Література

1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої школи: Курс лекцій: модульне навчання: Навчальний посібник – К.: ІСДО, 1993. – 107 с.

2. Анкеева Н.Л. Педагогика и психология игры. – М.: Педагогика, 1985. – 178 с.

3. Бандура А.М. Міжпредметні зв’язки в процесі вивчення української літератури: Посібник для вчителя. – К.: Рад. школа, 1984. – 112 с.

4. Бондар В.І. Дидактика: Ефективні технології навчання студентів. – К., 1996. – 154 с.

5. Кукалець М. Підготовка учнів до активного засвоєння нових знань // Рідна школа. – 1996. – №2. – С. 25-26.

УДК 37.036:316.3

В.М.Кардашов,

кандидат педагогічних наук, доцент

(Мелітопольський державний

педагогічний університет)

Проблема художньо-творчого розвитку учнівської молоді в умовах соціокультурної трансформації суспільства

На сьогоднішньому етапі соціокультурного трансформування загострюються питання, пов'язані з увагою до людини як основного ресурсу перетворення суспільства на нових економічних, політичних та соціокультурних засадах. Невипадково у сучасній світовій гуманітарній науці проблеми людини, її буття, ціннісних орієнтацій і вибору смислу життя посідають чільне місце. Світові тенденції глобалізації суспільно-економічних процесів значною мірою впливають на педагогічне осмислення проблеми духовного становлення особистості [4]. Ідеальним взірцем образу світу і людини є мистецтво. Саме в ньому сконцентровані гармонія етико-естетичних переживань, ціннісних орієнтацій, які є смислоутворюючими компонентами у виборі життєвих цілей і перспектив учнівської молоді. Указані проблеми були досліджені у працях Г.Сковороди, М.Бердяєва, Ортега-і-Ґассета, В.Соловйова, П.Флоренського, О.Лоського, В.Вернадського М.Хайдеггера, В.Франкла, Е.Фромма, Тейяра де Шардена Ф.Шміта та ін.

Мета статті – розкрити теоретико-методологічну сутність засвоєння дітьми художньої культури у світлі філософсько-педагогічної категорії, визначити зміст і особливості формування творчої особистості засобами образотворчого мистецтва в загальноосвітній школі. Це повинен знати вчитель, який до цієї діяльності має покликання і відповідну професійну підготовку.

Спочатку дуже важливо зрозуміти необхідність розвитку “сродності”, значення якої підкреслював Г.Сковорода [12, с.360-424]. Не менш важливо усвідомити значення розвитку художньої творчості – посильної та доступної для школярів. Це дозволить націлювати сучасну школу на духовне одужання суспільства. Творчість є “сродньою” працею для всіх без винятку дітей. У зв'язку з насиченням уроків мистецтва у школі творчістю є надія відродження багатьох чеснот в українському суспільстві. В освітніх навчальних закладах ми відстоюємо єдність морального й інтелектуального розвитку випускників, рівень якого залежить не в останню чергу і від їх естетичної освіченості, що може віддзеркалити сучасний стан суспільства та підказати, як долати кризові проблеми в ньому. Однією з них є масова культура.

У свій час відомий європейський філософ Ортега-і-Ґассет попереджав про появу “нової породи людей” – “масової людини” [8, с.175]. Саме відсутність традиційної культури у сучасному суспільстві призводить до його духовної деградації та падіння моральності. Також на формування ідеї “масового суспільства” впливає процес демократизації взагалі. М.Бєрдяєв у роботі “Філософія нерівності” зазначав, що від демократизації культура всюди знижується у своїй якості й у своїй цінності. Вона стає більш дешевою, більш доступною, більш широко розлитою, більш корисною й комфортабельною, але й більш плоскою, позбавленою стилю [7].

Негативні та позитивні фактори впливу на економіку й соціальні відносини у суспільстві ми бачимо перш за все у культурній та морально-естетичній сферах діяльності нашого сучасника. У зв’язку з останнім фактором нормальне функціонування підприємницької діяльності, яку ми відносимо до творчості, сприяє розвитку й економічному зростанню країни, або ж навпаки. Перебуваючи під пресом марксистсько-ленінської ідеології, що розглядала людину як активного реформатора природи, суспільства й самої себе, радянська психологія змушена була, починаючи з 30-х років, абсолютизувати роль свідомості і визнати її вирішальним фактором у регуляції поведінки особистості. Такий “свідомий” підхід проник і в художню творчість – мистецтво, повністю озброївши радянського художника методом соціалістичного реалізму, і, що найбільш згубно, цей підхід було впроваджено в загальноосвітню школу.

