Державна митна служба України
Академія митної служби України
Реферат з дисципліни: «Цивільний захист»
На тему: « Міри запобігання епідемій в Україні»
Виконав
студент групи П09-1м
Кравчук Лілія
Перевірив
Лихолат О.А.
Дніпропетровськ
2013
План
Загальні поняття щодо епідемій в Україні
Характеристика та профілактика інфекційних захворювань:
ВІЛ/СНІД
Туберкульоз
Гепатит
Вступ
Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) – це важке інфекційне захворювання з летальним наслідком. Нині ця хвороба стала однією з найбільш соціальних і медичних проблем у багатьох країнах світу. Провідним патогенетичним механізмом СНІД є ураження і руйнування імунної системи організму людини. Дія вірусу на імунну систему комплексна і незворотня. ВІЛ – внутрішній паразит, самотня вірусна частка, інертна і не здібна розмножуватися або чинити якусь шкоду, доки не потрапить у середину клітини. Цим пояснюються особливості розвитку ВІЛ – інфекції.
Протягом двох років (починаючи з 1981 р.) було з’ясовано загальну картину хвороби, знайдено її збудника – ВІЛ (від англ. HIV – Human immunodeficity virus – вірус імунодефіциту людини), розроблено метод аналізу крові, за допомогою якого виявляють наявність інфекції, виявлено специфічні мішені вірусу в організмі. Встановлено, що цей вірус належить до групи ретровірусів, які подібно до інших клітинних паразитів прагнуть до співіснування з організмом – хазяїном .
Вперше ВІЛ ідентифікований у 1983 р. французькими вченими на чолі з Л. Монтеньє в Пастерівському інституті (Париж). У той же час про факт відкриття вірусу, котрий спричинює СНІД, повідомили американські вчені з Національного Інституту Здоров’я на чолі з Р.Галло.
Туберкульоз — часте захворювання, особливо у країнах з низьким рівнем економіки і незадовільними житловими умовами та низьким рівнем охорони здоров'я і медичної допомоги.
Проте в останні роки захворюваність на туберкульоз зросла навіть у країнах, де він не мав значного поширення, що певною мірою обумовлено зниженням уваги до його профілактики.
Вірусні гепатити людини представляють традиційно важку глобальну проблему, все ще далеку від свого рішення. Згідно з розрахунковими даними ВООЗ в різних країнах світу вірусними гепатитами інфіковані сотні мільйонів чоловік. Це істотно перевищує поширеність ВІЛ-інфекції але, разом з тим, не привернуло до себе належної уваги. На сучасному етапі, як і в більш ранній період, зберігається високий епідемічний потенціал всіх відомих вірусних гепатитів - А, В, С, D, E, G.
Згідно з ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено такі основні поняття:
епідемія - масове поширення інфекційної хвороби серед населення відповідної території за короткий проміжок часу;
епідемічна ситуація - показник епідемічного благополуччя території (об'єкта) у певний час, що характеризується рівнем і динамікою захворювання людей на інфекційні хвороби, наявністю або відсутністю відповідних факторів передачі інфекції та іншими обставинами, що впливають на поширення інфекційних хвороб;
інфекційні хвороби - розлади здоров'я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення;
інкубаційний період - максимальний відрізок часу, що минає від моменту зараження людини збудниками інфекційної хвороби до появи перших симптомів цієї хвороби;
ізолятор - спеціалізований заклад охорони здоров'я, призначений для госпіталізації контактних осіб з метою їх обстеження, профілактичного лікування та здійснення медичного нагляду за ними;
карантин - адміністративні та медико-санітарні заходи, що застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб;
профілактичні щеплення - введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб;
СНІД — інфекційне захворювання, яке супроводиться тяжким порушенням діяльності імунної системи, в результаті чого організм втрачає здатність до захисту від патогенних і умовно-патогенних мікроорганізмів.
Етіологія. Збудник СНІДу — вірус імунодефіциту людини (ВІЛ), чутливий до фізичних і хімічних факторів. Швидко гине при нагріванні вище 57°С, під час кип'ятіння — миттєво, його легко вбивають ацетон, ефір, спирт та інші дезинфікуючі засоби.
