цільно вибирати темні об’єкти, які чітко виділяються на фоні снігового покриву і вдень, і в місячну ніч. Крім того, слід пам’я­тати ряд ознак. Наприклад, снігу звичайно більше з північного боку дахів будинків, різних споруд і дерев. У степовій частині України, де взимку переважають східні вітри, будівлі заносяться снігом зі сходу.

Навесні сніг починає танути з південного боку горбів, буді­вель, парканів, каменів, стовбурів дерев, стовпів чи пеньків.

Пересуваючись на лижах, для збереження орієнтування та напряму руху слід вибирати маршрут уздовж лінійних орієнти­рів - річок, доріг, обсаджених деревами, вітрозахисних смуг, те­лефонних та електричних ліній тощо. Якщо лінійні орієнтири не збігаються з потрібним напрямом руху, варто (і безпечніше) для виходу в заданий район навіть подовжити маршрут, але щоб він усе-таки проходив уздовж лінійних орієнтирів.

Визначення сторін горизонту за будівлями. Вівтарі і кап­лиці православних церков звернені на схід, а дзвіниці - на за­хід. Опущений край нижньої поперечини хреста на куполі спря­мований на південь, піднятий - на північ.

Вівтарі лютеранських церков спрямовані тільки на схід, а дзвіниці - на захід. Вівтарі католицьких церков повернені на захід.

Двері єврейських синагог і мусульманських мечетей виходять приблизно на північ, а протилежні їм сторони мечетей спрямова­ні на Мекку, що лежить на меридіані Воронежа, синагог - на Єрусалим, що лежить на меридіані Дніпропетровська.

Буддійські монастирі фасадами обернені на південь. Вихід з юрт, як правило, роблять на південь.

4. Правила розпалювання вогниша

Вибір і заготівля дров. Кращі дрова заготовляють із хвойних дерев. Досвідчені мандрівники надають перевагу сосні і кедру, тому що вони мало іскрять. Добре горять також суха модрина і ялиця. Остання, щоправда, часто «стріляє» вугіллячками. З лис­тяних порід краща за інших береза, але навіть вона поступаєть­ся хвойним деревам. А от хвойні породи значно менше підда­ються гниттю - цьому перешкоджає смола.

Якщо на дрова беруть повалене дерево, то його слід спочатку спробувати сокирою і переконатися, чи не гниле воно. Бажано перевірити дерево таким чином у декількох місцях (хоча б у двох).

245

Щоб звалити велике дерево, насамперед, треба обійти довкола нього на відстані кількох метрів і подивитися, чи не має воно природного нахилу. Якщо дерево має помітний природний на­хил, то валити його треба в цьому ж напрямку. Потім треба оцінити, як упаде дерево, чи не зависне воно, зачепившись верхі­вкою за гілки сусідніх дерев.

Рубають дерево в такий спосіб (рй'с.' 3.5). Спочатку з тієї сторони, куди дерево має впасти, роблять підруб, приблизно на третину чи на чверть діаметра стовбура. Потім починають роби­ти підруб із протилежної сторони (приблизно на долоню вище першого підруба). Коли другий підруб стане досить глибоким, дерево падає під дією власної ваги. Якщо ж зустрічний підруб не зробити, це призведе до зайвої роботи: щоб дістати сокирою останні шари деревини, які утримують дерево у вертикальному положенні, доведеться значно розширити зроблений підруб. Крім того, працювати без зустрічного підруба небезпечно: при падінні дерево тріскається, і ця тріска, подібно до пружини, може сильно відкинути кусок деревини назад, саме в ту сторону, де стоїть той, хто підрубав дерево. Валити дерево, підрубуючи його рівномірно з усіх боків, по колу, нераціонально.

Коли підрубують дерево, то чергують два типи ударів. Пер­ший, який наноситься під гострим кутом, повинен поглибше проникнути в товщу дерева. Другий удар роблять трохи нижче і під менш гострим кутом. Ним вибивають підрубану деревину. Наступний удар іде під тим же кутом, що й перший, але на 1-2 см вище по стовбуру, а ще наступний - усередину підруба, щоб вибрати деревину, підрубану попереднім ударом, і т.д. Як прави­ло, на практиці доводиться робити не один, а два чи три однако­вих удари підряд, але суть справи від цього не міняється.

