Законодавство

Макроекономічна політика

Освіта

Інфраструктура

Виробництво

Ринок

Рис. 1.2. Основні підсистеми Національної (державної) інноваційної системи та взаємодія між ними

Основні елементи інноваційної системи:

• генерація знань;

• освіта і професійна підготовка;

• виробництво продукції та послуг;

• інноваційна інфраструктура, фінансове та інформаційне забезпечення.

Підсистема генерації знань — сукупність організацій, що виконують фундаментальні дослідження і розробки, а також прикладні дослідження.

Підсистема виробництва продукції та послуг — охоплює виробництво наукомісткої продукції, що здійснюється як великими корпораціями, так і малими та середніми підприємствами, що працюють у сфері наукомісткого бізнесу.

Підсистема інноваційної інфраструктури містить такі елементи: бізнес-інноваційні, телекомунікаційні та торгові мережі, технопарки, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, консалтингові фірми, фінансові структури тощо.

Нині в багатьох країнах світу завершується формування національних інноваційних систем, зорієнтованих на побудову постіндустріального суспільства. Провідна роль в управлінні процесом належить державі, яка, з одного боку, встановлює правила функціонування НІС, а з іншого — забезпечує необхідну ресурсну і фінансову підтримку. Подальший розвиток НІС буде спрямовано на їх об'єднання в глобальні системи, а в перспективі — на створення всесвітньої інноваційної системи, ядром якої стануть США, країни ЄС та Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР).

Існує цілий ряд індикаторів, що свідчать про перехід світової економіки на інноваційну базу. Так, на відміну від минулих етапів – ремісничого виробництва та капіталізму, заснованого на машинному виробництві і фінансах, – нова економічна система базується на знаннях, або інтелек-туальному капіталі. Проведені в США дослідження показали, що в 1950 р. виробничі витрати американської оброблювальної промисловості перебували на 80% з матеріальних витрат і на 20% з витрат на інтелектуальний капітал, але зараз це співвідношення складають приблизно 30 і 70%.

Постійно зростає торгівля високотехнологічними товарами, займаючи значне місце в світовій торгівлі. Так, у США об'єм збуту промислових виробів складає близько 1,6 трлн. дол. на рік, зокрема, наукоємких товарів — понад 340 млрд. дол.

3. Сучасні світові тенденції розвитку інновацій

Результатом інноваційної діяльності є інтелектуальний продукт, без якого неможливо створити конкурентоспроможне виробництво та продукцію. Тому найважливішою економічною метою передових компаній і країн є підтримка здатності національної економіки до інноваційного розвитку та ефективного використання найновіших технологій. Цей процес відображається динамікою показника наукомісткості виробництва.

Наукомісткість виробництва визначається як відношення витрат на дослідження і розроблення до обсягу продажу. Саме цей показник використовується для класифікації галузей і виробництв за ступенем наукомісткості та для проведення різноманітного аналізу інноваційного процесу. Для віднесення галузі промисловості до наукомісткої названий показник має перевищувати середній рівень.

Трудомісткість галузі визначається як відношення витрат виробництва до витрат збуту, а також відношення обсягів збуту до чисельності вчених, інженерів і техніків, зайнятих у галузі.

Наукомісткою продукцією є вироби, в собівартості яких витрати на НДДКР вищі, ніж у середньому на вироби у відповідній галузі. Однак, слід зауважити, що терміни і поняття, якими оперують, характеризуючи наукомісткість технологій, галузей і виробів ще не стандартизовані, про що йшлося у звіті «Індикатори науки і техніки», який раз у два роки подається президентом США Конгресу і вважається одним із найавторитетніших джерел у світі.

Відповідно до міжнародних стандартів системи національних рахунків, схваленої ООН у 1993 p., одним із елементів вироблених нематеріальних активів, що входять до основних фондів, є «наукомісткі промислові технологи» (НПТ). Для їх обґрунтованої ринкової оцінки (поточної ринкової вартості) та розв'язання інших методологічних, статистичних та економічних завдань потрібно уточнити зміст цього поняття, оскільки у згаданому вище документі воно наводиться без розкриття його сутності.