Епідеміологія. Джерело інфекції — хворий та вірусоносій.
Шляхи передавання: статевий, парентеральний (через кров та її препарати, а також при користуванні нестерильнини медичними інструментами) і вертикальний (від матері до дитини під час вагітності та пологів).
Сприйнятливість до СНІДу загальна. Хворіють люди всіх вікових груп, найчастіше — гомосексуалісти, проститутки та наркомани віком 25—45 років.
Патогенез. ВІЛ, збудник СНІДу, потрапивши у кров, уражує Т-лімфоцити та макрофаги. В Т-лімфоциті ВІЛ може бути нескінченно довго і не зумовлювати змін доти, доки Т-лімфоцит не активується (наприклад, іншою інфекцією). При активації Т-лімфоциту вбудований в його генетичний апарат ВІЛ продукує нові частинки вірусу, які при руйнуванні клітини потрапляють 9 інші Т-лімфоцити. Ці процеси повторюються, і поступово протягом 2—10 років настає повне виснаження всієї популяції Т-лімфоцитів. На відміну від Т-лімфоцитів, у макрофагах ВІЛ розвивається постійно, але дуже повільно і не вбиває клітину, а тільки дещо погіршує її функції. Ураження макрофагів веде до дальшого ослаблення імунологічної реактивності організму.
Клініка. За клінічними проявами при СНІДі можна виділити 5 послідовних стадій, які відображують ступінь ослаблення імунної системи організму.
Стадія 0 — інкубаційний період, вірусоносійство. Цьому періоду властива безсимптомність. Діагноз встановлюють при обстеженні осіб, які контактують з хворим, на основі виявлення в них антитіл до збудника СНІДу. Тривалість цієї стадії залежить від величини інфікуючої дози та індивідуальних особливостей імунної системи.
Стадія 1 — гостра інфекція, первинний маніфестний стан. Клінічні прояви її різні. Можуть спостерігатися: втомлюваність, гарячка, грипоподібні симптоми, висипи, збільшення різних груп лімфатичних вузлів, диспепсичні розлади, втрата маси тіла (при збереженні попереднього режиму харчування). Іноді спостерігається різного ступеня вираженості симптоми ураження центральної нервової системи — від головного болю до проявів енцефалопатії (розлад свідомості, судороги тощо). Це перша хвиля інтенсивного розмноження збудника СНІДу в організмі. Вірус виявляють у цей період в крові, спинномозковій рідині, слині, спермі, грудному молоці, сльозах. Через кілька тижнів число вірусів, що циркулюють в організмі, значно зменшується і початкові симптоми хвороби поступово зникають. Але вірус залишається в організмі. Його можна виявити в лімфоцитах, у макрофагах, у клітинах нервової системи, кісткового мозку.
Стадія 2 — латентний період. Характеризується стійким збільшенням лімфатичних вузлів, Воно зумовлюється постійною наявністю вірусу в лімфоцитах, яких особливо багато в лімфатичних вузлах. Лімфоцити, які містять вірус СНІДу, постійно актив і посилено секретують антитіла, в тому числі і проти інших інфекцій. Це призводить до поступового виснаження їх. Самопочуття хворого в цій стадії хвороби залишається задовільний. Тривалість її — 3—5 років.
Стадії 3—4 — продромальный період, субклінічні порушення клітинного імунітету. Ця стадія характеризується симптомами ураження центральної нервової системи та зниженням опірності організму. Спостерігається апатія, депресія, зниження апетиту, безсоння, нічна пітливітсь, немотивовані періодичні підвищення температури тіла та ін. У цей період хвороби істотно знижується концентрація Т-лімфоцитів (менше 400 в 1 мм3), що свідчить про пригнічення імунної системи. Поява чітких клінічних проявів імунодефіцитного стану, що настає через 15—18 міс, свідчить про зміну стадії хвороби — прогресування патологічного процесу.
