5.2. Ринкові суб'єкти інноваційної діяльності

Для великомасштабної реалізації інновацій у світі все ширше використовуються потенційні можливості нових ринкових структур з різною формою власності (консорціуми, промислово-фінансові групи, асоціації, кластери, партнерства, альянси та ін.) в умовах роз­витку горизонтальних зв'язків між підприємствами та науковими організаціями. Зокрема, заслуговує на увагу й державну підтримку створення консорціумів (у т. ч. й транснаціональних) як однієї з ефективних форм коопераційної інтеграції наукових і учбових орга­нізацій та промислових (агропромислових) підприємств.

Консорціуми, як правило, є тимчасовими об'єднаннями на договірних засадах, створеними для координації робіт з реалізації конкретних масштабних проектів та програм. При цьому держава може стимулювати їх створення шляхом участі у фінансуванні на початкових стадіях спільних з НДДКР.

Стосовно цього може бути корисним досвід США з організації партнерств, консорціумів університетів та наукових організацій з фірмами.

У разі партнерства університет і фірма укладають угоду щодо дослідження в певній науковій галузі, з поглибленою проробкою конкретної проблеми, розвитку ідеї для конкретної технології і пере­дачі її на ринок. Партнерство, як правило, є тривалим і фінансується з фондів промисловості.

Організація партнерства дає змогу не лише розподіляти ризик між декількома незалежними учасниками, а й об'єднати їх досвід і знання. Успіх партнерства значною мірою залежить від ефективнос­ті комунікацій між партнерами.

У практиці промислово розвинених країн важливого значення для організації інноваційної діяльності, зокрема — передачі технології, набуває діяльність консорціумів високих технологій, у т. ч. міжна­родних. До таких належать, група «Sematech», що об'єднує 14 фірм США, які спеціалізуються на випуску напівпровідникових приладів, консорціуми (технологічні альянси) «General Motors» — «Toyota» — «Toshiba» — «Siemens» тощо, а також європейські «консорціуми-парасольки», що діють під прикриттям таких програм ЄС, як «Eureka», «Esprit» та ін. На прикладі цих консорціумів видно, що окрема держава та їх об'єднання можуть відігравати позитивну економічну роль у подоланні фірмами бар'єрів на шляху до взаємо­дії й організації передачі технологій.

Важлива роль в активізації інноваційної діяльності, особливо на стадії внутрішнього й зовнішнього трансферу технологій, має на­лежати промислово-фінансовим групам (ПФГ). Законом України «Про промислово-фінансові групи», передбачено, що до складу ПФГ можуть входити наукові установи, а їх кінцевою продук­цією є науково-технічна документація та інші об'єкти інтелектуаль­ної власності. Створюються ПФГ за рішенням Уряду на певний тер­мін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми за міждержавними угодами.

Структура ПФГ значною мірою залежить від характеру інтегра­ції і мети функціонування. Інтеграція ПФГ може будуватися на горизонтальних, вертикальних та змішаних засадах. Може також відбуватися і звичайна диверсифікаційна інтеграція, коли організа­ційно-господарські зв'язки між учасниками групи є малопомітними.

З точки зору вирішення стратегічних завдань щодо передачі технологій перспективними є ПФГ, які створені за вертикальним, вер­тикально-горизонтальним та диверсифікаційним принципами. Якщо горизонтальна інтеграція є внутрішньогалузевою, то вертикальна об'єднує підприємства декількох галузей, але пов'язаних техноло­гічним ланцюгом. У рамках ПФГ є можливість не лише прискорити впровадження нововведень і створювати складні наукомісткі виро­би, а й підвищити технологічний рівень підприємств-виробників комплектуючих виробів, запасних частин. Прикладом такої ін­теграції може бути інтеграція авіабудівних підприємств України з моторобудівним об'єднанням «Мотор-Січ». За диверсифікаційного типу інтеграції підприємства (компанії) об'єднуються на засадах злиття або поглинання однієї компанії іншою, про що свідчить дос­від зарубіжних транснаціональних компаній, діяльність яких охоп­лює, як правило, наукомісткі галузі.

