26. Дидактичні погляди к.Д.Ушинського.Вимоги

до вчитля.

К.Д. Ушинський надавав великого значення вибору методів та їх розмаїттям, прагнучи звільнити навчання від механічної зубріння, внести до нього почала особистого інтересу і самодіяльності учнів, надати йому розвиваючий характер.  К.Д. Ушинський вважав за необхідне покласти в основу теорії навчання основне і корінне прагнення людини - вільну і доцільну творчу діяльність, яка повинна здійснитися під керівництвом вчителя.  У першу чергу К.Д. Ушинський прагнув осмислити, спираючись на досягнення психології, механізм розумового розвитку дитини, використовувати його вроджені прагнення до активної діяльності. Діяльності учнів, особливо розумової, в процесі навчання він відводив можна сказати, центральну роль, вважав, що вчитель не повинен нав'язувати дитині свою волю, готову думку, висновки, тому що він не може бути впевнений у тому, що все це учень сприйме правильно і усвідомлено. Більш того, педагог зобов'язаний задовольняти потребу вихованця у свідомій, творчої, розвиваючої особистість розумової діяльності.  К.Д. Ушинський вважав, що самостійна діяльність учнів у процесі навчання відповідає потребам психічної природи людини і закономірностям її розвитку, необхідно поєднувати розвиваюче вплив наукових знань і пізнавальну самостійність учнів. І дидактичний метод К.Д. Ушинського дозволяє забезпечити таке поєднання. 

Висунув ряд вимог до вчителя. К.Ушинський визначав учителя як головну постать у навчальному процесі. Передусім народний вчитель повинен бути близький до народу, знати його мову, жити його інтересами. Вчитель – це високоосвічена людина з енциклопедичними знаннями, яка любить свою професію, постійно вдосконалює свою професію, має грунтовну практичну підготовку, педагогічний такт, володіє методикою навчання і виховання. Він повинен знати психологію дитини, вивчати і добре знати вихованців, бути обізнаним з новими основами педагогіки й будувати свою діяльність на передових досягненнях педагогічної теорії.

27. Обгрунтування к.Д.Ушинським необхідності формування в учнів національного характеру, народних поглядів і переконань, світогляду, моралі та ін. Основні праці, підручники для школи к.Д.Ушинського

28. Русифікаторська політика царизму в галузі освіти. Валуєвський указ 1863р.

Заборона навчання у школах українською мовою.

Варто з самого початку зауважити, що українці (як і білоруси) не зазнавали дискримінації на

індивідуальному рівні за національною ознакою. За своїм статусом вони прирівнювались до великоросів, офіційно складаючи єдину етнічну спільноту. Їм була відкрита майже будь-яка кар’єра (за винятком верхніх ешелонів влади: українців, наприклад, що займали міністерські посади, були одиниці).

Таке ставлення до українців, як до частини російського народу, з боку влади зберігалося впродовж всього ХІХ ст. Воно передбачало їхню інтеграцію, що базувалась на принципі рівності індивідів. В той же час, українцям відмовляли (на відміну від неслов’янських народів і поляків) у визнанні їх як окремого етносу.

Особливо виразно ця загальна тенденція царського уряду у ставленні до українців проявилася у другій половині ХІХ ст. в умовах становлення та консолідації української нації, що супроводжувалася активізацією національного руху. Вбачаючи в цьому загрозу свого існування, царизм намагався зупинити культурницько-просвітні заходи української інтелігенції, щоб не допустити розвитку цього руху, ізолювати від нього маси. Спроби окремих українців самоідентифікуватися сприймалися офіційною владою і російською громадськістю як зрада ідеї “великої російської нації”. І якщо боротьба з іншими

національними рухами була боротьбою за збереження цілісності держави, то боротьба з українським рухом була боротьбою за збереження нації. Русифікаторська політика самодержавства в галузі народної освіти призвела до того, що рівень Не кращою була ситуація і з середніми навчальними закладами, щодо яких царський уряд проводив

активну міграційну політику, коли замість “неблагонадійних” вчителів призначались вчителі російського походження, які, не знаючи місцевих традицій і умов, беззастережно проводили політику русифікації. грамотності українського населення Правобережної України в кінці ХІХ ст. був дуже низьким.

Валуєвський циркуляр 30 липня (18 липня) 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобтоукраїнською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.

Мотивом до видання циркуляру стали підозри царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання імператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творів українською мовою заборонялося практично повністю.

Валуєвський циркуляр вважається одним із яскравих виявів шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народу