1.4 Долі, обпалені війною

... Ветерани говорять.

Я слухаю вас, ветерани!

Повнюсь подвигом Вашим

І Вашими повнюсь словами…

(Р. Третьяков)

Пам'ять про Велику Вітчизняну війну та її солдатів-визволителів живе в документах, книгах, віршах, піснях, а головне - у пам'яті нашого народу.

Перша сторінка війни відкрилась ранком 22 червня 1941 року.

Війна порушила відлагоджений навчальний режим. Після перших бомбардувань Луганська заняття в технікумі припинилися. Треба було приймати рішення про евакуацію, але ще 3 місяці заняття проводилися в гуртожитку, куди перенесли навчальне обладнання. Щодня під час повітряних нальотів заняття переривалися, і всі ховалися у вириті укриття. Коли фронт почав наближатись до міста, заняття проводити було неможливо. Згідно з розпорядженням начальника відділу підготовки кадрів Північно-Донецької дороги Медведєва Б.М. технікум евакуюється до станції Актюбинськ Оренбурзької залізниці з 11.07.1942 (наказ №180 від 11.07.1942).

Відповідно до розпорядження ЦУУЗа НКШС і НК Томської залізниці Ворошиловградський технікум 06.09.1942 прибув на станцію Захист Томської залізниці і після перерви, пов'язаної з евакуацією, з 07.09.1942 року приступив до роботи (наказ № 107 від 08.09.1942р.)

З 08.09.1942 оголошується черговий осінній набір студентів на І-ІІ курси. В цей час учні все робили самі: заготовляли дрова, солому для матраців, майстрували столи, стільці, в’язали віники, мітли тощо.

З доповідної записки Шухіна П.І. про цей тривожний час: «Евакуювалися 12.07.1942 150 студентів і 26 працівників майстерень. За рішенням Медведєва Б.М. начальник технікуму був залишений у м. Ворошиловград для евакуації обладнання на дві залізничні платформи.

13.07.1942 о 8-ій годині ранку подали одну платформу, яку негайно стали завантажувати, але о 9.30 наліт ворожих літаків вивів із ладу станцію. Устаткування було частково пошкоджене. Після нальоту станція припинила навантажувальні роботи, вивезти все не вдалося.

Працівники технікуму і майстерень, які залишилися, були змушені з Ворошиловграда вийти пішки окремими невеликими групами.

Пройшовши пішки до станції Сімейкіне, 14.07.1942 року вдалося сісти в організований на цій станції потяг.

На станції Кума ешелон простояв 2 тижні, пізніше його відправили на станцію Махач-Кала для проходження через Каспійське море всередину країни. З великими труднощями технікум завантажив майно, обладнання і людей на теплохід і благополучно прибув до Красноводська. Наступного дня нам надали 2 класних вагони. До станції Арись Ташкентської залізниці рух був нормальним, але на нашу вимогу відправити вагони на Оренбурзьку дорогу через Кзинь-Орду чи Казименськ отримали відмову. Наші вагони з ешелоном були відправлені за маршрутом Алма-Ата, Семипалатинськ, Новосибірськ, але знову маршрут був змінений, ми вирушили на станцію Захист Томської залізниці.

За цей час занедужали учні, на шляху проходження поїзда в лікарнях залишили 7 чоловік. На станцію Захист прибули 06.09.1942”.

Вивчивши матеріали звіту за 1942-1943 рр., розуміємо, що коштів не вистачало, але потрібні були інвентар і транспортні засоби. Тому придбали 4 коня, 4 комплекти збруї, 1 віз, 2 плуги, 2 борони, 20 лопат, 15 сапок.

До початку сівби приступили вчасно. Земельна ділянка в 15га знаходилася на відстані 12 км від станції Захист. Важко було дістати насіння, деяке з них придбали у Сорнасіновоч. Допомагав колгосп, над яким технікум узяв шефство. Закупили найнеобхіднішу городину: картоплю, просо, цибулю, огірки, буряки, овес тощо.

Для утримання тварин потрібні були приміщення, сіно, а для збереження овочів - сховище.

Відразу ж по прибуттю на станцію Захист через Райтрансторг (їдальня і магазин) організували харчування для студентів, але їжі не вистачало. Для забезпечення учнів хлібом при технікумі був організований хлібний ларьок, який обслуговували самі учні.

Суворі роки війни… Багато труднощів довелося перенести нашому народові, але найважче було дітям, яких лихоліття відірвало від родин, залишило без батьківської турботи. Вся відповідальність лягла на плечі викладачів, які і вдень, і вночі перебували поруч зі своїми вихованцями, ділили з ними всі негаразди воєнного часу.

Про ці тривожні дні згадує викладач Бєлоусова М.В.:

„... після довгих чекань технікуму виділили вагони. Евакуювалися 10 родин викладачів і 150 студентів. Наш ешелон був передостаннім. Виїхали вночі, а вдень місто захопили німці.

На даху нашого вагону стояли зенітки. Коли наближалися ворожі літаки, ешелон зупинявся, усі покидали вагон, бо починався обстріл.

Під час зупинок палили багаття, готували їжу, але раптом лунало: «По вагонах!», - і недоварений суп у чайнику несли з собою.

Переборюючи величезні труднощі після півторамісячної дороги, ми прибули на станцію призначення. Для занять виділили барак, де розмістили учнів. Почалися заняття. Відразу організували художню самодіяльність. І викладачі, і студенти брали активну участь в усіх заходах. Балетним гуртком керувала балерина, евакуйована з Ленінграда.

Жили дружно, як одна родина.”

Дуже цікавий спогад Вернослової Р.М.:

„... Дуже холодно. Морози доходили до 45⁰. Сиділи на заняттях у пальтах. Гуртожиток - одноповерховий барак - із пічним опаленням важко обігріти. Доводилося проявляти винахідливість, щоб здобути дрова.

У кімнаті по 5 – 6 чоловік. Нагріти приміщення дуже важко, їдальнею ми користувалися разом із робітниками депо. На хліб, крупу, жири були картки, що відривалися при покупці обіду. При вході до зали двоє роздавали алюмінієві ложки взамін на якийсь документ. Повертаєшся – віддаєш ложку й отримуєш документ.

Улітку працювали на підсобному господарстві.

З фронту стали приходити радісні звістки. Наші війська звільняли міста. Комсомольцям дали відповідальне доручення: записувати свіжі новини від Радянського інформбюро. Їх розвішували по організаціях і вулицях.

