42. Становлення національної української класичної літератури.

Доба XIX ст. в українській літературі це - цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі. У цю добу була створена літературна класика таким її фундаторами, як І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко, П.Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю.Федькович, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Старицький, І.Франко та ін. Наприкінці XIX ст. з одного боку, завершується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого з'являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше - у XX ст.

Першим класиком нової української літератури вважають Івана Котляревського, одного із найвидатніших ідеологів Просвітництва в Україні, громадського діяча. Його бурлескно-травестійна поема «Енеїда» знаменувала появу новітньої літературної української мови і початок сучасної української літератури.

Центральним фактором становлення літератури стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім'ям та творчістю пов'язане розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей. Поетична збірка «Кобзар», яка побачила світ у 1840 році, фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців.

Основоположником художньої прози в новій українській літературі був Григорій Квітка-Основ′яненко. Саме він перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Пантелеймон Куліш – один із «корифеїв української літератури». Відомий найбільше як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада». За словами Івана Франка, «Чорна рада» — «найліпша історична повість в нашій літературі».

Не можливо не загадати самого Івана Франка, видатного письменника, критика, журналіста, фольклориста, історика, філософа, чию багатющу спадщину навряд чи вмістить сотня томів та Лесю Українку, велику українську поетесу, прозаїка, драматурга, літературного критика без яких українська класична література була б не повною.

43. Становлення українського професійного театрального мистецтва.

З 40-х рр. XIX ст. театральна справа в Україні набуває більшої систематичності. Активізується створення національних труп та оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині XIX ст. Україна висувала лише окремих талановитих митців, які в складі російських труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М. Щепкін, К. Соленик, С. Гулак-Артемовський та ін.), то з кінця 50-х років почали складатися спочатку аматорські, а потім професійні театральні гуртки й трупи, засновниками яких були П. Ніщинський, М. Кропивницький, М. Ста-рицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, П. Маркович, а в Галичині - О. Бочинський, А. Моленицький та ін. Обмежений лише кількома класичними п'єсами І. Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка, український репертуар збагачується різножанровими творами Т. Шевченка, Я. Кухаренка, С. Писаревського, Л. Глібова, О. Стороженка, М. Стеценка, С. Гулака-Артемовського, Р. Моха, І. Гушака, П. Свєнціцького, К. Устинови-ча, О. Огоновського, Ф . Царевича та ін. Починаючи з першої аматорської трупи у 60-х рр. в Єлисавет-граді, українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на початок XX ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими - майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М. Заньковецька, М. Старицький, П. Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань тощо.

У 1864 р. у Львові було засновано український театр "Руська бесіда", який очолив О.Бачинський. Український театр кінця XIX - початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв'язок з народною культурою робили його дуже популярним.