Поняття наукомісткі технології стосується технологій, створених на основі використання наукових досягнень, закріплених законодавчо й орієнтованих на розвиток і державну підтримку науки. Наукомісткі технології мають забезпечити високу конкурентоспроможність продукції та зростання національної економіки. Поняття промислова, а точніше індустріальна технологія стосується технологій, що мають економіко-організаційну та документаційну підтримку, а отже, здатних до передачі та відтворення того, що є об'єктом передачі й подальшого відтворення товару із забезпеченням усіх параметрів якості.

Ще з початку 90-х років минулого століття у світовій практиці дотримуються Стандартної міжнародної торгової класифікації (SITC), відповідно до якої серед наукомістких і високотехнологічних галузей стали відокремлювати, так звані, провідні наукомісткі технології та технології високого рівня.

У країнах ОЕСР до наукомістких виробництв відносять ті, для яких показник наукомісткості (відношення витрат на дослідження та розробки до обсягу виробництва чи доходу) перевищує 3,5 %. Якщо цей показник відповідає 3,5 – 8,5 %, то виробництво і його продукцію відносять до групи технологій високого рівня, якщо він перевищує 8,5 %, то їх характеризують як провідні наукомісткі технології.

Слід зауважити, що для визначення та відокремлення наукомісткого сектору української промисловості потрібна достовірна оцінка витрат на галузеві НДДКР та галузеві обсяги виробництва продукції у відповідності з пороговим значенням критерію галузевої наукомісткості. Проте нині є труднощі щодо визначення цих показників, які пов'язані з: 1) браком інформації стосовно величини витрат на НДДКР за певний період і за діяльністю ВПК та інших галузей, що належать до наукомістких; 2) відсутністю методики розрахунку величини витрат на НДДКР.

До наукомістких, високотехнологічних галузей відносять ті, в яких відношення витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) до відповідних обсягів випуску продукції в 1,2 – 1,5 рази перебільшують середньосвітовий рівень в обробній промисловості розвинутих країн, тобто становить 3,5—4,5 %.

До наукомісткого сектору промисловості, тісно пов'язаного з виробництвом високотехнологічних виробів, належать:

• виробництво електронних обчислювальних машин та засобів зв'язку, що дають можливість опрацьовувати дедалі більші масиви інформації за менший час; до таких виробів відносять телефакси, радари, супутники зв'язку, телефонні комутатори, комп'ютери та центральні процесори, а також периферійне обладнання та програмне забезпечення;

• оптоелектроніка, що охоплює розроблення і створення електронних виробів та обчислювальних машин, які містять емітери або детектори світла, наприклад, оптичних сканерів, оптичних дисків для лазерних програвачів, фотоелементів для сонячних батарей, світлочутливих напівпровідників та лазерних принтерів;

• власне електроніка — виробництво електронних компонентів, зокрема інтегральних схем, друкарських плат, конденсаторів тощо;

• створення автоматизованих виробничих комплексів — верстатів із числовим програмним управлінням, робототехніки, автоматичного транспортного обладнання, які дають можливість збільшити гнучкість виробничого процесу та зменшити ступінь участі людини в цьому процесі;

• сфера аерокосмічних технологій, яка охоплює створення нових моделей літаків, цивільних та військових гелікоптерів, штучних супутників Землі, розроблення нових видів турбореактивних двигунів, автопілотів, тренажерних стендів;

• створення нових матеріалів, напівпровідників, волоконної оптики, нових композитних матеріалів тощо;

• біотехнологія як застосування в медицині й промисловості досягнень генетики для створення нових лікарських препаратів, зокрема гормональних;

• технології, що відрізняються від біологічних, але застосовуються в медицині, такі, як отримання ядерно-резонансних винаходів, ехокардіографії, нові хімічні сполуки та технологічні процеси, що використовуються у виготовлені ліків;

• ядерні технології — виробництво реакторів та їх компонентів, сепараторів для поділу ізотопів тощо;

• виробництво зброї, зокрема, крилатих ракет, керованих торпед, бомб, ракет, пускових ракетних установок, а також нових видів вогнепальної зброї.

Якщо на початку 1991 р. виробництво наукомісткої продукції у світі зростало на 6,2% за рік, а виробництво звичайних промислових товарів — лише на 2,7%, то наприкінці 2000 р. обсяги виробництва наукомістких галузей збільшилися на 11% за рік, тобто в чотири рази швидше, ніж в інших галузях.