Основна мета таких ПФГ — розвиток інноваційного потенціа­лу, випуск якісної продукції і прорив з нею на світові ринки, тобто зовнішній трансфер технологій. Для здійснення цих функцій доціль­но створювати при ПФГ міжгалузеві наукові (дослідницькі, техно­логічні, інноваційні) центри, які б займалися питаннями підтримки й розвитку науково-технічного потенціалу підприємств, що входять до складу ПФГ.

Нехай є якась технологія виробництва продукції, здійснення якої потребує виконання багатьох операцій (збір і переробка первинної сировини, виготовлення кінцевої продукції). Є власник технології і для забезпечення кінцевого результату потрібно впровадити технологію у виробництво, виникає задача формування групи підприємств, пов'язаних в один технологічний цикл, технологічний ланцюжок (ТЛ), що формує управлінська компанія ПФГ. Створення технологічного ланцюжка містить у собі етапи: визначення цілі (стратегія); вивчення технологій; добір підприємств-виконавців (контрагентів); проектування; вибір джерела фінансування; добір керівника проекту; контроль результатів.

Насамперед, визначається ціль функціонування технічного ланцюжка. Для добору контрагентів потрібно одержати і проаналізувати інформацію про функціональну рівновагу кожного учасника ПФГ.

Основним при проведенні конкурсного добору контрагентів служить критерій технологічної цінності.

Ктц =

де Р - результат виробництва продукції, яка могла бути вироблена в рамках технологічного ланцюжка, грн.;

В - витрати на виробництво продукції, яка може бути вироблена в рамках ТЛ, грн.;

ТТЦ - тривалість технологічного циклу виробництва продукції, у днях.

Критерій технологічної цінності характеризує щоденну ефективність виробництва продукції, яка може бути вироблена в рамках технологічного ланцюжка.

Після прийняття позитивного рішення складається договір про участь контрагента в технологічному ланцюжку. Процес проектування ТЛ складається з декількох етапів: проектування виробничої схеми; упорядкування календарного плану проекту; проектування схеми фінансових потоків; упорядкування організаційного плану; проектування ефективності в ТЛ.

Під організацією ТЛ розуміють комплекс заходів щодо узгодження і затвердження всіх питань, пов'язаних із функціонуванням цієї ТЛ.

Процес організації ТЛ складається з наступних етапів: узгодження організаційної схеми; узгодження плану ефективності; пошук інвесторів; підготовка й узгодження документів, визначення форм оповіщення, взаємодії; затвердження дати початку функціонування ТЛ; підписання договорів: призначення керуючого з ланцюжку; одержання коштів і початок функціонування.

Промислово-фінансова група може бути розділена на комплекси, у кожному з яких є виробництво, постачання, маркетинг та інші підрозділи.

У кожному з комплексів створюються власні фінансово-економічні служби.

У середині ПФГ для того, щоб жорстко контролювати діяльність підрозділів та одночасно культивувати самостійність, може бути введена система командних бюджетів.

Корпоративна ефективність роботи кожної команди обчислюється за таким алгоритмом:

1. Обчислюється частка витрат кожної команди (ЧВ_К) у витратах ПФГ.

Сума витрат кожної команди В_К – це балансова вартість активів, що знаходяться в управлінні цієї команди.

Сума витрат - це вартість сукупних активів ПФГ.

2. Обчислюється частка кожної команди в сукупності чистого прибутку ПФГ.

- чистий прибуток команди,

- чистий прибуток .

3. Розраховуються коефіцієнти корпоративної ефективності для кожної команди.

Заслуговують на увагу такі добровільні об'єднання, як асоціа­ції, що є, порівняно з іншими, менш «жорсткими» організаційними структурами, а деякі з них узагалі функціонують на громадських за­садах. Асоціювання може бути двох видів. За першим об'єднуються однорідні наукові, учбові та виробничі суб'єкти для вирішення за­гальних завдань. За другим — різнорідні суб'єкти об'єднуються з метою концентрації ресурсів для вирішення складної комплексної проблеми або ж досягнення конкретної мети.

