
- •Загальна характеристика світової літератури на межі XX-xxі століть. Найвiдомiшi митцi I тексти.
- •Особливості переходу від модернізму й авангардизму до постмодернізму.
- •Взаємовплив елiтарної та масової культури.
- •Витоки постмодернізму. Постструктуралізм як колиска теорії постмодернізму.
- •Філософське та літературознавче підґрунтя літератури кінця XX ст. (постструктуралізм, деконструкція, герменевтика).
- •Генетичні й типологічні зв’язки творчості письменників кінця XX століття з загальними тенденціями розвитку літературознавства й культурології.
- •Особливості екзистенційного роману в літературі постмодернізму.
- •Естетика інтертекстуальності в літературі постмодернізму.
- •Образ лабіринту як символ естетики постмодернізму.
- •Символ лабіринту як загадкова модель світобудови у творах митців-постмодерністів.
- •Неоміфологізм і містичність мистецтва межі XX-xxі століть.
- •Походження і призначення образу (мотиву) лабіринту в світовій культурі.
- •Значення обряду ініціації в контексті інтерпретації образу лабіринту. Трактування грецького міфу про Мінотавра в творчості письменників XX століття.
- •Риси постмодерністської естетики.
- •Руйнація традиційного сюжету, пародійна «гра» з героєм, читачем, чужими текстами в творах постмодерністів.
- •Феномен симулякру. Поняття ризоми.
- •Особливості постмодерністського героя.
- •Нові художньо-естетичні тенденції в літературі на межі XX-xxі століть.
- •Збереження гуманізму змісту в межах незвичних формоутворень художніх творів початку xxі століття.
- •Ключові мотиви і образи творів початку xxі століття: відображення хаосу буття через «хаос» тексту.
- •Роль і значення образу-символу Інтернету як явища сучасного мобільного світу.
- •Інтернет як світовий лабіринт (ілюзія керування світом) у творах митців початку xxі століття.
- •Співставлення модерної і постмодерної культури як зіткнення двох світів у романі п. Зюскінда «Запахи. Історія одного вбивці».
- •Інтерпретація романтичної культурної традиції в романі п. Зюскінда «Запахи. Історія одного вбивці».
- •Метафора запаху як ключове поняття в романі п. Зюскінда «Запахи. Історія одного вбивці».
- •Міфологічні й біблійні алюзії, нарощення змістів, багатозначність інтерпретацій у романі Дж. Фаулза «Маг».
- •Багаторівнева організація тексту в романі Дж. Фаулза «Маг».
- •Відображення прийому «гри» в творчості Дж. Фаулза.
- •Особливості постмодерністської поетики творів Дж. Фаулза.
- •Специфіка сюжетобудови новелістики Роалда Дала.
- •Художня своєрідність драматургічного доробку Тома Стоппарда.
- •Жанрова типологія прозової спадщини с. Белоу.
- •Образ головного героя роману с. Белоу «Герзаг».
- •Інтертекстуальне поле роману у. Еко «Ім’я троянди».
- •«Магічний реалізм» у творчості г.-г. Маркеса.
- •Суть прийому «гри» в повісті р.Баха «Чайка Джонатан Лівінгстон».
- •Інтертекстуальність новелістики х.-л.Борхеса.
- •Специфіка художнього світу Кена Кізі.
- •Образна символіка в романі к. Кізі «Політ над гніздом зозулі»..
- •Специфіка втілення архетипів жінки, матері в поезії Віслави Шимборської.
- •Особливості метафоричного відтворення дійсності в ліриці а. Вознесенського.
- •Новаторський характер оповідання о. Солженіцина»Один день Івана Денисовича».
- •Житєвий і творчий шлях Олександра Солженіцина: тріумф чи трагедія?
- •Інтертекстуальні зв’язки лірики й. Бродського з російською літературою срібного віку.
- •Художня картина світу в ліриці й. Бродського.
- •Художні принципи й засоби створення характерів у романі в. Войновича «Життя та незвичні пригоди солдата Івана Чонкіна».
- •Антитоталітарний пафос і філософська проблематика прози о. Солженіцина.
- •Ідейно-тематична і жанрова типологія поезії є. Євтушенка.
Жанрова типологія прозової спадщини с. Белоу.
За якістю прози: Сол Беллоу був майстром короткої фрази у великій формі. Коли критика писала про кінець роману, Сол Беллоу вдихнув нове дихання в старі міхи, оновив жанр, наситив його медитацією і філософією, затвердив право роману на подальше існування.Звичайно, його романи не можна порівняти з романами таких титанів, як Сервантес, Достоєвський, Толстой, той же Фолкнер, але дорівнював він саме на них, ніколи не знижуючи планки. А в літературі, як відомо, задум означає анітрохи не менше, ніж виконання. Не будучи великим письменником, Сол Беллоу брав приклад з великих і ставив перед собою завдання, часто перевершують його можливості.