Люди чекали новин із фронту. Для цього треба було вставати о 2-ій ночі і в завірюху, коли сніг до пояса, дороги немає, темно, страшно, але треба йти!

Навіть тоді, коли наші війська відступали, не було сумнівів у перемозі. І ось цей день прийшов!

14 лютого 1943 року звільнили Ворошиловград від німецьких окупантів. Як раділи викладачі, студенти! 6 листопада 1943 р. звільнено Київ!

Навесні, на початку квітня 1944 р., організована реевакуація. Їхали 25 діб у вагонах–«телятниках». По боках вагона двоповерхові нари, замість вікон –щілі. Джимтул, Чимкент, Арись, Саратов... Все ближче і ближче були до рідних місць. На фронт зі сходу йшли ешелони, а з фронту – вагони з пораненими.

...Зупинився потяг у степу, а там жовто-червоне поле тюльпанів. Така краса! А далі - гори зі сніговими вершинами. Ми усі висипали з вагонів. Лінда Риммель так захопилася краєвидом, що непомітно відійшла далеко. Потяг рушив, а вона одна залишилася в степу босоніж з оберемком тюльпанів. Бігла по шпалах до будки стрілочника. Той зупинив санітарний потяг, і дівчина наздогнала нас.

На зупинках доводилося бігати за кип’ятком, за хлібом ...

Так сталося і зі мною. Зібрала в дівчаток хлібні картки (5-7 чол.) і побігла в ларьок за хлібом. А там черга. Одержала хліб на всіх – це три великі булки – на декілька днів, мабуть, 10-12 кг. Нести важко, валізи немає. Побігла, а потяг рушив. Я залишилася одна. Сутінки... На той час можна було за три булки хліба розпрощатися з життям!...

Підійшов поранений солдат, і порадив звернутися до начальника вокзалу, який відправив мене наступним потягом. Усі були раді моєму поверненню, а Олександр Іванович Ткаченко довго мене хвалив і ставив усім за приклад. Ось і Ворошиловград! Яку нам організували зустріч! Духовий оркестр... Транспарант „Привіт сибірякам.”

Важко бачити руїни! У будинках ні вікон, ні дверей, ні столів, ні стільців, ні книг, ні паперу – словом, треба починати все спочатку!»

Про навчання в тих нелегких умовах згадує колишній випускник технікуму Литвиненко І.К.:

„Навчатися було дуже важко: не було підручників, замість паперу писали на старих книгах між рядками, харчування видавали по продуктових картках. У гуртожитку ні меблів, ні постільної білизни. Крім занять, відбудовували технікум, залізничний вузол ходили на сільгоспроботи. Викладачі, незважаючи на складну ситуацію, давали максимум знань. Стосунки між учнями були дуже теплими. Ми допомагали один одному і в навчанні, і матеріально.

Після вручення дипломів роз’їхалися за призначенням по всьому Радянському Союзу. Я одержав призначення на Північно-Донецьку залізницю у Попаснянську дорожньо-шляхову станцію, де працював 10 років (від робітника дійшов до заступника начальника станції). Багато років був начальником Ворошиловградської дистанції шляху ”.

Улітку 1942 року ворог рвався до Волги. Нависла небезпека і над нашим містом. Ворошиловград перейшов на військовий стан. У військкомати надійшло більше 10 тис. заяв із проханням записатися добровольцем. З 10 тисяч комуністів 6 тисяч - вступили в армійські лави, більше 10 тисяч комсомольців пішли на фронт. 25 тисяч ворошиловградців вступили в народне ополчення. З них була сформована 241-ша стрілецька, 395-та Шахтарська дивізії, 569-й мінометний полк.

Однак, 17 липня до Ворошиловграда увірвалася фашистська орда. 212 днів тривала окупація міста. Та мешканці міста не стали на коліна: вели безперервну боротьбу, організовували саботаж, викривали брехливу пропаганду. Усе цінне устаткування, що не вивезли в тил, фашисти відправили до Німеччини.

Наші випускники, викладачі як і тисячі інших радянських людей, всіма силами прагнули наблизити бажану Перемогу.

Дюбін Олексій Захарович, випускник технікуму 1941 року, 22 серпня 1941 р. в числі комсомольців-добровольців від Артемівського району Ворошиловграда пішов на фронт. Звільняв Донбас, Міллерове, Запоріжжя, Чехословаччину, був нагороджений орденом Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Олександра Невського.

...У 1941-ому Рая Кондрашова закінчила третій курс Ворошиловградського технікуму залізничного транспорту. Мріяла працювати за фахом, але добровольцем пішла на курси медсестр. Їй було тільки 18 років. Разом з батальйоном в бою в районі Мілової гори під Краматорськом вона була в перших лавах атакуючих. Врятувала дівчина життя багатьом воїнам.

Крик, стогін, постріли ...

...Рая розривала один за одним індивідуальні пакети, перев'язувала поранених бійців, командирів. Про себе не встигала думати. І раптом... Життя закінчилося, щойно розпочавшись. Ховали Раю в братській могилі. Глухо прогримів трикратний залп над могилою загиблих бійців, а живі йшли на захід помститись за смерть побратимів.

У бій за наші ниви,

За ясний сміх дитячий,

За юний спів щасливий,

За славний труд гарячий.

За наші ясні зорі,

За наші тихі води.

(М. Рильський)

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, студент ІІІ курсу Валуйський Василь Опанасович знаходився на станції Джанкой на ремонтній дільниці. Мріяв після закінчення технікуму навчатися в інституті інженерів залізничного транспорту. Прийшов на призовний пункт, попросився на фронт. Але війна розпорядилася по-своєму. У перші дні війни хлопець прибув до міста Чугуєва у другий танковий навчальний батальйон, а згодом направлений в Харківське танкове училище.

Після занять працювали на тракторному заводі, допомагали збирати танки Т-16.

...Німці підійшли до Харкова. „У жовтні 1942 р. ми звільнили місто. Йшли прискореним маршем. Погода була хмарна, падав мокрий сніг. Йти дуже важко. Незважаючи на це, ми подолали 225 кілометрів, несучи на собі книги, навчальні прилади, постільну білизну...”, - ділиться спогадами ветеран.

