Питання для самоконтролю

1. Назвіть причини функціонування підприємств, що стали на інноваційний шлях розвитку.

2. Охарактеризуйте загальні оцінночні показники техніко-технологічного стану підприємства.

3. Які форми оновлення техніко-технологічної?

4. Надайте поняття технологічної підготовки виробництва.

5. Назвіть вимоги до нового виробу.

6. Охарактеризуйте стадії технологічної підготовки виробництва.

7. Які виділяють стандарти при технологічної підготовці виробництва?

8. У чому полягає організаційно-економічна підготовка підприємства?

9. Назвіть особливості сучасних процесів стосовно техніко-технологічної бази підприємства і продукції у нашій країні.

Тема 9. Організаційно-економічні умови забезпечення реалізації нововведень

9.1 Сутність, принципи, мета і завдання системи фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності. Функції, суб’єкти та принципи системи фінансування. Фінансовий механізм науково-технічної й інноваційної діяльності. Фінансове забезпечення й фінансове регулювання інноваційної діяльності. Джерела фінансування ресурсів.

9.2. Інформаційне забезпечення інноваційних процесів. Технологічний трансфер, як напрямок забезпечення інноваційних процесів. Міжнародні стандарти в статистиці науки і інновацій. Основні напрямки економіко-статистичних досліджень у сфері інноваційних процесів.

9.3. Сутнісна характеристика моніторингу інновацій. Поняття моніторингу інновацій. Види інноваційної діяльності. Статистичні дані щодо стану інноваційної діяльності.

9.1. Сутність, принципи, мета і завдання системи фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності

Розвиток інноваційної діяльності на всіх рівнях організаційного управління — від окремого підприємства до держави в цілому — передбачає створення й ефективне функціонування чіткої системи фінансування на всіх стадіях інноваційного циклу. Лише за цих умов можливо забезпечити накопичення фінансових коштів, їх концентрацію на важливих напрямах науково-технічної та інноваційної політики й здійснення ними необхідного маневру. Серед економістів поширена думка, що фінансування інноваційної діяльності — це лише грошові відносини з іншими господарюючими суб'єктами й банками з оплати науково-технічної продукції, контрагентських робіт, поставок спецустаткування, матеріалів і комплектуючих виробів, розрахунків із замовниками, трудовими колективами і державними органами управління. Ми ж схильні більше підтримувати думку, що під системою фінансового забезпечення інноваційної діяльності мається на увазі сукупність економічних відносин, які виникають у зв'язку з пошуком, залученням і ефективним використанням фінансових ресурсів, а також організаційно-управлінських принципів, методів і форм їхнього впливу на життєдіяльність інновацій. При цьому до складу згаданих ресурсів відносять не лише кошти у безпосередньо грошовому вимірі, а й інші інвестиції — у вигляді основних і оборотних засобів, майнових прав і нематеріальних активів, кредитів, позик та застав (боргових зобов'язань), прав на землеволодіння й землекористування тощо.

В економіці ринкового типу система фінансування виконує дві важливі функції —розпорядну і контрольну.

Економічний зміст першої полягає, насамперед, у забезпеченні кожного із суб'єктів господарської діяльності необхідними йому фінансовими ресурсами. Суб'єктами фінансування виступають окремі, у т. ч. інноваційні підприємства, науково-дослідні організації, територіальні і галузеві органи управління, холдингові фінансово-промислові групи, приватні особи. Усі вони беруть участь у відтворювальному процесі й формуванні кінцевого продукту.

Розпорядчий процес, який здійснюється за допомогою фінансів, характеризується складністю й багатогранністю й безпосередньо пов'язаний з діючим цивільним законодавством, податковою системою, законодавством про банки і цінні папери та з іншими нормативно-правовими документами.

Контрольна функція фінансів зводиться до того, щоб сигналізувати про пропорції, які складаються в розподілі ресурсів. Важливо встановити наскільки ефективно використовуються вони конкретним суб'єктом господарювання.