Значного поширення в індустріально розвинених країнах набу­ли мережеві виробничі системи — кластери. Саме ці специфі­чні неформальні об'єднання заради спільної мети виробничих та дослідницьких структур є одним з найефективніших механізмів швидкої дифузії інновацій у виробництво і забезпечення високої конкурентоспроможності товарів, послуг, підприємств і регіонів.

Територіальні інноваційні кластери мають у своїй основі ста­більну систему поширення нових знань, технологій, продукції, тобто інноваційно-технологічну мережу. Вони формують і використо­вують спільну наукову базу. Специфікою кластерних структур є широка участь у них гнучких підприємницьких структур малого і середнього бізнесу, що активно сприяють формуванню інновацій­них «точок зростання».

Підприємства кластера одержують додаткові конкурентні пе­реваги завдяки можливості за умов жорсткої конкуренції здійсню­вати внутрішню спеціалізацію і стандартизацію, скорочувати вар­тість трансакцій, мінімізувати витрати на впровадження інновацій. У кластери об'єднуються багато нових фірм, що обслуговують конкретні промислові ніші на високому професійному рівні. Завдя­ки меншому ступеню вертикальної інтеграції всередині кластера чи навіть її відсутності, новим фірмам значно легше увійти до його складу. При цьому підкреслюється добровільність участі в класте­рі, хоча відповідальність за взяті виробничі зобов'язання не знижу­ється, а навіть зростає. У кластерних структурах полегшується дос­туп до капіталу, оскільки географічна концентрація компаній, що беруть у ньому участь, формує сприятливе підґрунтя для виник­нення внутрішніх кредитних спілок, а також створює сприятливі умови для залучення венчурного капіталу, прямих іноземних інвес­тицій і так званих «ангелів бізнесу». Суттєвим також є те, що терито­ріальна близькість великої кількості фірм полегшує обмін між ними ідеями і передачу знань від фахівців фірм, що входять у кластер, до підприємців, які розпочинають свою власну справу всередині кластера.

Крім того, слід виділити наступні організаційні форми інноваційної діяльності:

Холдинги (холдингові компанії) — форма організації ПФГ, що припускає створення материнської і дочірноьї компаній, де перша володіє контрольним пакетом акцій дочірніх компаній.

Консорціуми — тимчасові об'єднання великих фірм у рамках міжфірмової кооперації, що передбачає спільне фінансування, проведення стратегічних НДДКР, розроблення технологій і стандартів протягом визначеного часу.

Транснаціональні корпорації — товариства з дочірніми фірмами і філіями в різних країнах.

Стратегічний альянс — угода учасників міжфірмової кооперації на проведення комплексу складних робіт протягом усього інноваційного циклу, включаючи комерціалізацію результатів.

Формування ринкових відносин у сфері інноваційної діяльності передбачає створення й одночасне функціонування різноманітних організаційних форм підприємств, у т. ч. високоефективних малих фірм. Критерії віднесення до малих фірм у кожній країні свої. Це пояснюється особливостями розвитку економіки, її структурою, національними традиціями. Наприклад, у США до малих відносять підприємства чисельністю до 99 чоловік; в Японії у сфері послуг — це понад 5 чоловік, в інших галузях — не більше 20. Малі організаційні форми дуже вигідні структури для інноваційного бізнесу, практично для всіх інновацій загалом, і на окремих стадіях інноваційного процесу. Специфіка малого бізнесу широко висвітлена в спеціальній і навчальній літературі.

Специфікою малих форм є орієнтованість на вирі­шення як наукових проблем, так і конкретних завдань із чітко визна­ченим кінцевим результатом.

Існують й інші науково-виробничі структури, які повноцінно працюють на ринок інновацій. До них належать малі творчі колекти­ви й малі науково-виробничі фірми, здатні швидко реагувати на змі­ни ринкової кон'юнктури.

Основними функціями, що виконують малі й середні інновацій­ні підприємства, є:

• проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт інноваційного характеру;

• поодиноке або дрібносерійне виробництво високої техноло­гічної наукомісткої продукції на основі науково-технічних розробок;

• ремонт та обслуговування наукового та учбового обладнання, засобів зв'язку та обчислювальної техніки;

• реалізація розробок вчених на вітчизняному й зарубіжному ринках науково-технічної продукції, у т. ч. через спільні під­приємства.