Зростання обсягів виробництва високотехнологічної продукції зумовлює зміни в товарній структурі світової торгівлі — відбувається збільшення питомої ваги готових виробів (передусім машин та обладнання), хімічних товарів, при зменшенні частки палива, сировини й продовольства. За даними COT, за 1995 – 2005 pp. частка сільськогосподарської продукції у світовому експорті зменшилася від 12,2 до 9%, видобувної продукції — від 14,3 до 13,1%, продукції обробної промисловості зросла від 70,5 до 74,9 %. При цьому збільшилась частка машинобудівного та транспортного обладнання — від 35,8 до 41,5%, офісного й телекомунікаційного обладнання — від 8,8 до 15,2%, хімічної промисловості — від 8,7 до 9,3%. Зростання частки виробництва високотехнологічних товарів спостерігалося в усіх розвинутих країнах. Так, до 2001 р. їх частка в загальному випуску обробної промисловості США, Японії, Південної Кореї становила близько 15 %, Великобританії — близько 12 %, Німеччини і Франції — 8 %.

Постійно зростає торгівля високотехнологічними товарами, посідаючи значне місце у світовій торгівлі. Так, у США обсяг збуту промислових виробів становить близько 1,6 трлн. дол. на рік, зокрема, наукомістких товарів — понад 340 млрд. дол.

Світовий ринок наукомісткої продукції оцінюють у 2,5 – 3 трлн. дол. Він розвивається високими темпами: впродовж 1980 – 2000 pp. загальний обсяг продажу зріс більш ніж у п'ять разів. Провідні позиції (дві третини виробництва і торгівлі) на ринку утримують країни «великої сімки», зокрема США — понад 20%; Японія — 12–14%; Німеччина — понад 10%. Частка української наукомісткої продукції на ринку становить близько 0,01%, що не відповідає ні науково-технічному потенціалу України, ні провідним тенденціям розвитку сучасної економіки.

В Україні за випуском продукції п'ятий технологічний уклад (високі технології) нині становить лише 2,3%, за фінансуванням науково-технічних розробок — 23%, за інноваційними витратами — 9%, за вкладенням інвестицій не перевищує 5% від загального обсягу. Дослідження показали, що імпорт інвестиційних товарів у секторі низьких технологій становить 49%, високих технологій — лише 11%. Експорт високотехнологічної продукції становить 8%, а низькотехнологічної — 48%. Така структура експорту зумовлена загальною структурою вітчизняного промислового виробництва, низьким рівнем його технологічного забезпечення і недостатніми темпами оновлення продукції. Нині усвідомленим для всіх структур суспільства є той факт, що альтернативи інноваційному розвитку в України немає. Необхідність переходу до інноваційно-структурного типу економічного зростання в максимально стислі строки пояснюється тим, що тимчасові, екстенсивні чинники економічного зростання — сприятлива кон'юнктура на світових ринках сталевого прокату, можливість використати незадіяні потужності — майже вичерпані.

Підвищення конкурентоспроможності продукції української промисловості можливе лише за умови технологічного переоснащення та піднесення наукомістких галузей виробництва. Доречно зауважити, що в розвинутих країнах економічний прогрес був досягнутий саме завдяки розробленню новітніх технологій, виробництву високотехнологічних товарів і послуг та успішному виходу на світові ринки. Темп зростання наукомістких галузей у цих країнах в останньому десятиріччі був у середньому в 1,5—2 рази вищим, ніж у промисловості загалом.

Інноваційний розвиток економіки — це зростання її показників, забезпечених за рахунок реалізації інноваційних проектів і впровадження нововведень.

Інноваційна економіка має стати не лише самостійним сектором вітчизняної ринкової економіки, а умовою підвищення конкурентоспроможності країни. Збільшення доданої вартості, що створюється в інноваційному секторі і за допомогою інновацій у традиційних галузях, слід розглядати як один із найважливіших державних пріоритетів. Державна економічна політика України, в свою чергу, повинна стимулювати перехід до інноваційної моделі розвитку, надати нової культурної та геоекономічної сутності загальнодержавним і регіональним проектам та ініціативам. Головним завданням такої політики є забезпечення концентрації ресурсів на пріоритетних напрямах, створення умов для стратегічного партнерства влади, бізнесу та суспільних інституцій у межах інноваційної моделі розвитку. Для цього потрібно сформувати нові — інноваційні технології управління розвитком економіки, які сприятимуть забезпеченню конкурентоспроможності країни.