Система фінансування інновацій розбудовується за такими принципами:

• чітка цільова орієнтація системи, тобто забезпечення нею швидкого, широкого й ефективного використання сучасних науково-технічних досягнень;

• логічність, обґрунтованість та юридична захищеність прийомів і механізмів, які при цьому використовуються;

• наявність багатьох і різних джерел (багатоканальність) фінансування;

• комплексність системи, тобто можливість охоплення широкого кола технічних і технологічних нововведень та напрямів їхнього практичного використання;

• адаптивність і гнучкість, що передбачає постійну спрямованість усієї системи й окремих елементів на умови динамічних змін зовнішнього середовища для підтримки максимальної ефективності.

Раціональна система фінансування завжди націлена на зростання обсягу й підвищення ефективності використання фінансових ресурсів. Зростання фінансової віддачі — це важливий узагальнений показник, на основі якого оцінюється дієвість проведеної фінансової політики й кінцеві результати практичної роботи.

В умовах ринкових відносин система фінансування науково-технічної й інноваційної діяльності виступає як складовий елемент фінансової політики держави. Ця система має забезпечити вирішення наступних важливих завдань:

• створення необхідних передумов для швидкого й ефективного впровадження науково-технічних новинок в усі сфери народногосподарського комплексу країни, забезпечення структурно-інноваційної перебудови;

• збереження й розвиток науково-технічного потенціалу країни, насамперед з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

• створення необхідних матеріальних умов для збереження кадрового потенціалу науки і техніки.

Фінансова політика може бути успішною за наявності відповідного фінансового механізму її реалізації, тобто певних методів і важелів впливу на різні сторони діяльності суспільства. Виходячи з цього, фінансовий механізм науково-технічної й інноваційної діяльності — це сукупність методів фінансового впливу на дані сфери діяльності й система фінансових індикаторів та фінансових інструментів, які дають змогу оцінити цей вплив. Структура його може бути представлена такою схемою:

Рис 9.1. Структура фінансового механізму науково-технічної й інноваційної діяльності

Схема включає фінансове забезпечення й фінансове регулювання та систему управління, що ґрунтується на взаємодії відповідних індикаторів й інструментів. Сутність дії фінансового забезпечення полягає у виділенні певної суми ресурсів на розв'язання окремих завдань науково-технічної та інноваційної діяльності. Забезпечувальна функція проявляється у встановленні джерел фінансування підприємств, інноваційних проектів, робіт, заходів тощо.

Сутність фінансового регулювання полягає в тому, що за допомогою фінансових інструментів встановлюються певні пропорції розподілу доходів юридичних і фізичних осіб, які впливають на забезпеченість останніх фінансовими ресурсами. Тим самим визначаються їх фінансові можливості. У цьому плані фінансове регулювання тісно пов'язане з фінансовим забезпеченням, визначаючи, насамперед, рівень самофінансування. Воно вибудовує відповідну систему економічних інтересів: можна стимулювати одних суб’єктів (чи певні сфери діяльності) й стримувати інших. При цьому слід зазначити, що фінансовий вплив є однією з найдієвіших форм, оскільки здійснюється через доходи юридичних і фізичних осіб.

Фінансове регулювання проводиться за допомогою фінансових інструментів, якими виступають елементи розподільних відносин. Одні з них діють у процесі вилучення частини доходів — податків і внесків у цільові та корпоративні фонди. Це інструменти первинного впливу. Другі, навпаки, впливають шляхом збільшення доходів — банківські позики й бюджетні субсидії. Це інструменти вторинного впливу. При цьому дія фінансових інструментів може мати як загальний для всіх суб'єктів характер, на основі єдиного рівня оподаткування, кредитування й фінансування, так і селективний — на основі диференційованого підходу. Переважає селективний, бо саме він є основою забезпечення збалансування інтересів і суперечностей у суспільстві. Саме він є основною формою здійснення фінансової політики визначальним елементом якої є питання «кого підтримувати?»