Восени 1942 р. прибув на Калінінський фронт. 8 грудня 1942р. був тяжко поранений неподалік від м. Біле, біля села Велика Лемета, де розгорівся нерівний бій.

Танк Василя Опанасовича був підбитий, перебиті гусениці, під шквалом вогню він замінив гусениці, але близько розірвався снаряд... Тяжке поранення, госпіталь, лікування...

По закінченню училища у вересні 1944 р. В.О. Валуйський направлений в 13-й окремий самохідний артилерійський дивізіон командиром САУ-16 1-го Українського фронту.

У складі цього дивізіону Василь Опанасович пройшов Румунію, Югославію, Угорщину, Австрію. День Перемоги відзначив на Дунаї. Після війни повернувся до технікуму для продовження навчання.

Гейбо Йосип Іванович народився 1910р. на хуторі Валуйське, після закінчення технікуму працював помічником машиніста паровоза.

У 1934р. закінчив Качинську школу військових льотчиків. Учасник бойових дій на Халхін-Голі, радянсько-фашистської війни 1939-1940 рр. У небі Великої Вітчизняної здійснив 420 бойових нальотів.

Його життєвий шлях складний: навчання, війна...

Останній 16-й ворожий літак Йосип Іванович збив над Брно незадовго до Дня Перемоги.

Згадує Й.І. Гейбо:

„... у моїй пам'яті і сьогодні зберігається почуття вдячності за все, що зробили для мого навчання і виховання високоосвічені викладачі технікуму, як-от: Аполлоніни Олексій Степанович і Марія Василівна, Ткаченко П.І., Шухін П.І. та інші.

22 червня 1941р., коли наш курс проходив практику на Дніпропетровському паровозоремонтному заводі, у неділю, як грім серед ясного неба, на нас звалилася тривожна звістка, що фашистська Німеччина віроломно напала на нашу Батьківщину. Технікум перейшов на воєнний стан. ...Першого вересня 1941р., як і завжди, прийшло нове покоління першокурсників, почався навчальний рік. Заняття проводилися вкрай знервовано, тому що ворожа авіація почала бомбардування залізничного вузла станції Ворошиловград.

...Були дуже важкі дні, бо в 70 км від міста проходила лінія фронту.”

... Тихий червневий вечір обіцяв приємний відпочинок. У літньому таборі 46-го винищувального авіаполку, що розташувався за околицею села Млинці під Львовом, було спокійно. Але Йосипа Івановича Гейбо, виконуючого обов'язки командира полку, якась внутрішня сила довго утримувала на аеродромі. Він, не кваплячись, ходив між винищувачами, обмірковував програму завтрашнього вихідного дня. У свій парусиновий намет капітан Гейбо ввійшов опівночі. Спати не хотілося. Якесь незрозуміле занепокоєння огортало душу.

— Напевно, не просто наш полк наблизили до кордону з Польщею. Там уже майже два роки господарюють гітлерівські загарбники,— думав він. — Ти чому не спиш? — запитав сусід по намету, комісар полку.

Розговорилися. Хто знає, скільки б тривала бесіда, якби не роздався телефонний дзвоник. Командир дивізії оголосив бойову тривогу. Завила сирена. Ланка старшого лейтенанта Клименка одержала команду: „На зліт!”,

— Дивися, здається, повітряні порушники,— звернувся до Йосипа Івановича начальник штабу і показав на обрій, затягнутий досвітнім серпанком.

У лічені секунди винищувач капітана Гейбо піднявся в повітря, щоб оцінити обстановку. Льотчики чергової ланки пішли за ним. Поки перебудовувалися, загубили нежданих «гостей». Із ситуації допоміг вийти начальник штабу. Він, швидко зорієнтувавшись, з білого полотнища виклав на полі велику стрілу, що вказувала напрямок перехоплення.

У ході штурмового удару літак командира піддався атаці «місершмітів». Капітан Гейбо мав боротися один проти чотирьох. І тут допомогли спритність і бойовий досвід. Він розвернув машину і пішов в атаку. Фашисти були спантеличені. З такою зухвалістю їм не доводилося зустрічатися. Один зі стерв'ятників потрапив у перехрестя прицілу. Лавина вогню прошила фюзеляж «Мі-109». Він задимив і провалився вниз. А «ЛаГГ-3» почав нову атаку. Під вигідним кутом він знову повернувся до супротивника, але взяти на приціл не встиг — одержав удар у спину з гармати. Снаряд розірвався за захищеною бронею спинкою сидіння, а пілот одержав важке поранення, до того ж зайнявся центральний бензобак. Літак, охоплений полум'ям, почав падати. Зібравши всю волю, льотчик відстебнувся від сидіння і, втрачаючи свідомість, викинувся з парашутом. Його підібрала санінструктор стрілецького батальйону Надія Бондаренко, і вже через дві години Йосипа Івановича оперували в Ленінградському військово-морському госпіталі.

— Ви чудом уціліли, молода людино,— говорила йому доктор, витягаючи осколки. Їх було безліч, а сім найдрібніших так і залишилися в тілі льотчика.

Біля трьох місяців довелося пробути в госпіталі. У свій полк Й.І. Гейбо вже не потрапив, а був направлений до Москви в розпорядження кадрів ВПС.

— Все, відвоювалися, — безапеляційно заявив начальник керування. — Поїдете в Середню Азію, приймете льотне училище. Будете передавати молодим льотчикам свій бойовий досвід.

— Прошу направити мене знову на фронт,— зненацька для генерала заперечив Й.І. Гейбо.

Так він став командиром 20-го винищувального полку, що захищав підступи до Москви. І знову бойові вильоти, незліченні повітряні бої. Військовий кореспондент Г. Улаєв писав у той час у газеті «Правда», що майор Йосип Гейбо відомий як сміливий повітряний боєць, досвідчений командир. У повітряному бою, прикриваючи бойові порядки своїх військ, ланка, очолювана майором, зустрілася з групою ворожих літаків, що значно перевищувала чисельністю. Майор Гейбо мужньо повів своїх вихованців на ворога. Зав'язався нерівний бій, ініціатива якого з перших же хвилин опинилася в руках радянських льотчиків. У цьому бою Гейбо збив два фашистських літаки Мі-109 і Ю-88. У гарячій сутичці майор одержав кілька поранень, але не залишив керування літаком. Напружуючи всі сили, він повів машину на свій аеродром і посадив його.