Рис. 3.5. Послідовність ударів при рубанні дерева

246

З удалого дерева слід насамперед зняти сучки, пройшовши вздовж нього із сокирою. Гілки відразу збирають у купу. Вони теж підуть у багаття. Після цього можна обробляти стовбур на поліна потрібної довжини. Намагатися зробити це до того, як дерево осучкували, не слід. Упале дерево майже завжди лежить, спираючись на гілки. Якщо в такому положенні почати рубати стовбур, то гілки будуть амортизувати удари сокири. Сил витра­чатиметься багато, а ефект буде незначним.

Щоб успішно справитися з рубанням дров, слід дотримува­тись такого правила: ніколи не рубайте дрова на землі чи на каменях. Навіть у м’якому ґрунті завжди є піщинки і дрібне каміння. При невдалому ударі сокира встромляється в землю, після чого на ній майже завжди з’являються великі чи малі зазубрини, вона швидко тупиться. Працювати такою сокирою дуже важко. Тому при обробленні поваленого дерева потрібно обов’язково підкласти під нього яке-небудь поліно. Якщо під рукою нічого придатного не виявилося, можна підтягнути зру­бане дерево до пенька, який виступає з землі. Після того, як від­рубали перше поліно, далі молена підкладати вже його.

Розрубуючи дерево на поліна, застосовують той самий спосіб, що й при поваленні. Тільки при поваленні удари знизу наноси­ти не можна, тому замах завжди робиться з одного плеча, а оби­два види ударів відрізняються тільки кутом нахилу, під яким лезо сокири входить у стовбур. При рубанні лежачого дерева можна чергувати удари з замахом з одного та з іншого плеча. Один удар підрубує деревину, а другий (зустрічний) із замахом з іншого плеча вибиває її. Роблять підруб на лежачій колоді не зверху, а дещо збоку. Коли підруб стає досить глибоким, то його можна залишити, переступити через колоду і почати новий та­кий же підруб, але з іншого боку. Звичайно, місце для нового підруба потрібно вибрати так, щоб він через якийсь час зімкнув­ся з першим підрубом. Цього звичайно буває досить, щоб розру­бати не дуже товсте дерево.

Обробляючи повалене дерево, потрібно притискати колоду ногою, ставити її не прямо перед собою, а трохи убік, тоді можна зробити підруб ближче до опорної ноги, що знаходиться на ґру­нті за колодою. А зачепити її, зірвавшись при ударі, сокира прак­тично не може. Далі, притиснувши колоду зверху, не слід робити підруб також зверху. Нехай підруб буде на протилежному від колоди боці. Зірвавшись, сокира рикошетує звичайно уздовж колоди. У першому випадку вона легко може зачепити ногу, у другому випадку проскочить мимо (рис. 3.6).

247

Рис. 3.6. Прийоми оброблення дерева

Після того, як поліна нарубані, треба хоча б частину з них розколоти уздовж на дві, а якщо поліно товсте - на чотири час­тини. Розколоті уздовж поліна швидше розпалюються. Крім того, з них легко виготовити дрова всіх розмірів, аж до тонких трісок, необхідних для розведення багаття.

Перш ніж почати колоти поліно, корисно оглянути його: чи немає на ньому сучків і тріщин. Тріщини досить часто зустріча­ються в сухих стовбурах. У цих випадках краще спробувати розколоти поліно, використовуючи природну тріщину. Якщо поліно має сучки з якогось одного кінця, варто починати колоти з іншого кінця, де сучків немає. Якщо сучки є з обох кінців, то треба колоти його з того кінця, де їх менше, і намагатися уклас­ти поліно так, щоб удар приходився між сучками.

Розколоти дрова можна і таким способом. У землю зарива­ють кілька коротких колод, між якими викопують ямку. У неї

248

ставлять чурбаки і розколюють. Тримати чурбаки не треба, і поліна не розлітаються.

Дрова на сніданок краще заготовити з вечора, укрити їх від дощу і роси поліетиленовою плівкою.

Розведення багаття. Для багаття найкраще вибирати за­хищене від вітру місце, не ближче 5-6 м від наметів, дерев, чага­рників, так, щоб на них не летіли іскри. Над вогнем не повинно бути гілок, а знизу - виступаючих із землі коренів. Ніколи не розводьте багаття у хвойних молодняках, біля хлібного поля, на шарі сухої трави, хвої, моху. Полум’я здатне поширюватися на них зі швидкістю вітру. Якщо ви влаштуєте багаття на розси­пах каменів чи в лісі на торфовищі, вогонь піде в глибину, і навіть від добре залитого багаття через багато годин може спа­лахнути пожежа. Бажано використовувати старе кострище. Якщо його немає, на вибраному місці знімають дерен і кладуть його в тінь землею догори.