Разом з тим, сьогодні в Україні можна констатувати певні здобутки щодо відтворення національної інноваційної системи, зокрема:

• певною мірою збережено науково-технічний потенціал і частину високотехнологічного виробництва країни;

• збережено і внесено прогресивні зміни в систему освіти та професійної підготовки кадрів;

• прийнято пакет нормативних актів щодо інноваційної діяльності;

• формуються механізми фінансування інноваційних проектів, що ґрунтуються як на державному, так і на ринковому капіталі;

• розвивається мережа об'єктів організаційно-технічної інфраструктури інноваційної діяльності, функціонують технопаркові та бізнес-інкубаторні структури;

• розширюється використання можливостей масового інформаційного забезпечення та освіти на базі інтернет-технологій;

• отримано позитивні результати інноваційного розвитку регіонів на основі кластерного підходу до оновлення виробництва;

• формується прошарок малого інноваційного підприємництва тощо.

Проте деякі інституції національної інноваційної системи потребують істотної розбудови найближчим часом.

По-перше, ключовим практичним питанням розвитку інноваційної системи України є створення інституціональних умов для усунення розриву інноваційного процесу між стадіями виникнення нового знання та його впровадження у практичну діяльність.

У країні накопичено значний потенціал винаходів, створено певні умови, які можуть стати поштовхом до розгортання інноваційних процесів сприяти подоланню «вузьких місць» національної інноваційної системи під впливом ринкових стимуляторів. Одним із пріоритетних напрямів формування національної інноваційної системи має бути впровадження механізмів стимулювання попиту й пропозиції на інноваційні продукти на вітчизняному ринку за одночасного розвитку інфраструктури інноваційної діяльності, спрямованої на комплексну експертизу та ресурсне забезпечення інноваційних проектів, просування нової продукції на внутрішньому та світовому ринках.

По-друге, стратегічно важливим напрямом формування НІС, від розвитку якого залежить довгострокова конкурентоспроможність України на світовому ринку, є зосередження науково-технічного потенціалу та бюджетного фінансування на розробленні й реалізації кількох «проривних» інноваційних пріоритетів. Але головною проблемою тут виступає визначення реального переліку пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, розв'язання якої гарантуватиме вчасне ресурсне забезпечення «проривних» інноваційних проектів у повному обсязі та істотне підвищення рівня ефективності державних інвестицій в інноваційну діяльність.

Основними чинниками, що гальмують розвиток інноваційної складової української економіки є:

1) спрямованість державної політики на закріплення моделі економіки, яка ґрунтується переважно на низькотехнологічних укладах. Така економічна модель за своїми базовими властивостями не потребує інновацій, не передбачає інвестицій у людський капітал, не формує внутрішнього платоспроможного попиту на інновації, не створює належних стимулів до інноваційної діяльності. Оскільки не формується попит на кваліфікованих працівників, то знання втрачають інструментальне значення, відповідно не формується (або скорочується) попит на якісну освіту: знижується рівень суспільної престижності праці вченого, науковця. За результатами соціологічних досліджень, професію вченого вважають престижною лише 1,2 % громадян України, серед молоді — менше 1 %;

2) недостатність інституціонального забезпечення інноваційної діяльності;

3) недосконалість управління інноваційною діяльністю, яка виявляється в широко окреслених пріоритетах, що суперечить теоретичним засадам стимулювання інноваційної діяльності. Розподіл бюджетних коштів на фінансування наукових, науково-технічних та інноваційних проектів спирається переважно на позиції міністерств, відомств, інших центральних органів виконавчої влади. Створено умови для безконтрольного розпорошення бюджетних коштів.

Комплексний аналіз проблем розбудови інноваційної економіки в Україні, який здійснюється в Інституті економіки та прогнозування НАН України, дає можливість зробити висновок, що однією з головних причин незадовільних результатів у цій справі є відсутність сучасної організаційної структури управління науково-технологічною та інноваційною діяльністю, яка охоплювала б усі рівні ієрархії (державний, галузевий та регіональний) господарського комплексу і становила ефективну систему, побудовану за принципами сучасного державного управління, адміністративного та інноваційного менеджменту.