Ми розповіли про три епізоди з бойової біографії генерал-майора авіації Й.І. Гейбо, який пройшов три війни... Його дивізія, виконуючи інтернаціональний обов’язок, пройшла з боями через Польщу, Румунію, Угорщину, Австрію, Чехословаччину.

У війни свої закони. І свої герої.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1945р. командирові 6-й гвардійської винищувальної авіадивізії полковникові Гейбо Й.І. присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений 2 орденами Леніна, 3 орденами Червоного Прапора, орденом Кутузова ІІ ступеня, Червоної Зірки, багатьма медалями. Закінчив академію Генерального штабу Збройних сил СРСР ім. К.Є. Ворошилова.

Національний комітет Словакії в Братиславі на засіданні 4 квітня 1946р. прийняв ухвалу про присвоєння звання почесного громадянина полковникові Гейбо Йосипу Івановичу за великі заслуги героя-визволителя Братислави.

Випускник технікуму 1926 р. Тимофєєв Іван Васильович на другий день війни призначений начальником головного ремонтного поїзда №7, який формувався в Києві, а в березні 1944р. – начальником відділу УВВР–9 на 2-му Білоруському фронті, який відбудовував колії, мости, цивільні та промислові споруди.

Після закінчення війни був направлений для роботи в м.Свердловськ, а в 1946р. повернувся до Києва. Працював на Південно-Західній залізниці.

22 липня 1941р. Тихий Володимир Миколайович проходив практику на Дніпропетровському заводі.

5 травня 1942р. він був вже на фронті. Бойовий шлях почав у навчальному полку м. Рудне на Волзі, брав участь у боях під Калитвою.

Тимофєєв Павло Васильович народився 1908 року.

По закінченні в 1927 р. Луганської профтехшколи НКШС (механічне відділення) працював в основному паровозному депо ст. Таганрог слюсарем, помічником машиніста.

У 1929 р. вступив до Луганського технікуму підвищеного типу (ВТУЗ) НКШС на механічне відділення. Наступного року в зв’язку з переїздом ВТУЗу до Дніпропетровська був переведений до Харківського інституту інженерів залізничного транспорту, який закінчив у 1932 р. Майже весь випуск цього інституту був направлений на постійну службу в залізничні військові частини.

Закінчивши шестимісячні курси Київської полкової школи, одержав звання лейтенанта і був направлений у 1933 р. в залізничний полк на ст. Шилка Забайкальської залізниці.

У 1938 р. Тимофєєв П.В. направлений до Інженерного управління Генерального штабу РККА (м. Москва).

1939 р. - переведений в УПВОСО Генерального штабу РККА.

Серпень 1941 р.- направлений в діючу армію - на фронт за особистим бажанням.

Брав участь у битвах на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

1948 - 1949 рр. служив у Хабаровську при штабі Далекосхідного військового округу.

У 1951 р. закінчив Вищі академічні курси при Військово-транспортній академії.

1954 р. - переведений до міста Сухумі на посаду начальника штабу дивізії.

1956 р. - звільнений у запас у званні полковника.

1963 р. - вийшов у відставку.

З 1965 р. працював викладачем креслення в індустріальному технікумі м. Сухумі.

Нагороджений орденом Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, багатьма медалями.

Випускник 1922р. Долбілін П.О.

До війни закінчив технікум, у 1936-1937 рр. від організації „Культбуд” Луганського міськкомгоспу будував парк культури ім. Горького.

З 9 вересня 1941 р. по грудень 1945 р. воював на Південному, Північно-Кавказькому, 3-му Українському фронтах. День Перемоги святкував у Болгарії. Нагороджений багатьма орденами і медалями.

У 1947 р. як старший виконроб будував готель у Луганську на вул. Пушкіна.

З 1951 р. перейшов на службу у Збройні сили, працював будівельником, а в 1957 р. - зводив м. Ангарськ Іркутської області.

Бураковський О.І. випускник технікуму 1927 р. З 1936 по 1941 рр. служив у м. Владивосток в Управлінні залізничних військ. У 1942 р. направлений до Москви в Головне Управління залізничних військ Міністерства шляхів сполучення, де служив до 1963 р.

У 1944 р. знаходився в частинах 3-го Українського і 1-го Білоруського фронтів.

Нагороджений орденом Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни другого ступеня та Червоної Зірки.

Не тільки чоловіки, але й жінки зробили свій внесок у велику Перемогу.

Розлада К.Я., випускниця 1940 року, 20 травня разом з іншими випускниками спеціальності «Цивільне і промислове будівництво» була направлена на Білостоцьку залізницю.

У 1941 р. переведена на станцію Молодіжну, а згодом - на колишню Казанську залізницю, на станцію Юдіно. На початку війни на станції розміщався госпіталь, у якому Розлада К.Я. та інші випускники допомагали доглядати за пораненими.

Була мобілізована, рила окопи, протитанкові рови, бліндажі. За сумлінну роботу в роки війни нагороджена медалями, знаком «Почесний залізничник».

Шухін Пилип Іванович, закінчив технікум у 1916 р.

До 1922 р. працював у губернських установах. У 1922 р. виїхав до Москви, закінчив Московський інститут інженерів транспорту.

Велика Вітчизняна війна застала його на будівництві хімічного заводу на річці Ангарі Іркутської області.

У період війни був на Сталінградському, Південному, Третьому та Четвертому Українських фронтах. Війну закінчив у Німеччині.

У 1948 р. з армійських частин був переведений до Військово-Морських сил, де проходив службу до 1961 року. Вийшов у відставку в званні інженер-полковник. Удостоєний 12-ти урядових нагород.

Для Лазарєва В.Н., випускника 1941 р., війна розпочалася на Кавказі у складі 337-ої стрілецької дивізії, де він був командиром вогневого взводу полкової батареї 76-міліметрових гармат. Брав участь у боях Закавказького, Кавказького, Першого і Третього Прибалтійських фронтів. За сміливість і відвагу відзначений 3 орденами і 6 медалями.

Закінчив технікум у 1941 р. за фахом «Шлях і шляхове господарство». Трудову біографію почав майстром на будівництві № 160 залізничної лінії Джульфо-Мінджевань, яка зіграла велику роль у період війни.

На будівництві працював до кінця 1941 р. Закінчив Томське військове училище, був заступником командира батареї, її командиром.