Поблизу майбутнього багаття в радіусі 0,5-1,0 м слід очис­тити землю від усього, що здатне зайнятися від іскор, - сухої хвої, листя.

Багаття можна швидко розпалити, якщо покласти в порож­ню консервну банку, обкладену гілками на кшталт піраміди, па­пір (ганчірку), просочену жиром чи соляркою, і підпалити.

Не слід розпалювати багаття під деревом, покритим снігом, оскільки від тепла сніг може обвалитися і загасити його.

Щоб запалити багаття на снігу, необхідно нарубати 6-7 си­рих жердинок товщиною 8-10 см і довжиною 1,5 м. На потріб­ному місці сніг утрамбовується і на нього укладають впритул одна до одної жердинки. На них і розводять багаття.

Поки полум’я не розгориться, укрийте його від дощу і вітру

• нехай, наприклад, хтось тримає зверху тент від намету чи плащ, зробіть стінку з каменів чи палиць. Вогонь від розпалювання повинен торкатися ще не палаючих трісок. Потім поступово підкладайте грубілі дрова. Не поспішайте класти велике поліно

• воно не займеться і загасить вогонь. Дрова не накидайте ку­пою, а кладіть із проміжками, щоб залишався доступ повітря до полум’я.

Застосовувати для розпалювання бензин небезпечно і неефе­ктивно - він спалахує миттєво і швидко згорає, не встигнувши висушити і підпалити дрова.

Найбільш поширені види багать наведено на рис. 3.7. «Ку­рінь» звичайно застосовується для розпалювання, варіння їжі в одному посуді чи в дощ. «Колодязь», «зоряний» дають гарний

249

жар і утворюють багато вугілля, на них зручно готувати їжу у

2. 3 відрах одночасно. «Нодья», або «три колоди»,хорить рів­ним жарким полум’ям кілька годин без додаткового палива (при діаметрі колод 25-40 см - усю ніч). Служить воно най­частіше для обігріву при нічлігу без наметів. Улаштувати його найпростіше таким чином. Спочатку на трьох прямих, без гі­лок, колодах роблять численні карби,сокнрою.'Потім розгрі­бають уздовж уже палаюче багаття вугілля, кладуть туди хмиз, дрібні поліна і, коли вони розгоряться, - дві колоди під гострим кутом до напрямку вітру на відстані приблизно по­ловини їхнього діаметра, так, щоб вугілля опинилося в основ­ному між колодами. Після того, як колоди розгоряться, зверху кладуть третю. Люди розташовуються з навітряної сторони. У міру вигорання колод їх повертають (наприклад, за допомогою двох сокир, уткнутих з торців колоди), щоб вони знову рівно­мірно прилягали одна до одної.

Безпосередньо розведення багаття починається з запалюван­ня скалок. Скалки - якийсь матеріал, здатний на короткий час дати досить велике полум’я, щоб від нього зайнялися зовсім тонкі сухі гілочки товщиною із сірник. Потім підкладають бі­льші дрова, що наближаються за товщиною до олівця. Коли роз­горяться і ці, кладуть наступні, товщиною в палець. Так, посту­пово, кладуть у багаття все більш і більш товсті дрова. Зрозумі­ло, що всі дрова мають бути обов’язково сухими.

4

5

6

Рис. 3.7. Види багать

250

На розпалювання звичайно йде папір, рідше - береста. Однак слід пам’ятати, що знімати для розпалювання бересту з беріз, що ростуть біля біваку, неприпустимо. Бересту звичайно запасають заздалегідь, коли під час переходу знаходять гниле чи повалене дерево. Досвідчені туристи часто обходяться без паперу чи берес­ти. Для розпалювання вони застосовують або дуже тонку скіпу (майже стружку), що беруть із середини сухого поліна, розколото­го вздовж, або те, що туристи називають «павутинкою», - дрібні сухі гілочки ялинки. їх майже завжди можна знайти на великій ялині, якщо заглянути під звисаючі гілки біля стовбура.

Скалку звичайно укладають прямо на землю, а зверху на них кладуть гілочки чи тріски з першої партії палива, але не всю заготовлену «павутинку», а тільки частину її.