Як показник існуючої проблеми, нарешті, визнаємо той факт, що загальноосвітня школа не проявляє особливої зацікавленості у повноцінній образотворчій діяльності учнів: вона відбулася як установа передачі досвіду та трансляції культури і у своїй основі не вчить дітей продуктивно та глибоко її освоювати. А образотворча діяльність школярів сприймається більшістю батьків і навіть деякими вчителями як другорядна: існує поширена думка, що творчість притаманна обраним і що тільки той, хто обдарований особливим талантом, повинен його розвивати в собі, і тільки він може вважатися покликаним до творчості. Як наслідок – негласне визнання того, що у школі можна обійтися без уроків малювання, а кому треба, той піде в дитячу художню школу.

Г.Сковорода писав: “Хто коліщатком, а хто ключиком у годиннику має бути, залежить від природи” (від натури, вдачі). Для кожного шлунка й зубів – окрема пожива, для різних здібностей і вдачі – інше заняття. “Подібне тече до подібного, один до одного, другий до другого, хоч і до підлішого звання або ремесла, але не до безчесного, а для його забавного й корисного”. Черепасі сродно плазувати, орлові – літати, не навпаки, кожний на своїм місці й виконує те, до чого створений. Не треба тут плутати безнастанно талант учителя мистецтва з його технічними знаннями, які можуть зводити всі питання творчості до суми відповідного знання, до вишколення. Наведемо ще слова Г.Сковороди: “Наука доводить до досконалості сродність. Коли ж не дано сродності, що тоді може зробити наука? Птах може навчитися літати, але не черепаха” [10; 11].

Ми розглядаємо художньо-творчу активність учнів як таку, що виступає основою виховання духовності, поваги та любові до мистецтва, художньої культури, можливістю повноцінного інтелектуального розвитку та адаптації особистості до нових умов розвитку суспільства у третьому тисячолітті. Саме така особистість може позитивно впливати на економіку та соціальні відносини в суспільстві, зокрема, на культурну, морально-естетичну її сферу. Підкреслимо неможливість реалізації нормального художньо-творчого розвитку дитини без урахування художніх та етичних національних архетипів, які також штучно не виникають в глибинах пам’яті особистості і не пробуджуються до життя. Якщо у школі є повноцінна художня діяльність учнів та повноцінне сприймання ними художніх творів, то вона (школа) засвідчує тим самим, що ставиться всерйоз до цінностей української спільноти, які єднають нас із нашими ближніми, якщо ми прагнемо до їхнього розвитку, ми маємо виявити повагу до глибин власної культури, до її моральних та естетичних ідеалів.

Рівень морально-естетичної свідомості особистості й суспільства взагалі залежить від багатьох факторів, і не в останню чергу – від естетичного смаку, етичної освіченості, розуміння сутності моральних художніх цінностей та їх використання. Естетична позиція особистості, її розвинена етична культура мають саме зараз відігравати неоціненну роль у духовному одужанні суспільства. У час глобалізації слід підкреслити особливе значення уроків мистецтва у виховному процесі, у становленні та відродженні національного ідеалу та національного духу.

Перші згадки про образотворче мистецтво як навчальну дисципліну зустрічаються в роздумах визначного античного філософа Аристотеля (381-322 рр. до н.е.). Йому належить учення про “мімесис” (відображення дійсності, природи у творах мистецтва). Він вважав, що в школі основними предметами мають бути граматика, гімнастика, музика та малювання. Перші спроби художньої освіти виявлено у Сікіонській школі мистецтва скульптури на Пелопоннесі (початок VI ст. н.е.), де вивчення малювання, зокрема живопису здійснювалося на ґрунті знання основ геометрії [3]. У Стародавньому Римі грамота й малювання вважалися першочерговими предметами, які виконували утилітарні функції: грамота була необхідною передумовою вивчення інших, більш складних, дисциплін, а малювання – основним засобом формування витонченості ока, досягнення людиною власної фізичної досконалості та естетичної довершеності предметного середовища.