З липня 1942 р. брав участь в обороні Кавказу (район Моздок, Новоросійськ), у боях на Курській дузі, в звільненні Білорусії (Пінськ, Брест) та Прибалтики. Кінець війни застав його в госпіталі після другого важкого поранення.

Після війни працював виконробом, головним інженером. З 1961 р. - заступник управляючого тресту "Донбасбуд". Заочно закінчив Московський інститут інженерів залізничного транспорту.

Володимир Михайлович Мішин народився 21 січня 1924 р. в м. Грозний, у родині російського службовця Федора Матвійовича Мішина. В 1938 р. сім'я, втративши батька, переїздить до Луганська, де 14-річний Володимир став працювати токарем на заводі імені Пархоменка.

У 1941 р. вступив до Ворошиловградського технікуму залізничного транспорту. Але жорстока війна зруйнувала мрії хлопця, як і багатьох юнаків і дівчат. Тисяча вчорашніх випускників ще не забули прощальну мелодію шкільного вальсу. Вони жили світлими мріями про майбутнє. Але безжальне слово «війна» знищило останні надії і нещадно увірвалося у серця мільйонів людей. І вчорашній студент, Володимир Мішин, сьогодні – вже солдат, захисник рідної землі, майбутній танкіст.

Через скрутний воєнний стан на фронті курс навчання в Харківському танковому училищі був дуже коротким, і через 3 місяці їх направили до Нижнього Тагіла одержувати техніку. А звідти - прямим ходом на фронт, під Москву. Тут Володимиру Мішину було присвоєно звання молодшого лейтенанта і призначено командиром танка Т-34. І відразу – в бій!

Бойовий досвід Володимира Михайловича вимірюється сотнями безсонних днів і ночей, проведених в бойовій машині. Йому довелося вести кровопролитні бої на Курській дузі, звільняти Україну, Білорусію, Польщу, Прибалтику, Німеччину – і усюди він проявляв зразки відваги і героїзму, за що був нагороджений орденом Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни. За час війни гвардії молодший лейтенант Мішин В.І. знищив 6 танків, 11 самохідних машин, 13 одиниць ППО, 22 кулеметні точки, 314 німецьких солдатів і офіцерів. Напередодні Великої Перемоги представлений до присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Ось лише деякі фрагменти з цього документа:

«Тов. Мішин В.Ф. на фронті з серпня 1942 року і пройшов шлях від рядового бійця до командира танкового взводу. На підступах до Берліна в районі с. Бохолля ворог створив сильний оборонний пункт, який стримував просування наших військ. Мішин зі своїм взводом першим на великій швидкості увірвався в Бохолля і, знищивши там основні вогняні точки, сприяв успішному виконанню завдання. Так само рішуче і відважно поводився Мішин під час вуличних боїв у Берліні, очистивши від ворогів 11 кварталів міста.

….За проявлені мужність і героїзм у боротьбі з німецькими загарбниками т. Мішин представляється до звання Героя Радянського Союзу.

Командир 2-го танкового батальйону, гвардії капітан Андрощук, 29 квітня 1945 р.».

Нижче – дописка командира 64-й стрілецької гвардійської танкової Чернівецької ордена Леніна Червонопрапорної бригади гвардії полковника Бойка:

«Гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу. 30 квітня 1945р.».

Та все ж звання Героя Радянського Союзу Мішину присвоєно не було. Пізніше стала відома причина цього. Виявилося, що батько Володимира Федоровича, Мішин Федір Матвійович, був заарештований органами держбезпеки м. Грозний і звинувачений у зраді Батьківщині. Згідно з вироком Військової колегії від 19 липня 1937 р. був розстріляний.

25 жовтня 1956 р. на вимогу В.Ф. Мішина Військова колегія Верховного суду СРСР надіслала йому довідку:

«Вирок Військової колегії від 19 липня 1937 р. відносно Мішина Ф.М. за обставинами, що знов відкрилися, скасовано і справу за відсутністю складу злочину припинено. Мішин Ф.М. реабілітований посмертно. ВРІО передсудового складу Військової колегії Верховного суду СРСР полковник юстиції Семік».

Дорогий Володимире Федоровичу!

Ті, хто знав і пам’ятає Вас, розділяють Ваш душевний біль. Ми горді тим, що Ви – випускник Луганського технікуму транспортного будівництва.

Відгриміли останні залпи, починалось мирне життя. Вчорашній командир танкового взводу знову сів за студентські лави. Закінчив технікум і працював в Управлінні Північно-Донецької залізниці.

Будував залізниці на Уралі, в Сибіру, на Далекому Сході, у Приморському краї та у Казахстані.

По-різному складалися долі випускників.

„...якщо Ворошиловград німці залишили в середині лютого 1943р., то м. Попасна (тоді Каганович) й інші населені пункти, ворог утримував до кінця серпня-початку вересня.

За цей час німці силоміць забирали молодь України і відправляли до Німеччини. Мені йшов 16-й рік. Такого віку юнаків і дівчат окупанти забирали для поповнення лав остарбайтерів.

Врятував мене сусід, лікар-хірург. Він запропонував моїм батькам зробити мені фіктивну операцію по видаленню апендициту. Операцію зробили 25 серпня (без наркозу!), 30 серпня я повернувся додому з розірваним швом, а третього вересня місто було звільнено від фашистів. 7 вересня я звернувся до військкомату з проханням призвати мене в діючу армію” (зі спогадів В.Трускалова, члена Союзу журналістів України).

У перший післявоєнний рік Трускалов В. став студентом Ворошиловградського технікуму колійно-будівельних спеціальностей. По закінченню його працював шляховим майстром на Попаснянському вагоноремонтному заводі, згодом - інженером з раціоналізації та винахідництва. Коли в 1958 р. відкрилася газета «Попаснянський вагоноремонтник», став її редактором, віддав 40 років журналістській справі.

Багато хто з випускників технікуму стали талановитими скульпторами, художниками, господарськими керівниками, політиками.

Відомо, що і Юрій Жуков, випускник технікуму 1926 р. працював у роки війни військовим кореспондентом, а потім довгі роки - в газеті «Правда».

В. Іванов. Ще один випускник технікуму у 1931 р. закінчив Дніпропетровський інститут інженерів транспорту і захистив дисертацію.

З перших днів Другої Світової війни брав участь у війні проти білофінів у лавах Радянської Армії. Нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда», звільняв Будапешт. Удостоєний урядових нагород.