Скалки слід підпалювати знизу - тоді вона прогорить уся, до кінця. Якщо запалити скалки зверху, то нерідко прогорають тільки верхні їх частини, а потім полум’я гасне: вогонь униз поширю­ється дуже погано. Розпалювання «павутинки» краще проводи­ти, тримаючи її у висячому положенні. Чим тонші гілочки, тим легше вони загораються, але тим швидше вони й прогорають. Ті з них, що йдуть на скалки чи на першу партію палива, за товщи­ною майже такі, як сірники і часто горять не довше, ніж сірник. Тому перші дві-три хвилини потрібно весь час дуже швидко під­кладати у вогонь нове і нове паливо. При цьому не можна валити його у вогонь абияк. Слід укладати дрова в багаття таким чином, щоб між гілками залишалися просвіти, необхідні для доступу повітря. Тоді вогонь буде добре розпалюватися.

Коли «павутинка» розгорілася, треба пустити в хід інший запас «павутинки». На «павутинку», що розгорілася, кладуть кілька гілок з наступної партії палива (скажемо, товщиною в олівець). Розгорівшись, вони послужать запалом для всієї пар­тії дров. Так поступово збільшується товщина полін, що закла­даються в багаття.

Розведення багаття можна вважати закінченим, коли отри­мана невелика купка тліючих жаринок. Доти, поки в багатті не утворилося жару, воно може згаснути дуже легко.

Розведення багаття під дощем. У групі обов’язково пови­нні бути сірники в непромокальному упакуванні. Кожному уча­снику походу треба мати свою коробку цілком загерметизова- них сірників (крім групового запасу). І тримають ці сірники не в рюкзаку, а завжди при собі. Якщо турист іде у штормівці, вони лежать у нагрудній кишені; знімаючи штормівку, він відразу перекладає сірники у штани чи в кишеню сорочки.

251

Для герметизації сірників використовують різні 'способи. Мо­жна покласти кілька сірників разом з бічною стінкою від сірни­кової коробки в порожню мисливську гільзу, яку потім залити парафіном. Можна заховати коробку сірників, загорнену в папір, у металеву коробку, а потім стик кришки з корпусом залити сургучем. Замість сургучу можна використовувати ізоляційну стрічку і лейкопластир. Це простіше,-айе'-Менш'надійно. Гарні результати дає поєднання кількох способів. Наприклад, поклав­ши сірники в металеву коробку, її поміщають потім у поліетиле­новий пакет.

'Найбільш простим і досить ефективним є такий спосіб збе­реження сірників: сірники занурюють у розплавлений віск (па­рафін). Після такої обробки вони не бояться вогкості і загоря­ються навіть під дощем.

Щоб успішно розпалити багаття під дощем, потрібно мати взяте із собою з дому штучне паливо, що не боїться вологи, - таблетки сухого спирту, шматки целулоїду чи плексигласу, недо­палок свічі. Важко сказати, що краще. Мабуть, зручніше мати свічку. Сухий спирт не завжди можна знайти, а целулоїд і плек­сиглас легко розпалюються і горять дуже інтенсивно, але й про­горають досить швидко. Свічкою ж досить зручно користувати­ся. Якщо хочеться, щоб вона збереглася та її можна було вико­ристовувати надалі, то відрізають від її кінця шматок сантимет­ра півтора висотою (іноді прямо з дому беруть не всю свічку, а тільки маленький шматок від неї), ставлять цей шматочок на землю, запалюють його, а потім починають зверху класти «паву­тинку», так, щоб вона торкалася верхньої половини язичка вог­ню, але не ґнота (інакше свічка може легко згаснути). Для цього «павутинку» звичайно укладають «шалашиком» або кладуть її на більшу гілку. Свічка горить довго, полум’я тримається весь час в одному місці, «павутинка» поступово підсихає і починає розпалюватися. Свіча в цьому випадку відіграє ту саму роль, що й купа вугілля стосовно полін при розведенні великого багаття. Зрозуміло, при цьому не можна розраховувати в будь-який мо­мент витягти недопалок свічі, щоб скористатися ним ще раз. Він згорить у полум’ї багаття.

Слід мати на увазі, що навіть тонкі гілочки «павутинки» можуть виявитися вологими від дощу. Щоб вони швидше запа­лилися, можна скористатися старим тайговим способом. Для цього треба взяти гострий ніж і настругати на цих паличках стружку, не відокремлюючи її від палички. Нехай з одного кін ця на ній утвориться кучерявий віночок (рис. 3.8). Загоряються