Система фінансування інноваційних процесів і діяльності складається з джерел фінансових ресурсів і організаційних форм, через які здійснюється реалізація коштів.

Для фінансування інноваційної діяльності використовуються наступні основні джерела фінансових ресурсів:

• бюджетні асигнування, які виділяються на загальнодержавному й місцевому рівнях;

• кошти спеціальних позабюджетних фондів фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, які утворюються підприємства-ми, регіональними органами управління, іншими організаційними структурами;

• власні ресурси підприємств (промислові інвестиції із прибутку й у складі витрат виробництва);

• фінансові ресурси різних типів комерційних структур (інвестиційних компаній, комерційних банків, страхових об'єднань, холдингових фінансово-промислових груп тощо;

• кредитні ресурси спеціально уповноважених державою інвестиційних установ (банків);

• іноземні інвестиції промислових та комерційних фірм і компаній;

• ресурси національних і зарубіжних наукових фондів, інноваційних, венчурних фондів.

• приватні накопичення фізичних осіб

Група	Тип	Організаційна структура джерел у групі
Державні ресурси	Власні	Державний бюджет, бюджети регіонів, місцеві бюджети, позабюджетні фонди, пенсійний фонд, фонд соціального страхування, державний фонд зайнятості, інші фонди
	Позикові	Державні запозичення, державні позики, зовнішні запозичення, міжнародні кредити та ін.
	Залучені	Державна кредитна система, державна страхова система
Ресурси організації	Власні	Власні інвестиційні ресурси організацій
	Залучені	Внески, додаткова емісія акцій, інвестиційні ресурси інвестиційних компаній-резидентів, у т. ч. пайових інвестиційних фондів; інвестиційні ресурси страхових компаній-резидентів; інвестиційні ресурси недержавних пенсійних фондів-резидентів
	Позикові	Банківські, комерційні кредити, бюджетні та цільові кредити, інвестиційні ресурси іноземних інвесторів, враховуючи комерційні банки, міжнародні фінансові інститути, організації

На рівні організації джерелами фінансування інноваційних програм є:

• власні кошти (прибуток, амортизаційні відрахування, страхові суми відшкодування збитків, іммобілізовані надлишки основних і оборотних коштів, нематеріальних активів та ін.);

• залучені кошти, у т. ч. внески та пожертвування, кошти, отримані від продажу акцій та інші;

• позикові кошти у вигляді бюджетних, банківських і комерційних кредитів (на відсотковій і безвідсотковій зворотній та безоплатній основі).

На рівні інноваційної програми джерела фінансування поділяються на:

• кошти бюджетів держави і регіонів, позабюджетних фондів;

• кошти суб'єктів господарювання — вітчизняних підприємств організацій, колективних інвесторів;

• іноземні інвестиції у різних формах.

Вибір джерел фінансових ресурсів, порядок їх залучення для науково-технічної і інноваційної діяльності безпосередньо пов'язаний з існуючим у країні організаційно-фінансовим механізмом їхнього використання.

Рівень фінансування науково-технологічної сфери у сучасному світі, з одного боку, як правило, визначається цілями, які ставить перед науково-технологічним потенціалом політичне керівництво держави, а з другого — є ключовим фактором, що зумовлює реальні можливості їх досягнення. Узагальнення світового досвіду дає змогу дійти висновку, що вплив вітчизняного науково-технічного потенціалу на соціально-економічний розвиток країни чітко корелює з часткою валового внутрішнього продукту, яка витрачається на наукові дослідження. Зростання цієї частки не лише надає можливість нарощувати такий вплив, а й докорінно змінює функціональну роль науки у житті країни (рис 9.1). Зокрема, якщо в країні витрати на науку не перевищують 0.4 % ВВП, то і науковий потенціал у змозі реалізувати лише певну соціокультурну функцію. Збільшення цього показника дає можливість забезпечити розвиток окремих напрямів досліджень, результати яких мають шанс бути поміченими світовою науковою громадськістю, тобто реалізувати пізнавальну функцію науки. Проте лише після переходу через певне порогове значення цього показника (для України, де необхідно враховувати значну «тінізацію» економіки, воно складає 1,7 % ВВП ) країна, що має достатньо розвинений науковий потенціал, може сподіватися на реальний вплив останнього на розвиток економіки (без чого будь-які розмови про перехід на інноваційний шлях розвитку лишатимуться лише добрими намірами).

