54. Педагогічна діяльність г.Ващенка.

Григорій Ващенко народився в с. Богданівка на Полтавщині в козацькій родині. У 1898 році закінчив Полтавську духовну семінарію, у 1903 — Московську Духовну Академію. Проте священиком не став, а після 1917 року активно включився в розбудову українського шкільництва; працював викладачем Полтавського вчительського інституту, згодом — керівником кафедри педагогіки. У 1933 р. його було звільнено з інституту за «пропаганду буржуазного націоналізму». Після війни емігрував до Мюнхена, де працював професором педагогіки Українського Вільного Університету, ректором Богословської Академії.

Г. Ващенко присвятив своє життя створенню української національної педагогіки на основі християнського ідеалу. Його повний курс педагогіки складався з кількох підручників: «Загальні методи навчання», виданий у Полтаві у 1933 р.;«Система освіти у самостійній Україні», «Система навчання», «Виховний ідеал», «Виховна роль мистецтва», «Засоби естетичного виховання», «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру».

Г. Ващенко був переконаний, що українська національна система освіти може існувати тільки на підґрунті ідеалістичного світосприйняття та утвердження християнської моралі шляхом перетворення віри в Бога у внутрішнє переконання людини. Однак його християнський ідеал в сучасному розумінні досить абсолютизований, так само, як дещо переоціненим є розуміння ролі нації в історичному та політичному аспектах. У теоретичному обґрунтуванні педагогічної системи української держави Г. Ващенко виступив як педагог-ідеаліст, він був переконаний, що нового громадянина української держави можна створити навчально-виховними засобами, і тільки. Суттю його педагогічних і філософських поглядів став релігійний консерватизм, спроба обмеження розвитку нової української генерації християнською ідеологією.

55. Розвиток освіти і шкільництва України після другої світової війни. Радянська система освіти 50-90-х років.

У міру звільнення міст і сіл від гітлерівців підіймались з руїн згарищ школи, сільські хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалась діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників і скульпторів. Тут треба віддати належне і радянським влад- ним та партійним структурам, які на одне з чільних місць висунули програму відбудови матеріальної бази культури, розвитку освіти в усіх областях України, включаючи західні, Буковину, Ізмаїлля, Закарпаття. Перед закладами освіти і культури ставилось завдання комуністичного виховання трудящих і боротьби з ідеологією «українського буржуазного націоналізму». Методом народної будови за перше повоєнне п'ятиріччя в Україні, було споруджено 2,4 тис. шкіл. Для підготовки учителів створювались короткочасні курси, відкривались педагогічні класи, педагогічні училища та учительські інститути. Освіта для дорослих набула дальшого розвитку і в східних областях республіки. Вже в першому повоєнному році в Україні працювало 156 шкіл робітничої та 575 шкіл сільської молоді, переважно вечірніх й заочних. Розвиток освіти, як основи всієї культури, мав суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення зв'язку школи з життям (1958) семирічка була замінена восьмирічкою, стимулювалось здобуття середньої освіти, було відкрито понад 80 шкіл-інтернатів, у яких навчалося більш як 20 тис.

Отже, у міру звільнення українських земель від гітлерівців у селах і містах дедалі ширших масштабів набували відбудова і спорудження нових установ освіти й культури, відновлювалась діяльність клубів, бібліотек, кінопересувок, музеїв. Відновлення культурного життя України після звільнення від німецько-фашистських окупантів відбувалося вкрай важко і неоднозначно.