Стадія 5 — ураження шкіри та слизових оболонок внаслідок імунного дефіциту У цій стадії спостерігаються вірусні та грибні ураження шкіри і слизових оболонок. Це насамперед стійкі прояви герпетичної інфекції (болюча виразковість шкіри, слизових оболонок статевих органів та рота); пліснявка. Гриб, що спричинює пліснявку (Candida аlbicans), може поширюватися і за слизову оболонку статевих органів, зумовлюючи тяжкі та стійкі ураження. Інші патогенні гриби та віруси в цій стадії хвороба можуть також спричинювати ураження шкіри та слизових оболонок. Останнім часом у багатьох хворих, що перебувають на 5-й стадії СНІДу, спостерігається бородавчаста лейкоплакія. Вона проявляється у вигляді волосистих білих клаптів, звичайно на язику. Причину цього симптому ще не з'ясовано. В цій стадії кількість лімфоцитів становить менш як 200 в 1 мм 3.
Стадія 6 — генералізовані прояви імунного дефіциту. Через 1—2 роки від початку 5-ї стадії хвороби рівень Т-лімфоцитів знижується до 100 і менше в 1 мм 3. У багатьох хворих у цей період розвиваються генералізовані опортуністичні інфекції з ураженням не тільки шкіри та слизових оболонок. Це бактеріальні, паразитарні та вірусні інфекції.
У цей період у багатьох хворих розвивається пов'язаний зi СНІДом синдром деменції (поступова втрата здатності до мислення і координації рухів), що призводить до повної неможливості рухатися і спілкуватися з людьми. Характерним е також виникнення в цьому періоді СНІДу ракових захворювань. Крім саркоми Капоші (пухлина шкіри та оболонок внутрішніх органів), при СНІДі часто розвиваються лімфоми, а також рак прямої кишки та язика.
Діагностика. Найбільш поширеним специфічним методом лабораторної діагностики СНІДу є виявлення антитіл до ВІЛ шляхом імуноферментного аналізу, для проведення якого з вен я беруть 3—5 мл крові.
Характерними для СНІДу є також Імунологічні зміни: істотне зниження кількості Τ-лімфоцитів, порушення у співвідношенні хелперів і супресррів, підвищення вмісту імуноглобулінів А і G та циркулюючих імунних комплексів. У загальному аналізі крові в стадії розгорнутої клінічної картини СНІДу виявляють: панцитопенію з лімфопенією, вакуалізовані моноцити, нормобласти та мегалоцити.
Лікування СНІДу проводять у трьох основних напрямах:
I. Етіотропна терапія (противірусні засоби): азотимідин, віразол, ацикловір, інтерферон та його індуктори, моноклональні антитіла.
II. Патогенетичне лікування:
1) імуномодулюючі препарати: левамізол, ізопринозин, тимо-вин, тимопентин, інтерлейкін-2, циклоспорин А, індометацнн.
2) імунозамісна терапія — введення зрілих тимоцитів, трансплантація фрагментів тимуса.
III. Лікування опортуністичних інфекцій.
IV. Симптоматичне лікування.
Профілактика. Вирішальне значення у боротьбі з поширенням СНІДу мають заходи неспецифічної профілактики:
1) санітарно-освітня робота, в процесі якої слід інформувати населення про шляхи і фактори передавання інфекції, підкреслюючи неможливість поширення збудника повітряно-краплинним, контактно-побутовим та аліментарним шляхами. У зв'язку з тим, що збудник потрапляє в організм найчастіше при статевих контактах, доцільно рекомендувати застосування презервативів, особливо при випадкових статевих контактах;
2) наполеглива боротьба з проституцією, невпорядкованими статевими зв'язками;
3) дотримання правил особистої гігієни, а саме: користування індивідуальними зубними щітками, лезами та іншими інструментами, що можуть бути забруднені кров'ю та іншими секретами інфікованих;
4) заражені жінки повинні запобігати вагітності, тому що збудник передається плоду і новонародженому;
5) викоренення наркоманії;
6) використання шприців одноразового вживання, суворе до» тримання умов стерилізації медичних інструментів;
7) доцільно рекомендувати особам, що належать до груп ризику, не брати участі у донорстві.
