 1949 - південна Ірландія стала незалежною Ірландською Республікою. Населення Ольстера на дві третини протистанти, а одна третина Ірландські католики. Ірландці католики зазнавали утисків і прагнули приєднатися до Ірландії. ІРА - Ірландська республіканська армія

57. Розрядка міжнародної напруги у 70-х роках. Гельсінський процес

У 70-х роках починається розрядка міжнародної напруженості. Ор­ганізація Варшавського договору і НАТО досягли воєнно-стратегічного паритету. СРСР та США накопичили стільки ядерної зброї, що збройний конфлікт між ними став би абсолютно безглуздим — загинула б уся пла­нета. Через те в зовнішній політиці багатьох країн з'являються реалістичні тенденції. Відбуваються зміни і в зовнішній політиці СРСР. Радянське керів­ництво помітно скоротило кількість заяв про близький неминучий крах капі­талізму і знизило їх агресивну тональність. Така політика привела до більшої довіри західних країн щодо СРСР. У 1971 р. Радянський Союз висунув про­позиції підготувати міжнародні угоди про знищення ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, скорочення звичайних озброєнь.

 

Також було запропоновано забезпечити колективну безпеку в Європі. З цієї метою пропонувалось ліквідувати існуючі вогнища військових конфліктів. Наголошувалось, що слід поглибити і зміцнити співробітництво зі всіма країнами світу. Ці пропозиції радянського керівництва на партійному з'їзді були названі «Програмою миру».

Західні країни свою зовнішню політику почали характеризувати як по­вний перегляд міжнародних стосунків. Вона отримала назву «розрядка».

У 1975 р. у Гельсінкі відбулася Європейська нарада з питань безпе­ки і співпраці, на якій були представники з 35 країн світу із СРСР вклю­чно. На цій нараді було підписано Заключний акт, в якому містилося визнання недоторканості сучасних кордонів європейських країн. Укла­дення цього акту було певним здобутком для Москви. Адже він закріплював усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу.

Однак зворотним боком Гельсінського процесу для Москви було те, що на всіх учасників конференції поширювалось зобов'язання дотриму­ватись прав людини. Виконання гельсінських умов повинні контролювати спеціально створені постійні органи, у кожній з країн, що підписала договір. СРСР опублікував заключні документи конференції. Таким чином громадяни СРСР дізналися, що країни-учасниці зобов'язалися забезпечити виконання високих принципів демократії і прав людини.

Після цього у Москві на прес-конференції, яку скликав академік Саха­ров, було оголошено про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. Під установчим документом підписався і українець, генерал-майор Петро Григоренко.

9 листопада 1976 року така група була утворена в Україні, її назвали Українською Гельсінською спілкою (УГС). Очолив цю організацію Микола Руденко — відомий український поет і прозаїк, виключений у 1974 р. з КПРС й у 1975 р. із членів Спілки письменників України за «ідеологічні ухили». До УГГ увійшло 36 осіб, серед яких були: Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Олесь Бердник та ін. Члени цієї організації діяли відкрито, намагалися офіційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали.

Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі № 1, який був підписаний 6 грудня 1976 р. У декларації Української Гельсінської спілки ставились чотири основні завдання:

-сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості;

-активно сприяти виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями;

-добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах;

-домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

На Заході УГС через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодом 1933 p., репресіями 1937 p., винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шістдесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР.

До кінця 1980 р. УГС оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетенів.

УГС постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засудже­ний на 12 років керівник спілки М. Руденко. О. Тихого засудили на 15 років. До 1980 р. три чверті групи засудили на термін від 10 до 15 років. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. Емігрували за кордон і продовжували там свою діяльність П. Григоренко, Н. Строката, Н. Світлична та ін.

58. Завершення «холодної війни»:причини,наслідк

(ответ в 55 задании)

59. Формування індустріального суспільства

 Виникнення великих корпорацій і фінансово-промислових груп.

Новий ступінь розвитку промислового виробництва вимагав і нових форм організації індустрії. Будівництво велетенських фабрик і заводів потребувало значно більших, ніж раніше, фінансових вкладень. На змінуодноосібним підприємст вам, що належали одній людині, приходять корпорації, або акціонерні товариства. Випуск акцій дозволяв залучити для виробництва кошти тисяч людей, сприяв дедалі більшій централізації капіталу та концентрації виробництва на великих капіталістичних підприємствах.

Гостра конкурентна боротьба, що посилювалась у періоди частих економічних криз, приводила до розорення не тільки дрібних підприємців, а й власників середніх і навіть великих фірм. їх майно, як правило, переходило до рук нових господарів, у результаті на ринку залишалося лише декілька найбільших і наймогутніших компаній, яким легко було домовитися між собою. З метою уникнення зайвих витрат на конкуренцію вони почали укладати міжкорпоративні угоди, утворювати союзи, що дозволяли їм встановити повний монопольний контроль над ринком.