Випускник технікуму І. Салієнко - учасник Північно-Західного, Першого та Другого Білоруського фронтів. У 1950 р. звільнений у запас. Нагороджений медалями "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.", "20 років Радянської Армії і Флоту", "20 років перемоги над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр."

У 1951 р. вступив до технікуму і закінчив його у 1955 р. Працював у Мостопоїзді-402 будівельником. Після закінчення Харківського інженерно-будівельного інституту з 1 листопада 1969 р. по 6 липня 1970 р. працював завідувачем відділення «Вишукування та будівництво залізниць» у технікумі.

Драматично склалася доля Пересипкіна Василя Охримовича.

1 вересня 1940 р. він був призваний до лав Радянської Армії, з 25-31 серпня 1941 року - на передовій лінії в Нижньопетровську, де тяжко поранений у голову й у безпам'ятстві потрапив у полон. До кінця 41-го року перебував у Дніпропетровському концтаборі, звідки тікає. Після втечі знаходився в с. Михайлівка Михайлівського району. Працював у колгоспі, а коли почалися переслідування, переховувався від німців до звільнення території.

У 1943 р. знову повернувся в діючу армію і направлений на 3-й Український фронт. Брав участь у звільненні Херсона. Під час тяжких боїв Пересипкін В.О. поранений у руку й знаходився в госпіталі. Після одужання - солдат 2-го Прибалтійського фронту. У липні 1944р., звільняючи Маріуполь від загарбників, був поранений осколком міни в ліву руку та груди. Знаходився в госпіталі до березня 1945р. Нагороджений медаллю „За перемогу над Німеччиною”, орденом Слави ІІ ступеня.

Безбородько М.Д. проходив службу у військах Південно-Західного, Західного, 1-го та 2-го Білоруського фронтів як зв'язківець, війну пройшов у званні старшого сержанта, у 1945р. після демобілізації закінчив Луганський педагогічний інститут і викладав у технікумі фізику та математику.

Випускник 1938 р. Носов Г.К. під час Великої Вітчизняної війни служив командиром взводу зв'язку. Після навчання у Воронежі направлений на 1-й Український фронт, служив начальником вузла зв'язку Центру цивільних військ.

Наказом Верховного Головнокомандувача нагороджений грамотами як учасник Сталінградської битви, боїв за Харків, Кіровоград, Будапешт і Братиславу; за форсування річок Дунай, Грон і Нітра; за оволодіння містами Глоговець, Сенець, Галацькі; Цистерсдорф (Австрія), Яромержице, Зноймо (Чехословаччина).

Деякий час працював у технікумі заступником директора з господарської частини.

Сухоносов І.А. закінчив технікум у 1938 р. за спеціальністю "Шляхове господарство". Отримані знання стали в нагоді під час війни: відновлював зруйновані залізничні колії, мости.

Воював на Воронезькому, 1-ому, 4-ому Українських фронтах.

Удостоєний ордена Вітчизняної війни ІІ ступеня, двох орденів Червоної Зірки, дев'яти медалей.

Після війни брав участь у будівництві залізниць по всій території Радянського Союзу.

Маргулес Є.Г. – викладач технікуму. Воював у 1941-1945 рр. на Південному, 1-му та 2-му Українських фронтах.

Нагороджений орденами та медалями.

Згадує про своє воєнне дитинство викладач технікуму Горенков Т.О.:

„Народився 1932 р. у невеличкому селі Кузьміно, що в 10 км від районного містечка Ярцеве Смоленської області. Безтурботне дитинство закінчилося з першими вибухами снарядів. І вже 16 липня 1941р. німецькі війська були зупинені біля річки Воп. Кузьміно опинилося в прифронтовій смузі. Мешканцям довелося ховатися в бліндажах, ямах від снарядів і бомб. На початку листопада в селах почали створюватися партизанські загони. Батько, мати та четверо братів пішли в партизанський загін, командиром якого був директор школи Москальов Сергій Павлович. Розгорталися бойові операції. Ми, хлопчики, знаходили на місцях бойових дій патрони, гранати, міни і очищали їх від землі та іржі.

Зими 1941 - 1942 років були холодні, рівень снігу досягав 60-70 см. Німці почали наступ на наше та сусіднє село Макєєво. Сили були нерівні, не вистачало боєприпасів. Літний чоловік, старший над нами, юнаками, наказав мені терміново доставити на санчатах 2 ящики з мінами і 2 коробки кулеметних стрічок. Кулемет і міномет були встановлені на олійниці, що в 600-700 метрах від села. Санчата прив'язали до мого поясу. Пройшов не більше 100 м на лижах – і раптом свист куль. Це стріляли німці. Я ліг, під себе поклавши лижі, а ногами й паличками відштовхувався. Став повільно повзти, бо сніг був пухкий. Від поту та снігу обличчя вкрилося льодом, очі почали злипатися, сил обмаль... Почувся металевий тріск, а в голові думка лише про те, щоб швидше доставити. Назустріч мені бігли партизани. Вони ножем розрізали мій пояс і знову перебіжками - до олійниці. У цьому бою загинули заступник командира Жуков Н.Т. і мій 16-літній брат Володимир.

...Надійшли відомості про те, що німці готують великий наступ на партизан. Мене і тринадцятилітнього Миколу, який добре знав німецьку мову, відправили в розвідку. Ми мали пройти трьома селами, щоб довідатися, яка техніка та скільки німецьких солдат. На дітей німці менше звертали уваги. Йшли під виглядом жебраків. У нас через плече були полотняні торбинки, зі шматочками хліба та картоплі. Біля будинку ми помітили сивого німця, який чистив автомат. Попросили в нього хліба. Німець уважно подивився на нас і по-німецьки спитав: «Ви маленькі партизани?». Ми захитали головами і відповіли: „Ні”. Фашист подивився навкруги і тихо промовив, що через два дні партизанам „капут”. Пройшовши село Соприкіно, що в 5 км від села Кузьміно, ми повернулися назад і про все доповіли командирові. На допомогу прийшло кілька загонів партизан з інших сіл. І почався наступ німців. Бій відбувався у середині травня 1942 р.

