45. «Перебудова» в срср

Перебудова - термін, що ввійшов у широке вживання у середині 1980-х рр. Політика перебудови, почата частиною керівництва КПРС на чолі з генеральним секретарем ЦК партії М. С. Горбачовим, привела до значних змін у житті країни й миру в цілому (гласність, політичний плюралізм, закінчення "холодної війни" та ін.)

Критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці почався, коли в березні 1985 р., після смерті Костянтина Черненка, Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Горбачова. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС Горбачов уперше заявив про потребу докорінних змін в економіці і політиці, соціальному і духовному житті. Тому квітень 1985 р. вважається початком перебудови в СРСР, хоч саме поняття "перебудова" з'явилося значно пізніше.

Основні напрями політики реформ м. Горбачова:

Демократизація суспільства. Створення правової держави

Гласність

Реабілітація незаконно засуджених і репресованих за роки радянської влади

Утвердження багатопартійності • Запровадження інституту президентства

Підготовка нового союзного договору

Політика нового мислення у зовнішніх відносинах

Підтримка демократичних революцій у Східній Європі

Приступаючи до реформ, керівники КПРС вважали, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи. Офіційна концепція перебудови в загальних рисах сформувалася до 1988 р. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов'язаних завдань: 1) радикальної економічної реформи, 2) демократизації суспільного життя, розширення гласності.

перебудова передбачала внесення структурних і організаційних змін у господарські, соціальні, політичні механізми з ме­тою досягнення все того ж прискорення.

Основною вважалася зміна інвестиційної і структурної політики, яка передбачала перенесення наголосу з нового будівництва на технічне пере­озброєння діючих підприємств і виробництв. Завданням №1 було визнано прискорений розвиток машинобудування як основи переозброєння всього народного господарства. Вжиті зосереджені грошові, в тому числі і ва­лютні, вливання в машинобудування не дали ефекту.

•  за станом на 1988 р. рівень життя народних мас значно погіршився;

• гострою залишалася житлова проблема;

• різко підвищилися ціни на товари першої необхід­ності (за 1990 р. — у 8 разів).

Концеп­ція перебудови від початку містила серйозні супереч­ності.

Вона намагалася поєднати:

1) централізоване планування з ринковими відноси­нами;

2) збереження монополії КПРС на владу з демократи­зацією та політичним плюралізмом;

3) зміцнення унітарної держави з розширенням прав 

Тому перебудова мала такі наслідки.

1. В економічній сфері половинчасте реформування не тільки не стабілізувало розвиток народного господар­ства, а й ще більше його розбалансувало.

2. У політичній сфері непослідовні реформи, часто суперечливі, спричинили розкол суспільства, жорстке протистояння між реформаторами і консервативними силами. 

Отже, основні причини краху перебудови такі.

1. Відсутність чіткої стратегії перебудовних процесів та пов'язаних із цим серйозних прорахунків у зовнішній і внутрішній політиці.

2.  Відсутність надійної президентської команди М. Горбачова, його нерішучість і непослідовність у прове­денні основних політичних та економічних реформ; не­припустимо низький інтелектуальний рівень керівників компартії та держави.

3. Шалений опір перебудові старого партійно-держав­ного апарату.

4. Конфлікт між тоталітарною системою і прагнен­ням народів СРСР до демократії й національного само­визначення.

5. Поразка СРСР в ідеологічному і психологічному протистоянні із Заходом.

Значення перебудови таке.

1. Вона відкрила Україні шлях до самостійності,

2. Сприяла створенню і розбудові нової демократичної держави.

3.  Сприяла пробудженню національної свідомості українського народу.

Внаслідок реалістичного підходу радянського керів­ництва до вирішення міжнародних проблем:

1) відбулося пом'якшення напруженості між Сходом і Заходом;

2) почався процес роззброєння;

3) було врегульовано "німецьку проблему".

4) припинилося втручання СРСР у справи інших кра­їн, що створило умови для вибору ними власного шляху розвитку. 1990 р, М. Горбачову присуджено Нобелівську премію миру за новий зовнішньополітичний курс.

конкретні позитивні результати "нового політичного мислення" були свідченням.реалістично­го й цивілізованого підходу СРСР до вирішення міжна­родних проблем.

Найважливішими результатами стали:

• зникнення радянської загрози;

• завершення "холодної війни".

Незважаючи на те, що ядерна загроза зникла, зали­шилася загроза застосування ядерної зброї в локальних конфліктах.