Важливе місце в запобіганні поширенню СНІДу повинні зайняти скринінгові дослідження для виявлення інфікованих осіб. Обов'язковим є тестування всіх донорів крові, плазми, сперми, органів і тканин. Потрібно також обстежувати осіб групи ризику: гомосексуалістів, наркоманів, проституток. До цієї ж категорії можна віднести хворих венеричними захворюваннями. Підлягають обстеженню студенти з інших країн, особливо ті, що прибули з країн, ендемічних щодо СНІДу, та особи, які повернулися з тривалих відряджень та з-за кордону. До групи ризику відносять також хворих на гемофілію, яким протягом усього життя не paз переливали кров та її препарати.
Профілактика туберкульозу має соціальний , санітарний і специфічний аспекти.
У плані соціальної і санітарної профілактики загальнодержавні заходи спрямовані на підвищення життєвого рівня населення, забезпечення житловою площею і створення культурно-освітніх закладів, мережі санаторіїв, захист водоймищ від забруднення токсичними речовинами. Проводяться широкі загальнооздоровчі заходи в дитячих колективах і сім’ях, мета яких полягає у зміцненні імунної реактивності хворої дитини. Поліпшенні її побутових умов, ізоляції від хворих на туберкульоз.
Профілактичні заходи включають раннє виявлення інфікованих і хворих дітей, оберігання їх від контактної додаткової інфекції, організації диспансерного нагляду за хворими інфікованими туберкульозом і контактними. Специфічна профілактика туберкульозу полягає у проведенні специфічної вакцинації БЦЖ і хіміопрофілактики. Вакцинація ВЦЖ здійснюється дітям 4-7 денного віку у пологовому відділенні.
Протипоказаннями до вакцинації є виражені клінічні симптоми пологової травми: диспепсія, шкірні захворювання, грип, різка жовтяниця, недоношеність з масою тала меншою ніж 2300г. Вакцинація сприяє зменшенню захворюваності дітей на туберкульоз, запобігає розвитку гострих інфільтративних і генералізованих форм.
Протитуберкульозна вакцинація проводиться з метою вироблення імунітету. Імунологічна перебудова організму внаслідок вакцинації БЦЖ супроводжується появою позитивної туберкульозної проби.
Реакції підлягають усі клінічно-здорові, неінфіковані діти у віці 7, 12, 17 років і вакциновані діти за відсутності поствакцинального рубчика. З метою відбору дітей і підлітків для вакцинації БЦЖ проводять пробу Манту з 2 –3 ТО.
Якщо результат негативний, або інфільтрат не більший ніж 4 мм у діаметрі, здійснюють ревакцинацію.
Протипоказанням до ревакцинації є позитивна внутрішньошкірна проба Манту, захворювання на туберкульоз, гострі і хронічні інфекційні процеси, включаючи період реконвалесценції не менше ніж 2 міс. після зникнення клінічних симптомів, шкірні захворювання, схильність до кровоточивості (ревматизм в гострій фазі, бронхіальна астма, менінгіт, гіпотрофія 2-3 ст.)
Вакцину для внутрішньошкірного введення випускають в ампулах, які містять 1 мг культури БЦЖ, що становить 20 доз по 0.05 мг. Суху вакцину розводять ізотонічним розчином натрію хлориду. Одна прищепна доза міститься в 0.1 мг розведеної вакцини і становить 0.05 мг культури БЦЖ. Місцеві реакції після щеплення у новонароджених дітей проявляються через 4-6 тижнів. На місці ведення вакцини інфільтрат має 4-15мм у діаметрі із вузликом у центрі з утворенням кірочки. Ці реакції зберігаються 2-3 місяці і більше. Можуть бути випадки лімфаденіт, бецежит.
Після ревакцинації місцеві патологічні реакції можливі протягом першого тижня після щеплення, розвивається пустула, іноді некроз з серозно-гнійним виділенням, місцеві реакції зазнають зворотного розвитку протягом 4-3 місяців, залишаючи після себе рубчик або пігментацію.
Протягом 2 місяців дитину, яку вакцинували тому, що вона мала контакти з хворими на туберкульоз, слід ізолювати від хворих які виділяють мікобактерії. Дітям, які народилися від хворих на туберкульоз матерів треба зробити вакцинацію з наступним ізолюванням на 3-12 місяців.