Ефективне використання наукового потенціалу як провідного фактора економічного розвитку можливе лише за умови, коли збалансовано взаємодіють всі його складові:

• фундаментальна наука, яка, власне, й здобуває новітнє наукове знання, забезпечує загальний рівень науки й освіти у країні, окреслює нові можливості й напрями науково-технологічного розвитку;

• прикладні дослідження й розробки, котрі трансформують наукове знання у технологи, реагуючи на попит з боку економіки й значною мірою впливаючи на нього.

Як видно з таблиці 9.1., в Україні за останнє десятиліття фінансування науки ще жодного разу не досягало згаданого порогового значення. Водночас частка бюджетного фінансування наукових досліджень демонструє виразну тенденцію до зменшення. Характерно, що частка ВВП, що витрачається на наукові дослідження в Україні, у 2-2,5 рази менша, ніж у провідних країнах світу. Той факт, що українська наука за такого рівня фінансування все ж дала цілий ряд принципово важливих і практично значимих результатів, можна пояснити лише тим, що вона реалізувала за цих умов свій досить значний доробок, накопичений у попередні роки.

Таблиця 9.1. – Динаміка витрат на наукові дослідження в Україні, % від ВВП*

Показники	1990	1992	1994	1996	1998	1999	2000	2001	2002
Фактичні витрати на науку з державного бюджету	2,30	0,82	0,41	0,57	0,31	0,22	0,28	0,37	0,31
Загальні витрати на наукові дослідження	3,11	1,54	1,40	1 16	1,21	122	114	1,19	1,13

* Статистичний щорічник „Наука та інноваційна діяльність в Україні”, 2003р.

Стан фінансового забезпечення науково-технічної й інноваційної діяльності в Україні протягом останніх років постійно погіршується як за рахунок зменшення державних витрат, так і через недостатній обсяг недержавних замовлень на виконання наукових досліджень і розробок. Як видно з таблиці, бюджетне фінансування науки як частка ВВП протягом 1992-2002 рр. зменшилося більш ніж удвічі. В абсолютних цифрах фінансування науки становило в 2002 р. 1268,9 млн. грн. Частка ж загального фінансування зменшилася в 1,4 рази порівняно з 1992 р. і в 2,75 — відносно 1990 р. Звертає на себе увагу також те, що частка державного фінансування у витратах на науку має тенденцію до зменшення й досягла у 2002 р. 27,4 %

Питомі витрати на наукові дослідження в розрахунку на одного науковця в Україні втричі менші порівняно з Росією, у 18 разів — порівняно з Бразилією, у 34 — з Південною Кореєю і в 72 рази — зі США. Нині цей параметр стає одним із важливих показників, який обов'язково враховуватиметься при вступі держав до Європейського Союзу

Відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» програмно-цільове фінансування застосовується, як правило, на конкурсній основі для:

а) науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки,

б) забезпечення проведення найважливіших прикладних науково-технічних розробок, які виконуються за державним замовленням,

в) проектів, що виконуються в межах міжнародного науково-технічного співробітництва.

Воно здійснюється через:

• проведення спільних наукових досліджень, технічних та технологічних розробок на основі кооперації, спільних науково-технічних програм.