У серпні цього ж року нам доручили нове завдання. Необхідно було потрапити в місто Ярцеве, одержати відомості про проходження німецьких ешелонів на Москву. На залізничному вокзалі стрілочником працював наш агент, який мав повідомити про кількість пройдених ешелонів із живою силою і технікою. Повідомивши наш пароль і отримавши відповідь, ми переконалися, що це своя людина. Він сказав, що незабаром пройде ешелон на Москву, який пильно охоронявся німцями. Тільки-но ми пройшли одну вулицю, як на наступній нас затримав патруль і доставив у гестапо. Допитували по одному:

- Назвіть командира загону!

- Де базується партизанський загін?

- Скільки людей у загоні?

- Яка зброя в партизанів?

Але ми стояли на своєму, доводили, що не знаємо ніяких партизан. Ми розуміли, навіть якщо скажемо правду або наше «алібі», то нас все одно розстріляють або повісять. Шибениця стояла поруч із бараком, на ній частенько гойдалися тіла повішених. На допит викликали багаторазово, били, мені вивихнули руку. Опритомнів я у бараці, де один з арештованих вправив мені руку. Годували бруквою, пустою юшкою, взимку-мерзлою картоплею, неочищеним вівсом, давали невеликий шматочок хліба навпіл з тирсою, спечений ще у 1936р. (стояв штамп на буханці).

Стояла сувора зима 1943 року... Щодня вивозили трупи померлих від хвороб та голоду. На початку березня 1943 р. нас погнали на захід. За день проходили по 30-40 км. Мій товариш уже не міг іти. Присіли на узбіччі відпочити, але тут підійшов німець і нацькував вівчарку. Вона перекусила горло Миколі, і фашист зіштовхнув мертве тіло в кювет.

Ночувати загнали нас у сарай без даху. Вночі випав сніг. Ранком нам дали юшку без хліба і погнали далі. Неподалік від Смоленська конвоїр став бити прикладом обезсиленого чоловіка. І тут двоє солдат, що підтримували мене, кинулися до лісу, потягнувши й мене за собою. Як довго бігли, я не знаю. Троє автоматників затримали нас. Виявилося, що це партизани-розвідники. Вони й доставили нас в табір. Командир розпитував, хто ми. Мої рятівники, як стало відомо, були офіцери Радянської Армії. Я розповів, яка задача була поставлена переді мною. Для підтвердження моєї інформації вони зв'язалися по рації з командиром загону Москальовим С.П. Мене залишили в загоні до звільнення Смоленщини Радянською Армією”.

Торговець І.Г. з 1941 року - машиніст паровоза відділення залізничної роти, з 1944-1945 рр. – машиніст-інструктор паровозної колони №110 у складі ІІ-го залізничного полку 1-го Білоруського фронту. Нагороджений орденами та медалями.

Грищенко Д.М. пройшов усю війну. У бою під Каневом на Дніпрі 1941 року був поранений. Нагороджений орденами та медалями. 1961-1972 рр. працював викладачем. Протягом року працював завідувачем відділення "Бухгалтерський облік у будівництві", викладач спецдисциплін "Бухгалтерський облік", "Статистика", "Аналіз господарської діяльності".

Героїзм та мужність на фронтах Великої Вітчизняної війни виявляли і жінки. Серед них – Іванчикова К.Г. жінка непростої долі. Народилася на Сумщині. У 1944 р. прийшла до фельдшерсько-акушерської школи. В роки війни служила лейтенантом медичної служби.

З вересня 1947р. працювала в Управлінні № 144 НКВД у справах військовополонених і депортованих у таборі № 10, а після розформування табору - в поліклініці селища Родакове. В 1952р. вступила до Новочеркаського вчительського інституту на факультет російської мови і літератури.

Довгий час працювала в середній школі селища Родакове, а з 1964 р. – вже у м. Луганськ, у середній школі № 7.

З 1965 р. Іванчикова К.Г. пов'язала свою долю з Луганським будівельним технікумом транспортного будівництва. Працювала викладачем німецької мови, а з 1972 р. – завідувачем відділення „Промислове і цивільне будівництво”. Завжди уважна до викладачів, студентів, вимоглива і справедлива.

Дорогою ціною здобуто Перемогу.

„Світлий День Перемогти пам’ятаю все життя. Довідалися раптом про капітуляцію Німеччини. Гуртожиток ледь не перевернули догори дригом! Стільки було радості! Цілувались, співали, плакали, писали листи”, - згадує випускниця 1945 р. Н. Гребеннікова.

Студент Максим Бєлкін написав:

«Люди билися до останньої краплі крові, до останнього удару серця та не віддали свою рідну землю загарбникам і ніколи не віддадуть!»

Війна! Через долі скількох поколінь прокотилася вона вогненним валом, скільки незагоєних ран залишила в серцях людських...

Підступила до кожного порогу, принесла горе, біль, сльози.

Солдати війни були дуже різні: і молоді, і із сивиною на скронях, але всіх їх об'єднала висока мета – Перемога.

Ми не всіх назвали поіменно, але безіменних не повинно бути.

«Людина йде на високі вчинки з почуття патріотизму, боргу перед Батьківщиною. Немає у світі нічого вищого й дорожчого за Батьківщину! Вона дає нам крила для польоту! Батьківщину не можна вибрати. До неї можна лише прикипіти всім серцем, перейнятися любов'ю на все життя.

Ми любимо свою Україну. Тут ми народилися, уперше стали на ноги і вийшли у величезний світ стежинами, що стелються від рідного порогу» (з твору студентки Должкової Т.).

Давно не існує держави СРСР, але залишилися солдати неоголошеної війни – „афганського смерчу”. За сумною статистикою, в Україну з неї не повернулися 3360 чоловік, ще понад вісім тисяч зазнали поранень.

Пам’ять міцно тримає події тих днів. Розповідає воїн-афганець, випускник технікуму 1979 року Палагута Валерій Федорович:

„...Я потрапив до Афгану в 1985 р. Не лукавитиму, не дуже туди рвався. Але ми, військові, - люди обов'язку і честі. Наказано, значить так треба! Я навіть не встиг як слід з рідними попрощатися... Мене направили в провінцію Газні. Там я став старшиною протитанкової батареї. В мої обов'язки входило матеріальне і продовольче забезпечення, а також зброя (ДЗО, міномет «Васильок»), боєприпаси... Навіть свій город мали. Собак дресирували. До речі, наша легендарна вівчарка Інга перекусила руки, ноги не одному душманові. У нашій батареї служили солдати 28 різних національностей, але якось знаходили спільну мову, інцидентів між своїми не було. Навіть концерти влаштовували, разом співали улюблені пісні.

