38. Здійснення (реалізація) прав людини та проблеми її обмежування. Межі прав людини (поняття, класифікація). Причини та підстави встановлення та застосування право обмежень.

Обмежування здійснення прав людини – це діяльність владних суб’єктів, насамперед компетентних державних органів, по встановленню меж (обмежень), щодо здійснення прав людини.

Боротьба за права людини нині виражається у боротьбі саме за межі таких прав, насамперед за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію таких меж.

Межі прав людини – це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг прав людини. До складу цих явищ можуть входити, зокрема, й юридичні норми, встановлені міжнародним чи національним правом. У такому разі певні обмеження (межі) прав людини є наслідком нормотворчої діяльності, відповідно, міжнародних чи державних органів.

1) Залежно від онтологічної сутності явища, яке обмежує права людини:

• Природні (біологічні, фізіологічні, екологічні);

• Соціальні (економічні, політичні, духовні);

2) За характером зв’язку з волею суб’єкта:

• Абсолютно-обєктивні (явища природи);

• Відносно-обєктивні (законодавство);

• Субєктивно-обєктивні(фізичні потреби людей);

• Субєктивні.

3) За обсягом прав людини стосовно яких встановлюється обмеження:

• Загальні (обмеження всіх прав);

• Спеціальні (на певну групу прав);

• Виключні (тільки на одне право).

4) За видовою належністю державного органу який здійснює обмеження прав людини:

• Законодавчі;

• Представницькі;

• Управлінські;

• Судові.

Підстави правообмежень — певні особисті і соціальні інтереси задля забезпечення яких нормовсановлюючий орган вважає за необхідне обмежувати певні права людини.

1) соціальні (інтереси суспільства, моралі, нац. Безпеки). Та несоціальні (інтереси охорони навколишнього природного середовища),

2) ті, які закріплені у міжн. Актах (легалізовані) та не легалізовані (наприклад у Радянському союзі).

3) постійні і тимчасові (тимчасові – приклад – під час надзвичайних ситуацій).

4) внітрушньодержавні та міжнародно-правові

5) застосовувані у всіх країнах світу та тільки у деяких країнах.

6) ті, що обмежують основні права та ті, що неосновні

7) ті, що стосуються обмежування прав усіх людей, та такі, що лише певних груп (жінок, нац. Та реліг. Меншин).

Принципи встановлення та застосування правообмежень.

1. обумовленість меж прав людини конкретно історичними обставинами.

2. збалансованість інтересів конкретної людини з інтересами соціальних груп.

3. пріоритет меж прав людини встановлених міжнародними нормативними актами щодо меж встановлених національним законодавством.

4. недискримінація (рівність одноіменних субєктів)

5. законність та обгрунтованість обмежень прав людини.

39. Загальні тенденції розвитку прав і свобод людини (соціально-філософський аспект). Діалектика універсалізації назв та урізноманітнення, змісту й меж прав людини. Стандарти прав людини.

До таких тенденцій належать, насамперед:

1. усе ширше запровадження в людську свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним і головним суб’єктом невідємних прав, які мають соціальну природу (соціально-природний характер)

2. Поширення принципу правової рівності на все більше коло людей

3. Збільшення «каталога» цих прав (як наслідок збагачення, зростання потреб їхнії носіїв), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості здійснення деяких прав

4. Зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання у них прав людини.

Після другої світової війни дотримання прав людини поступово перестало бути суто внутрішньою справою держав: відтоді виникла і дедалі міцнішає ідея створення нового міжнародного правопорядку. Серед найважливіших «праволюдинних» тенденцій його формування слід назвати такі:

1. універсалізація проблематики й концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав

2. поширення примату, верховенства норм міжнародного права з питань прав людини щодо відповідних норм внутрішньодержавного законодавства

3. диверсифікація, тобто урізноманітнення конкретного змісту й обсягу прав людини у різних країнах

4. об’єктивна інформованість світової громадськості про стан дотримання цих прав у різних країнах

5. підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів у сфері захисту прав людини

У 20-21 ст. однією із загальних тенденцій розвитку інституту прав людини, є, як зазначалося його глобальна універсалізація. У змістовному аспекті зазначена тенденція знаходить вияв насамперед у тому, що нині абсолютна більшість держав:

- визнали існування проблем здійснення й захисту невідємних, природних прав і свобод людини та необхідність поступового розв’язання таких проблем

- погодились із закріпленням у Загальній Декларації прав людини мінімально необхідного переліку назв прав і свобод як своєрідного пакета взірців, що на них має бути зорієнтована політика кожної цивілізованої, демократичної держави

- домовились про створення міжнародних органів,котрі ними ж уповноважені відстежувати стан дотримання прав людини у відповідних державах-учасницях та піддавати його своєму контролю і впливу, а також дали згоду на виконання рекомендацій і рішень цих органів

- дійшли консенсусу щодо самої процедури розгляду питань, пов’язаних із порушеннями прав людини у різних державах та з визначенням заходів міжнародного реагування на такі порушення

Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно виявляється й інша – зрештою протилежна – загальна тенденція, а саме: урізноманітнення змісту й обсягу прав людини залежно від конкретно-історичних умов і особливостей тієї чи іншої країни.

Ця, друга тенденція, найчастіше знаходить свій вияв у процесі розв’язання (теоретичного й практичного) таких проблем:

• зясування сутності (визначенні поняття) феномену прав людини та можливості його однозначного розуміння

• «дозування» прав людини, тобто законодавчого визначення їх конкретного змісту й обсягу шляхом встановлення певних юр. Обмежень стосовно їх здійснення

• витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони й захисту та можливості (чи, навпаки, неможливості) їх офіційної уніфікації на всесвітньому або хоча б регіональному рівні

Міжнародні стандарти прав людини – це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов’язуються держави.

Йдеться, отже, про основні взірці (зразки, «еталони») на які покликані орієнтуватись у своїй діяльності різні держави та інші учасники суспільного життя.