• виконання робіт, передбачених угодою, однією зі сторін якої є організація іноземної держави або міжнародна організація;

• проведення досліджень і розробок за спільними координаційними угодами;

• спільні дослідження й розробки у міжнародних колективах спеціалістів, міжнародних інститутах та спільних підприємствах;

• використання власності на науковий результат на основі угод між суб'єктами наукової та науково-технічної діяльності;

• взаємний обмін науковою та науково-технічною інформацією, використання об'єднаних міжнародних інформаційних фондів, банків даних, проведення міжнародних конференцій, конгресів, симпозіумів, взаємний обмін науковими, науково-технічними й викладацькими кадрами, студентами й аспірантами;

• спільну підготовку спеціалістів.

Державі слід всіляко сприяти розвитку міжнародного співробітництва у цій сфері з метою залучення коштів іноземних замовників спонсорів і різних наукових, благодійних та інших фондів підтримки

Водночас дуже важливим є формування й розвиток різних вітчизняних організаційних форм фінансування науки — позабюджетних фондів, банківського кредитування і т. ін. У зв'язку з цим слід використати досвід промислово розвинених країн, де при відносному зменшенні ролі держави у фінансуванні НДДКР регулююча й стимулююча роль у створенні сприятливих умов для науково-технічного розвитку навіть підвищується.

Таке підвищення ролі держави виявляється у функціонуванні великої кількості наукових фондів (державних, філантропічних, кооперативних, промислово-університетських тощо), які створюються, як правило, незалежно від управлінських структур і використовуються для підтримки дослідницьких проектів.

У розвинених країнах майже 50 % національних витрат на науку фінансуються через систему фондів. При цьому існує певна залежність між ступенем економічного розвитку держави та концепцією розбудови й функціонування фондів: чим вищий рівень економічного розвитку, тим більша увага приділяється стимулюванню діяльності фондів, про що свідчить практика формування системи фондів у США, Японії, Великій Британії, Німеччині, а також у країнах Східної Європи.

У розвинених країнах світу важливу роль у фінансуванні науково-технічної та інноваційної діяльності організацій і підприємств відіграють кредити.

Інвестиційні кредити й позики включають банківські кредити і лізинг. Під кредитом мається на увазі позика у грошовому вигляді або в товарній формі, на умовах її повернення і сплати відсотків. Кредити, залежно від типу кредитора, поділяються на іноземні, державні, банківські й комерційні. За формою надання кредити бувають товарні й фінансові. Залежно від мети подання кредити класифікуються на інвестиційні та іпотечні (під заставу нерухомості). За терміном дії розрізняються довгострокові (від 5 років) й короткотермінові (як правило, до 12 місяців). Для фінансування інноваційних проектів в основному використовуються банківський довгострокові й короткотерміновий кредити держави, іноземних або вітчизняних кредиторів у фінансовій формі. Комерційні товарні кредити використовуються, як правило, у формі лізингу.

Кредити відображають економічні кредитні відносини між тим, хто бере кредит, і кредитором, а також ті, що виникають у зв'язку з рухом грошей на умовах повернення. Основою кредитних відносин є кредитний договір (угода), у якому визначаються умови надання кредиту, терміни й відсоткові ставки, форми забезпечення зобов'язань.

Одним із способів ефективної інвестиційної діяльності є лізинг. Це вид підприємницької діяльності, спрямований на інвестування тимчасово вільних коштів або залучених фінансових коштів за договором фінансової оренди (лізингу). Орендодавець (лізингодавець) зобов'язується придбати у власність обумовлене договором майно у певного продавця й надати це майно орендареві (лізингоотримувачу) за плату в тимчасове користування для підприємницьких цілей.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке рухоме й нерухоме майно, що за діючою класифікацією належить до основних засобів, окрім майна, забороненого до вільного обороту на ринку. Отже, лізинг являє собою довготермінову оренду машин, транспортних засобів, а також споруд виробничого характеру тощо.