Отже, на сучасному етапі розвиток малого підприємництва пояснюється такими чинниками:

1. впровадженням у всі сфери економіки різноманітних видів мікроелектронної техніки, що не потребує великих виробничих площ і стартових інвестицій, але дає змогу різко спростити та здешевити комунікаційні зв'язки, процес прийняття ефективного управлінського рішення (технологічний аспект);

2. прийняттям державами законодавчих актів з податкових і інших пільг малому підприємництву (правовий аспект);

3. державною і позабюджетною підтримкою фінансування ризикового венчурного бізнесу (фінансовий аспект);

4. гнучкістю й адаптивністю малих фірм до вимог ринку у зв'язку з невеличкою кількістю співробітників (чим менша система, тим простіше управління) і досягненнями науково-технічного прогресу (управлінський прогрес);

5. підвищенням інтелектуального рівня наукових співробітників і їх прагнення до свободи у творчій діяльності (психологічний аспект);

6. вищою (до двох разів) ефективністю кінцевих результатів інноваційної діяльності малих фірм і швидшою віддачею інвестицій порівняно з великими компаніями і корпораціями (економічний аспект).

Поряд із чинниками розвитку малих фірм діють також чинники, що стримують зростання їх кількості. До них належать:

• великий ризик інвестування у зв'язку з малою (іноді одиничною) номенклатурою товарів, що випускаються, або виконуваних послуг. При провалі на ринку цього товару фірма збанкрутує. Неможливо провал одного товару компенсувати успіхом іншого;

• значні труднощі в налагодженні виробництва через відсутність необхідного виробничого потенціалу, слабка інфраструктура фірми та її захищеність.

Аналіз світового досвіду свідчить, що найбільш популярними організаційними заходами ефективного впровадження у госпо­дарську практику результатів інноваційної діяльності є створення й ефективне функціонування за державної підтримки мережі технологічних (наукових) парків та інноваційних (технологічних) бізнес-інкубаторів.

Технопарк може забезпечити вченим, інженерам і винахідни­кам реальну можливість реалізувати весь процес комерційного освоєння нових ідей та винаходів, результатів прикладних і фунда­ментальних наукових досліджень.

Завдяки поєднанню взаємних інтересів розробників і спожива­чів науково-технічної продукції, яка в технопарках за допомогою ін­новаційних процесів доводиться до промислового використання і продажу на ринку, у 80-90-х роках минулого століття спостерігало­ся бурхливе зростання кількості технопарків, що у високорозвинених країнах набагато випереджає темпи створення традиційних бізнес-центрів чи промислових парків.

У світі нині функціонують понад 500 технопаркових структур, у США їх налічується більше 160, у Японії — близько 50, Китаї — понад 50, Великій Британії — 46, у Франції — понад 50, а у Швеції та Фінляндії — відповідно 16 і 17. Понад 100 наукових і технологіч­них парків функціонують у країнах Центральної та Східної Європи, більше 50 — у Росії.

Основною метою створення технопарків, технополісів та інших інноваційних структур є тісне зближення наукового й освітнього по­тенціалу регіону з матеріально-технічною базою промисловості, скорочення тривалості інноваційного циклу, забез­печення вирівнювання науково-технологічного та інноваційного розвитку різних регіонів, активізація малого інноваційного бізнесу.

Технопарк сприяє концентрації уваги вчених на можливих комер­ційних застосуваннях майбутніх результатів досліджень. Водночас тех­нопарк є лише засобом комерціалізації інновацій, що надає вченим, викладачам ВНЗ можливість співробітничати з базовою науковою ор­ганізацією, де вони можуть і надалі користуватися лабораторним обладнанням, каналами інформації, бібліотекою, спілкуватися з колегами, залучати до роботи на своїй фірмі колишніх студентів і аспірантів. В умовах технопарку вчений може працювати за сумісництвом, не пере­риваючи наукового чи навчального процесу. При цьому він може пок­ластися на кваліфіковану команду менеджерів, яку підбере йому керів­ництво технопарку. Учений також може продати ліцензію на право ви­користання винаходу чи ноу-хау одній із фірм технопарку.