Другим методом специфічної профілактики туберкульозу у дітей є хіміопрофілактика – призначення туберкулостатичних препаратів здоровим дітям з метою запобігання захворювання на туберкульоз.
Хіміопрофілактики потребує такий контингент дітей:
1. Усі контактні з хворими які виділяють мікобактерії туберкульозу – 2 рази на рік;
2. Діти з віражем туберкулінових проб без явищ інтоксикації – щоденне одноразове вживання препаратів протягом 3-х місяців.
3. Діти з позитивними туберкуліновими реакціями, які перенесли кір, кашлюк – одноразовий прийом щодня протягом 2-х місяців.
4. Діти з гіперимічними реакціями на туберкулін (діаметр інфільтрату – 17мм і більше , або у разі меншого розміру інфільтрату під час Манту з 2 ТО) 2 хіміостатичні препарати протягом 2 місяців у добовій дозі 10-15 мг.
Дітей з туберкулінопозитивними реакціями направляють у туберкульозні санаторії.
У профілактиці туберкульозу у дітей велике значення мають загальнооздоровчі заходи, спрямовані на підвищення імунної реактивності організму. Серед них провідна роль належить організації правильного режиму дня і харчування дитини, проведенню загартовувальних процедур, заняття фізкультурою і спортом. Поліпшення соціально-побутових умов і культурного рівня населення, удосконалення терапевтичних і педіатричних заходів сприяють ліквідації туберкульозу, як масового інфекційного захворювання.
Вірусні гепатити людини представляють традиційно важку глобальну проблему, все ще далеку від свого рішення. Згідно з розрахунковими даними ВООЗ в різних країнах світу вірусними гепатитами інфіковані сотні мільйонів чоловік. Це істотно перевищує поширеність ВІЛ-інфекції але, разом з тим, не привернуло до себе належної уваги. На сучасному етапі, як і в більш ранній період, зберігається високий епідемічний потенціал всіх відомих вірусних гепатитів - А, В, С, D, E, G.
Цілком неблагополучна епідситуація щодо вірусних гепатитів склалася в колишньому Радянському Союзі. Число хворих на гострі вірусні гепатити досягає 1 млн. на рік.
У світлі сучасних зенаній група вірусних гепатитів людини, отримали найменування гепатитів A, B, C, D, E, G включає нозологически самостійні інфекційні захворювання, характеристика яких вельми разнообаза. Об'єднуючим початком є гепатотропное збудників, що визначає розвиток виборчого ураження печінки. Вірусні гепатити A, B, C, D, E, G відрізняються по всіх аспектах - таксономічної приналежності вірусів, механізму зараження та шляхам їх передачі, патогенезу та імуногенезу, клінічним проявлкеніям, тяжкості перебігу та наслідків, вероятноті хронізації та малігнізації, критеріям специфічної діагностики, різної програмі терапії та профілактики.
Сучасний етап називають "золотою ерою" вивчення проблеми вірусних гепатитів. Завдяки використанню методів вірусології, молекулярної біології, генної інженерії, зокрема рекомбінантної технології, розкрилися нові горизонти розуміння проблеми і подальшого її вивчення.
Відзначене Нобелівської премії відкриття "австралійського антигену" було першим в ланцюзі блискучих досліджень, які зробили невідоме відомим.
Були відкриті збудники вірусних гепатитів - A, B, C, D, E, G. Втілилася давня мрія клініцистів про роздільну специфічної діагностики вірусних гепатитів різної етіології не шляхом виключення або непрямих ознак, а на основі прямих досліджень з використанням високоспецифічних та високочутливих тест-систем. Використання нових методів дослідження показало, що "гепатитний алфавіт" ще далеко не вичерпаний. Залишається ніша вірусних гепатитів ні A, ні B, ні C, ні D, ні E, ні G, що викликаються іншими збудниками
Види вірусів гепатиту.
3.1. Гепатит а
З усіх досить численних форм вірусних гепатитів гепатит А є найбільш поширеним. Хоча це захворювання характерно, в основному, для країн третього світу з низьким рівнем гігієни та санітарії, поодинокі випадки або спалахи захворювання на гепатит А можуть спостерігатися навіть у найбільш розвинених країнах.