Суб'єктами лізингу є лізингодавець — юридична особа, що здійснює передачу в лізинг за угодою спеціально придбаного для цього майна, лізингоотримувач — особа, що одержує майно в користування за угодою лізингу. Суб’єктами лізингу можуть бути також організації з іноземними інвестиціями

Лізингові компанії (фірми) створюються як комерційні організації у формі акціонерного товариства або в інших організаційно-правових формах, які виконують, згідно із документами про заснування й ліцензіями, функції лізингодавців. Придбання лізингового майна фінансується лізинговими компаніями за рахунок власних або залучених коштів. Лізингові операції здійснюються за угодами лізингу. Лізинг може бути внутрішнім, коли всі суб'єкти лізингу є резидентами України, і міжнародним, коли один або декілька суб'єктів лізингу є нерезидентами відповідно до законодавства України.

Ще однією формою збільшення фінансових ресурсів організації для інвестиційної діяльності є інвестиційний податковий кредит. Він являє собою відстрочку плати податку на прибуток, що надається суб'єкту підприємницької діяльності на визначений термін з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інноваційних програм, з наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, який буде отримано завдяки реалізації інноваційних програм.

У нашій країні у 2002 р. понад 380 млн. грн., або 12,6 % від усіх витрат промислових підприємств на інноваційну діяльність, припали на кредити банків. За часткою від загального обсягу це удвічі більше, ніж у попередні роки. Проте для інноваційного розвитку країни потрібно значно більше коштів за рахунок кредитів, насамперед довготермінових.

Одним із дієвих механізмів залучення ресурсів для інноваційної діяльності є венчурне фінансування. На Заході його ототожнюють з венчурним капіталом, появу якого пояснюють погіршенням умов фінансування корпорацій через ринки позикових капіталів, надзвичайно високим ризиком і тривалим терміном окупності інвестицій. Принципова відмінність венчурного капіталу від традиційного кредитування полягає в тому, що його переважно інвестують в ідею, проект з підвищеним рівнем ризику. Адресати венчурного капіталу — венчурні фірми, які не зобов'язані виплачувати відсотків і повертати отримані суми. Інтерес інвестора задовольняється придбанням прав на всі новації, як запатентовані, так і безпатентні ноу-хау, та отриманням прибутку від реалізації науково-технічних розробок. Кошти для венчурного фінансування формуються із внесків окремих вкладників, великих корпорацій, страхових компаній, банків, університетів, пенсійних фондів і акумулюються спеціальними фінансовими й банківськими інститутами.

Венчурне фінансування зародилося на початку 60-х років XX ст. у США. Поява й розвиток венчурного фінансування у світі зумовлені динамічним зростанням високотехнологічних галузей, розвиток яких забезпечує зростання економіки. Норма прибутку в цих галузях значно вища за середню, що забезпечує масовий приплив приватних ризикових капіталів. За підтримкою інвесторів венчурного капіталу знайшли дорогу на ринок багато найбільш радикальних і поліпшуючих нововведень XX ст., пов’язаних з мікропроцесорною технікою, персональними комп'ютерами, інтернетом, генною інженерією. Венчурний капітал відіграв помітну роль у становленні таких добре відомих нині флагманів наукомісткого бізнесу, як «Майкрософт», «Еппл», «Діджитл Еквіпмент Корпорейшн», «Компак», «Сан Майк-росистемз», «Лотус», «Федерал Експрес», «Джинентек», «Нетскейп» та багатьох інших. Обсяги венчурного капіталу в США лише за 1998-1999 рр. зросли на 250 % і, за оцінками фахівців, становлять $48,3 млрд.

Венчурний бізнес у Європі за останнє десятиріччя акумулював 60 млрд. ЕКЮ, які інвестовано у 2000 приватних компаній. У 1996р. в інвестиційному бізнесі працювало 3000 професійних менеджерів та інвесторів. У 20 країнах Європи існувало 500 венчурних фондів і компаній сумарний обсяг капіталів нових фондів, які були спрямовані у венчурний бізнес в Європі, становив 8 млрд. ЕКЮ. Причому 15 % усіх інвестицій було здійснено за межами Європи, переважно у так звані «нові ринки», до яких належить і Україна.