46. Серпневий заколот в СРСР та його наслідки

Серпневий путч 19—21 серпня 1991р. — спроба антиконституційного перевороту, що здійснювалася консервативним крилом керівництва СРСР і КПРС. Був направлений на відновлення влади партійно-державної номенклатури. Заколот очолив Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) в складі О. Д. Бакланова, В. А. Крючкова, В. С. Павлова, Б. К. Пуго, В. А. Стародубцева, А. І. Тізякова і Г. І. Янаєва. Для надання своїм діям видимості легитимности путчисти заявили, що президент СРСР М. С. Горбачов не може виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Його функції були покладені на віце-президента Янаєва. У Москву були введені війська, а Горбачов блокований на дачі в Криму. Заборонялися діяльність опозиційних КПРС суспільних об'єднань і випуск демократичної преси, відновлювалася цензура. Опір заколоту організувало керівництво Російської Федерації на чолі з президентом РРФСР Б. М. Єльциним, що спиралося на підтримку росіян, передусім населення Москви. У зіткненнях з військами загинуло троє людей. Путч закінчився невдачею. Його наслідками стали падіння комуністичного режиму і прискорення розпаду CPCР У 1994 р. заарештовані у справі ДКНС були амністовані Державною думою Російської Федерації.

47. Розпад колоніальної системи. Етапи деколонізації

48. Японія на наприкінці20 ст. –на початку 21 ст.

49. Китай на наприкінці20 ст. –на початку 21 ст.

50.Близькосхідна проблема

Ара́бо-ізра́їльський конфлі́кт або Арабо-ізраїльські війни — протистояння між низкою арабських країн, а також арабськими воєнізованими радикальними угрупуваннями, що підтримуються частиною корінного арабського населення підконтрольних (окупованих) Ізраїлем палестинських територій, з одного боку, та сіоністським рухом, а потім і Державою Ізраїль, з іншого.

Хоча Держава Ізраїль була створена тільки в 1948 році, фактично історія конфлікту охоплює близько століття, починаючи з кінця XIX століття, коли був створений політичний сіоністський рух, який поклав початок боротьбі євреївза власну державу.

Після розпаду Османської імперії в результаті її поразки в Першій світовій війні конфлікт між євреями-сіоністами та арабським населенням Палестини зводився, головним чином, до територіальних домагань обох сторін напідмандатну Палестину. В ході загострення ситуації в другій чверті XX століття до геополітичної складової додалися також релігійна та культурна, що підсилюють міжнаціональну ворожнечу. В 1948 році сусідні арабські країни оголосили війну новоствореній єврейській державі. Таким чином, конфлікт вийшов за межі Палестини і переріс у конфлікт між Ізраїлем та всіма іншими арабськими державами в регіоні. З підписанням мирної угоди з Єгиптом (в1979 році) і з Йорданією (в 1994 році) число ворожих Ізраїлю держав скоротилося. У рамках великомасштабного арабо-ізраїльського конфлікту прийнято виділяти регіональний Палестино-ізраїльський конфлікт, обумовлений, в першу чергу, зіткненням інтересів територіальних євреїв і арабів, що проживають в Палестині. В останні роки саме цей конфлікт є джерелом політичної напруги та відкритих збройних зіткнень в регіоні.

51. Карибська криза

14 жовтня 1962 почалась Карибська криза, котра поставила Радянський Союз і США на межу виникнення ядерної війни. Приводом до загострення стосунків між двома державами стало виявлення американським розвідувальним літаком U-2 доказів розміщення на Кубі радянських ракет середньої дальності, здатних нести ядерні боєзаряди.

Напруженість між СРСР і США з приводу ситуації на Кубі особливо зросла після того, як у квітні 1961 року зазнав невдачі антикастрівський десант, котрий висадився в бухті Свиней. Десант складався із кубинських емігрантів, пройшов підготовку в США і мав за мету повалити уряд Фіделя Кастро. Оскільки мета десанту досягнута не була, Кастро остерігався, що США здійснять ще одну спробу інтервенції і звернувся до Радянського Союзу по військову допомогу. Наступного року на Кубу прибуло більше 20 тисяч радянських військовослужбовців.

Радянський лідер Микита Хрущов скористався запрошенням Кастро і вирішив розмістити ядерні ракети поблизу кордонів США, аналогічно тому, як американські ракети розміщувались на військових базах біля радянських кордонів (наприклад, в Італії і Туреччині).

На Кубі було розгорнуто всю наявну зброю, включно з ядерною. Через два дні після отриманя знімків з літака-шпигуна і їх розшифрування, президент США Джон Кеннеді оголосив морську блокаду Куби, яка передбачала обшук всіх кораблів, що прямували на острів з метою недопущення туди радянських військ і зброї. Війська НАТО і країн Варшавського договору були переведені в стан постійної готовності.

Наступні двотижневі переговори між США і СРСР, присвячені вирішенню Карибської кризи, дозволили ліквідувати загрозу ядерної війни, до котрої людство підійшло як ніколи близько: СРСР зобовязався забрати всі ракети з Куби і допустити туди інспекторів ООН, а США - ліквідувати у піврічний термін свої ракети в Туреччині і не здійснювати спроб перевороту на Кубі