Беллоу був останнім гігантом американської літератури минулого століття. Для другої половини XX століття він був тим, чим були Фолкнер, Хемінгуей, Фітцджералд для першої. Сола Беллоу нерідко називають в обоймі американських письменників єврейського походження, що почали літературний шлях після Другої світової війни - Бернард Маламуд, Філіп Рот, Синтія Озік. Сам він не визнавав такої класифікації. І дійсно, від вищеперелічених першокласних письменників Сола Беллоу відрізняє те, що специфічно єврейські культурно-психологічні проблеми не були у нього в центрі уваги. Хоча Соломон Бєлов народився в родині що тільки приїхали з Росії в Канаду єврейських емігрантів, і першою його мовою був іврит, героїв його прози важко визначити за етнічною чи релігійною ознакою, вони - квінтесенція американізму. Недарма дію багатьох його творів відбувається в самому американському із міст Америки - Чикаго, де і сам Беллоу прожив більшу частину свого життя. Беллоу говорив, що з усіх його героїв на нього самого найбільше схожий Юджин Гендерсон з роману «Гендерсон, король дощу» - дивакуватий скрипаль і фермер-свинар, марно шукає вищого сенсу і моральної мети в житті. Але визнавав, що наділив якимись частками власної особистості і двічі розведеного, але не втрачає надії на сімейне щастя Мозеса Герцога з роману «Герцог», і мудрого, але пом'ятого життям Артура Семмлера з «Планети містера Семмлера», і Алберта Корда, героя роману «Грудень декана». Спільне між ними те, що всі вони, як каже Алберт Корд, намагаються злагодити з «великомасштабним божевіллям двадцятого століття». З дрібномасштабним божевіллям кінця XX століття - політкоректністю - у Беллоу були негаразди. Він не раз презирливо висловлювався про радикальні феміністських і тому подібних модних теоріях, чим викликав бурю обурення в академічній та літературному середовищі.
Образ головного героя роману с. Белоу «Герзаг».
ГерцогВ 1964 вышел роман Беллоу «Герцог». Герой книги — профессор еврей Мозес Герцог, мучительно пытающийся найти связь между дорогими ему духовными ценностями и идеалами гуманизма и варварским равнодушием к этому окружающего мира. Эта книга была удостоена Национальной премии США, несколько международных премий, экранизирована, переведена на многие языки и, безусловно, принадлежит к числу крупнейших достижений американской литературы 20 века.
Пятидесятилетний профессор истории и литературы Мозес Герцог писал письма, писал решительно всем на свете — людям лично знакомым и незнакомым, живым и покойникам,родственникам бывшим и сущим, мыслителям и президентам, издателям и собратьям по цеху,церковным деятелям и так, никому конкретно, а то, бывало, и самому себе или Господу Богу.Среди его адресатов из числа личностей широко известных значились Спиноза, Эйзенхауэр,Ницше, Розанов, Хайдеггер… Причем на одном клочке бумаги находилось место и полемике с герром Ницше о природе дионисийского начала, и нежным словам, обращенным к оставленной подруге, и адресованному президенту Панамы совету бороться с засильем крыс в стране с помощью противозачаточных средств.
Иные объясняли эту странность Герцога тем, что старина, судя по всему, двинулся рассудком, — и были неправы. Просто ему слишком дорого обошелся второй развод: и сам факт,и сопутствовавшие ему вполне омерзительные обстоятельства окончательно выбили у Герцога почву из-под ног. Почва эта самая — как он понял, здраво поразмыслив, а время для здравого размышления, как и соответствующее расположение духа, вдруг появилось, когда прервалось привычное течение семейно-академического существования, — и без того давно уже не была незыблемой: разменян шестой десяток; два поначалу счастливых, но распавшихся брака — от каждого по ребенку; какие-то еще женщины, как и жены, присвоившие себе не худшие частицы его души; приятели, за редкими исключениями оказавшиеся либо предателями, либо скучными кретинами; академическая карьера, блестяще начавшаяся — диссертацию Мозеса Герцога «Романтизм и христианство» перевели на ряд языков, — но постепенно угасшая под грудой исписанной бумаги, которой так и не суждено было превратиться в книгу, дающую ответы на насущнейшие для западного человека вопросы.
Пожалуй что, Герцог писал свои письма именно с целью снова встать на мало—мальски твердую почву — они служили ему как бы ниточками, протянутыми во всевозможных направлениях к разным эпохам, идеям, социальным институтам, людям… Своим натяжением эти ниточки более или менее фиксировали, определяли положение Герцога в мироздании, утверждали его, Мозеса Герцога, личность перед лицом безудержной энтропии, покушающейся в нашем столетии на духовную, эмоциональную, интеллектуальную, семейную, профессиональную и сексуальную жизнь человеческого индивида,