Серед джерел фінансування венчурного капіталу в Європі значна питома вага належить венчурним фондам, які є складовими структурами підрозділів банків. Так, наприклад, у Великій Британії ця величина становить 18,7 %, у Нідерландах - 29,17.

Венчурне фінансування характеризується певними особливостями. Кошти розміщуються у вигляді пайового внеску до статутного фонду малої інноваційної фірми. Вкладники капіталу стають у них партнерами з обмеженою відповідальністю. Основним стимулом венчурного інвестора є бажання придбати у венчурних фірм, які досягли успіху, права на всі запатентовані новації й ноу-хау. Особливістю такої форми інвестування є високий ступінь особистої зацікавленості інвесторів в успіху нового підприємства.

Практично в усіх розвинених країнах держава створила умови для ефективного функціонування малих інноваційних фірм, на основі яких сформувався динамічний сектор малого інноваційного підприємництва. У його межах успішно розвивається венчурне підприємництво, що використовує венчурне фінансування інноваційних проектів. Воно базується на основі приватної або ж колективної власності на засоби виробництва. Суб'єктом підприємницької діяльності є автор новаторської ідеї венчурної компанії, за повної майнової відповідальності з боку венчурного інвестора.

Венчурне підприємництво впливає на приватне підприємництво як спосіб господарювання. Виникають нові уявлення про цінність та ділову етику, нові моделі культури виробництва та організації. Відроджується значення особистої ініціативи, творчості, гнучкості у прийнятті ділових рішень. У венчурних фірмах зв’язки між дослідженнями, виробництвом і збутом зрозумілі й прості. Науковий керівник має можливість безпосередньо контролювати хід наукових досліджень і виробництва. Мета, яка стоїть перед малою венчурною фірмою в галузі освоєння нововведень, зрозуміла всім виконавцям, управлінські рішення приймаються неформально, кількість формальних погоджень з проекту нового продукту зведено до мінімуму.

Україна поки що значно відстає від західних країн за рівнем розвитку ринку венчурного капіталу. Відсутність сталого зростання на власній науково-технічній основі не сприяє становленню в нас відносин венчурного капіталу. Задля налагодження співробітництва з країнами Центральної і Східної Європи в 1994 р. Євросоюз започаткував відповідну програму, дія якої поширюється й на Україну. З 1995 р в Україні функціонує венчурний фонд з початковим капіталом $150 млн., наданим урядом США. Фонд створено для підтримки розвитку малих і середніх приватних підприємств в Україні, Молдові та Білорусі. За три роки в Україну здійснено 16 інвестицій на загальну суму близько $56 млн. Проте несформованість повноцінного ринку цінних паперів не дає змоги фінансувати венчурні проекти на основі швидкого повернення коштів і отримання прибутку шляхом продажу акцій, а також створення венчурних трастів на кшталт європейських. Тому венчурні фонди, що діють в Україні, як правило, надають кошти венчурним фірмам і підприємствам через кредит, реструктуризацію активів. Безумовно, така ситуація не сприяє формуванню відносин, що становлять сутність венчурного капіталу, за допомогою західних методів. Але перші венчурні інвестиції вже здійснено, хоча це було зроблено у традиційній кредитній формі. Ринок венчурного капіталу в Україні має великі можливості для подальшого зростання. Вони зумовлені наявністю наукових установ з висококваліфікованими кадрами і досвідом розробки найбільш розвинених та інтегрованих технологічних рішень в найрізноманітніших галузях науки та інженери, удосконаленням юридичних правил і норм торгівлі, ринку капіталу і правового забезпечення підприємництва, появою нового покоління менеджерів, які навчилися діяти в ринкових умовах й утворили нову підприємницьку еліту, що є позитивним чинником залучення іноземних інвесторів.