191-й мотострілковий полк, де я служив, був найактивнішим в Афгані. Основна задача – розгром бандитських формувань. Проводили десантування, «прочісували» кишлаки, супроводжували колони з продовольством... Особисто брав участь у 6 армійських операціях, 25 засідках.

За ці два роки випробував увесь тягар війни. Нерідко через гірський рельєф Афгана, невигідно зайнятої позиції солдати ставали для «духів» «гарматним м'ясом». По декілька діб були в засідці. На палючому сонці, без їжі та води.

- Сидимо якось на висоті, страшенно пити хочеться. Здається, вся волога випарувалася з організму, і ти висох. А воду і продукти доставляли вертольотами. Але «вертушки» ніяк не могли сісти на майданчик, оскільки «духи» постійно обстрілювали їх. І льотчики, щоб не залишити нас без води та їжі, постійно викидали все це з висоти 20-30 метрів. Пластмасові резервуари з водою розбивалися. А пити хотілося так, що, вже не думаючи про небезпеку, ми вискакували із засідки і злизували язиками залишки вологи, з каміння, бо вода швидко випаровується. І знову в засідку.

У квітні 1987 р. 191-й мотострілковий полк знаходився в районі с. Рамака. Тоді в селище з боку кишлаку ввійшла банда, почала грабувати своїх. Зав'язалася кривава перестрілка. Місцеві жителі прибігли до наших військ за підмогою. Під час проведення бойової операції танк, в якому я знаходився, підірвався. Я був сильно контужений...

- Пам'ятаю, йшли колоною на Кабул і знайшли фугас – великий снаряд потужністю, еквівалентну 150-300 кг тротилу. «Духи», зазвичай, виривали на дорозі ями і закопували снаряди. Нам забороняли проводити розмінування на місці – дуже в них багато „секретів”. Цим займалася саперна рота. Щоб не ризикувати життям, ми їх просто знищували. Знайшовши снаряд смикали «кішкою», («кішка» - мотузок з гачком) або стріляли в нього чи кидали гранату. Хоча це теж було небезпечно.

Наші хлопці заходили в Афган з мирною місією, а не як «радянські окупанти». Вважали, що головна задача – це охорона і оборона населених пунктів і важливих економічних об'єктів. Від кого? Найцікавіше, що від самих же афганців. Взагалі, місцеві жителі – своєрідні люди зі своїми дикими законами. Радянські солдати будували школи, лікарні, житло, займалися електрифікацією. Бувало, не встигнуть навіть від'їхати – афганці тут же все руйнують. Їм все це не було потрібно!

Місцеві жителі говорили, що працювати не хочуть, постійно воювали один з одним, ніяк не могли домовитися. Між кишлаками – нескінченні сутички, сусід грабує сусіда. У них не було газет, телефону, пошти. І, найголовніше, у них не було єдиної централізованої влади. По-іншому вони жити не хотіли, краще піти в сусідній кишлак і відібрати що-небудь у сусіда. Отже, там ніхто порядку не наведе. В країні в цей час був справжній феодальний лад.

Наприклад, нас здивував один, просто середньовічний, звичай. У кишлаку відводився один день на тиждень, коли всі жителі приносили до мечеті продукти, речі – у кого що було. Сюди ж приїжджали представники місцевої влади (в кожному кишлаку своя влада), все відбирали. І горе тому, хто не міг заплатити данину – нещасний тут же був жорстоко побитий.

Нерідко доводилося контролювати афганців при сумісних операціях по залученню місцевих жителів для військових формувань. Для цього створювалися групи по 15-20 чоловік, з яких 2-3 радянські, інші – афганські з військовослужбовців. При обході будинків виявляли хлопців відповідного віку. І під час подібних обходів афганські солдати грабували своїх же, виносячи з їх будинків, все, що око бачить. Деколи так захоплювалися мародерством, стільки прагнули винести, що забували в кишлаках свою зброю! Взагалі «союзники» частенько нас підводили, нерідко зраджували, «підставляли». І тут можна навести не один приклад.

Пам'ятаю найважчий кровопролитний бій в районі Кандагара. Ми повинні були взяти фортецю Чарбаг. Згідно з розвідувальними даними, там знаходилася школа «стингерів», де було більше 400 «духів». А нас зібралося близько 80 чоловік. Перед початком операції були проведені двогодинні артилерійський і авіаційний обстріли фортеці. Потім за планом повинні були піти афганці, наші «союзники». Але вони «поступилися» цим правом нам, керуючись своїм звичайним принципом: спочатку радянські солдати повинні пройти, а потім – подивимося...

Уже наближався вечір. Потрібно було пройти через «зеленку» до фортеці. Наші війська оточили фортецю по всьому периметру. І тільки підійшли, деякі навіть потрапили у фортецю, як нарвалися на засідку, втратили зв'язок…

У паніці всі стали розбігатися хто куди. А душмани поливають вогнем... Наша артилерія сиділа поряд, але нічого зробити не могла. Чим допомогти? Почнемо вогонь – «накриємо» своїх... Ми, дорослі чоловіки, сиділи і кусали губи від безсилля. Дехто плакав...

А вранці увійшли до фортеці без бою. І знайшли там вісьмох покалічених і знівечених наших хлопців...

Студентка Клим Юля присвятила хвилюючі рядки подвигу старшого покоління:

Бог создал землю для любви,

Для пенья птиц, цветенья сада,

Для утренней росы, прохлады,

Для женщины, дарящей жизнь,

Для первого младенческого крика...

Бог создал Землю для людей,

Для их согласия и мира,

Но человек, как свет и тень,

Как день и ночь, добро и зло,

Вода и пламя,

То создает, то разрушает,

То строит снова города,

В пустыню доставляет воду,

Летает в космос, бороздит моря,

То тут же он готов идти

Войною брат на брата,

Убить сестру, продать родную мать…

То тут, то там идут бои,

Горят луга, поля и села.

И сотни жизней унесла

Пусть будет проклята война!

Земля в слезах, кричит и просит нас:

Храните жизнь!

Любите жизнь!

Дарите жизнь!

Сліди війни залишаються назавжди в пам’яті тих, хто брав у ній участь, хто загубив своїх рідних і близьких.

Наш синівський уклін воїнам-переможцям, кожному солдату, чия доля обпалена війною.

97