Вірус гепатиту А передається фекально-оральним шляхом. Найхарактерніший шлях передачі вірусу гепатиту А - це тісні побутові контакти між людьми і вживання в їжу продуктів або води, контамінованих фекальним матеріалом.
Один з найбільш важливих факторів, від якого залежать клінічні прояви гепатиту А - це вік. На відміну від дорослих, у дітей не буває "класичної" картини гепатиту А. Більше того, у маленьких дітей гепатит А може протікати безсимптомно. Частота появи і тяжкість симптомів захворювання збільшує-ся з віком, так що жовтянична форма гепатиту А характерна майже для всіх дорослих хворих. У хворих похилого віку більш вірогідний розвиток важкої форми захворювання, для них більш властивий розвиток важких ос-зайві ускладнення гепатиту А. Хворі старше 40 років, частіше потребують госпіталізації, рівень смертності серед них, в порівнянні з други-ми віковими групами, також вище. У типових випадках клінічний перебіг гепатиту А має чотири стадії: інкубаційний період, продромальна фаза, жовтянична фаза і період одужання. Інфікований хворий виділяє вірус на початкових стадіях захворювання, і інфекція передається іншим особам задовго до розвитку клінічних симптомів. Після найбільш контагіозного інкубаційного періоду тривалістю від 15 до 50 днів у більшості хворих на гепатит А починають з'являтися продромальний симптоми захворювання. Слідом за цим настає клінічна маніфестація хвороби, яка характеризується великою варіабельністю симптомів. Як і при інших вірусних інфекціях, продромальний симптоми гепатиту А, як правило, мають неспецифічний характер, у хворих з'являється відчуття слабкості, шлунково-кишкові розлади (включаючи відраза до їжі, діарею і блювоту) та грипоподібні симптоми, такі як головний біль, озноб і лихоманка. Крім того, часто можуть спостерігатися респіраторні порушення, м'язова слабкість, шкірні висипання і болі в суглобах. Поява темної сечі і калу незабарвленого в кінці продромального періоду є важливими ознаками, що вказують на зараження вірусом гепатиту А і зазвичай виявляються причиною звернення біль-ного за медичною допомогою. Після закінчення гострого періоду захворювання, що триває звичайно кілька тижнів, у більшості хворих настає одужання. Тим не менш, у ряді випадків може спостерігатися рецидив захворювання, розвиток холестатичної жовтяниці або фульмінантного (скоро-нова форма бібліотечного) гепатіта26. Перехворіли хворі мають тривалим, можливо довічним, імунітетом до гепатиту А. Тривалий і стійкий імунітет до захворювання виробляється тільки після перенесеного гепатиту
3.2. Гепатит в
Цю досить важку і розповсюджену форму гепатиту називають ще сироватковим гепатитом. Така назва обумовлена тим, що зараження вірусом гепатиту В може відбутися через кров, причому надзвичайно малу дозу. Вірус гепатиту В може передаватися статевим шляхом, при ін'єкціях нестерильними шприцами в наркоманів, від матері-плоду. Гепатит В характеризується ураженням печінки і протікає в різних варіантах: від носійства до гострої печінкової недостатності, цирозу і раку печінки. Від моменту зараження до початку хвороби проходить 50 -180 днів. У типових випадках захворювання починається з підвищення температури, слабкість, болі в суглобах, нудоти і блювоти. Іноді з'являються висипання. Відбувається збільшення печінки та селезінки. Також може бути потемніння сечі і знебарвлення калу.
Специфічною реакцією для діагностики гепатиту В, або його носійства, служить виявлення HbsAg. Лікування вимагає комплексного підходу і залежить від стадії і тяжкості хвороби. Головним препаратом став імунний препарат - Інтерферон і його аналоги. Використовуються також гормони, гепатопротектори, антибіотики. Для профілактики зараження вірусом гепатиту В застосовують різні види вакцин. Для формування імунітету щеплення повторюють через місяць і через півроку після першої ін'єкції.