Звісно, і сучасна загальноосвітня школа не ставить за мету зробити з кожної дитини художника, бо урок образотворчого мистецтва не спеціальний, а загальноосвітній предмет, але поряд із вищезгаданими актуальними завданнями він забезпечує розвиток потенційних етико-естетичних сил лікаря, інженера, вчителя, архітектора, підприємця, а не тільки художника, скульптора та дизайнера. Урок образотворчого мистецтва повинен пробудити відчуття калокагатії, краси, прекрасного і потворного, що стане камертоном для всієї подальшої життєвої діяльності особистості. Дмитро Лєбєдєв, кандидат біологічних наук, фахівець у галузі лікувальної педагогіки, пише: “Я мрію про той час, коли образотворча діяльність увійде до числа основних предметів у школі від першого до останнього класу” [9, с.35].

Самовираження дитини у творчості має стимулюватися компетентним спеціалістом, але без цього в результаті вільного малювання, особливо якщо воно неприємне та заряджене негативними емоціями, досвід дитини скорочується чи нейтралізується, переходячи в блок повсякденної пам'яті, а там без мистецтва уходить подалі у глибину несвідомого, керуючи звідти поведінкою людини. Це, в свою чергу, позначається і на поведінці, і на підприємливості людини. Тому у зв'язку з посталою проблемою художньо-творчу активність дитини ми повинні розглядати як емоційно-чуттєву, інтелектуальну і духовно-творчу реакцію особистості на явища природи, дійсності та мистецтва. В її основі має бути не механічне передавання досвіду і знань, а саме пробудження уяви і фантазії дитини, у тому числі тих творчих архетипів, що охоплюють індивідуальне несвідоме, на якому побудований увесь психоаналіз З.Фрейда, і найбільш глибокий шар – “колективне несвідоме” (К.Юнг), що є відображенням досвіду попередніх поколінь, зафіксованих у структурах мозку. У нашій країні до 60-х років ХХ ст. були припинені переклади та публікації робіт із психоаналізу. Незважаючи на це у тридцяті роки в Грузії видатна школа психолога-експериментатора Д.Узнадзе користувалася сучасними знаннями із західної психології несвідомого для створення теорії настанови. Лише на початку 70-х років ці праці були оприлюднені – перекладені російською мовою [13, с.102].

Тому представлена в нашому дослідженні психолого-педагогічна концепція трансформації суспільства та школи розкривається у зв'язку з проблемами сучасної школи в історичному аспекті. Глибоко вивчено джерела та складові художньо-творчої активності особистості, яка розвивається, а також фактори, що негативно впливають на повноцінний художньо-творчий розвиток дитини. Нами досліджено архетипи образотворчого мистецтва, що спрямовують особливості та зміст процесу художньо-творчого розвитку особистості і дозволяють побудувати педагогічну модель, яка ефективно активізує внутрішні рівні природної художньо-творчої активності учня загальноосвітньої школи [6, с.100-105].

Ми підкреслюємо тотожність продуктивної художньо-творчої активності й художнього сприймання у дітей. У нашій концепції ми робимо висновок, що останні краще виражають свої переживання, які виникли у процесі сприймання мистецтва не вербально, а шляхом власної участі у продуктивній творчості (безпосередньо після процесу перцепції). Підкреслимо думку, що не тільки методична, але й теоретична частина – філософська, психологічна, антропологічна – є необхідною для професійного становлення спеціаліста-вчителя образотворчого мистецтва. Синкретична природа художніх здібностей підтверджується ранньою потребою людей у художній творчості. “Духовна енергія тому спроможна породжувати художні твори, що вона ізоморфна їм”, – констатує М.Каган [5, с.169].

На етапі соціокультурної трансформації інформаційного розвитку, яке супроводжується морально-естетичним гальмуванням, дуже важливо зрозуміти актуальність і необхідність компетентного викладання образотворчого мистецтва у ВНЗ, художній та загальноосвітній школах (в останній з обов'язковою можливістю самовираження учня). Щоб викладати такий курс, студентові необхідно ознайомитись із художнім досвідом різних поколінь, які жили на українській землі, сформувати власну естетичну позицію та ставлення до життя, до світової художньої культури, що націлювало б майбутнього вчителя на глибокі філософські роздуми стосовно розуміння добра та зла, естетичних категорій, розуміння себе та своєї екзистенціальної ролі в суспільстві. У своїх засобах сьогоднішня система виховання в загальноосвітній школі, особливо художнього, нарешті, має виходити в першу чергу з безумовного визнання автономних цінностей віку і не допускати нав’язування хибних і нестійких цінностей ззовні. “Вона повинна бути системою, що звільняє творчу силу, але не системою накопичування й тренування механічно й аналітично набутих знань і навичок, органічно не обґрунтованих, а тому вкрай не тривки” [1, с.175].