Науковим підприємцям легше психологічно перебудуватися з наукового оточення в комерційне, якщо мале інноваційне підпри­ємство (МІП) розташоване поблизу від НДІ чи ВНЗ.

За оцінками деяких фахівців, не менше 10-15 % університетсь­ких вчених є потенційними підприємцями.

Місцева влада, як правило, підтримує ініціативу створення тех­нопарку, надає йому земельну ділянку, частково фінансує будів­ництво (або гарантує позику), передає для реконструкції старі бу­динки, входить до наглядацької ради або органу управління технопарком. За відсутності ініціативи з боку НДІ чи ВНЗ інколи виявляють її самі, створюють технопарк, залучаючи на пайових засадах інших учасників.

У визначенні технопарку, згідно із згаданим Законом, передба­чено, що він може створюватись як «об'єднання на підставі угоди про спільну діяльність юридичних осіб (учасників). Як свідчить вже набутий досвід, на практиці створюється ряд незручностей при суспільному використанні учасниками технопарку, його дочірніми та спільними підприємствами інноваційних і інвес­тиційних проектів.

«Науковий (технологічний) парк — науково-виробничий (як правило територіальний) комплекс, до якого входять дослідницький центр і прилегла до нього компактна виробнича база, у якій на умо­вах оренди розміщуються малі наукомісткі фірми».

В останньому визначенні підкреслено провідну роль дослід­ницького центру у створенні й функціонуванні технопарку. У ролі дослідницького центру можуть виступати: вищий навчальний зак­лад (університет), державна лабораторія або інститут, науково-дос­лідний підрозділ організації державного або приватного сектору. Найпоширеніший у промислово розвинених країнах варіант пов'я­заний з університетами, де великі ВНЗ традиційно є не лише нав­чальними закладами, а й головними центрами фундаментальної і прикладної науки.

Технопарк — це, образно кажучи, завод, «сировиною» для яко­го є найдорожчий на планеті ресурс — інтелект, знання, а «готовою продукцією» — наукомісткі фірми та високі технології.

Інноваційний бізнес-інкубатор — це будинок або декілька будинків, де на обмежений термін на правах оренди розміщуються новостворені малі інноваційні підприємства-клієнти, яким на пільгових умовах надаються фінансові, матеріально-технічні і інформаційні ресурси, кон­салтингові та сервісні послуги для комерціалізації результатів наукових досліджень і винаходів та передачі їх на ринок інноваційної продукції.

Інноваційний бізнес-інкубатор може функціонувати як у складі технопарку, так і в автономному режимі.

Технополіс — це науково-виробничий комплекс з розвиненою інф­раструктурою сфери обслуговування і житловим комплексом, що охоп­лює територію окремого міста. В його економіці головну роль відігра­ють дослідницькі центри й вищі навчальні заклади, які розробляють новітні технології, і підприємства, засновані на застосуванні цих техно­логій. Аналогами технополіса в Росії є наукогради, що створюються на базі закритих за часів СРСР міст військово-промислового комплексу та Академмістечко Сибірського відділення Російської академії наук.

Якщо науково-виробничий комплекс на кшталт технополіса ви­ходить за межі міста і охоплює регіон, то це утворення носить назву науково-промислової агломерації, регіону науки, зони освоєння (розвитку) нових і високих технологій (як, скажімо, у Китаї).

Слід відзначити, що в зарубіжній практиці часто поняття «технопарк» ототожнюється з поняттям «інноваційно-технологічний центр» (ІТЦ) (мережа подібних структур функціонує в Німеччині, Росії та інших країнах). Проте останнім часом набуває поширення концепція, згідно з якою особливість інноваційних технологічних центрів полягає в тому, що вони за сутністю своєю є структурами організаційної, консалтингової, інформаційної підтримки інновацій­них підприємств, фірм, що вже сформувалися та зміцніли.

Універсальність технопарку порівняно з інноваційно-технологічним центром (ІТЦ) полягає в тому, що він виробляє одночасно два «продукти»: технології, яких потребує ринок, і малі інноваційні фірми.

Бізнес-інкубатори, які є юридично і господарчо самостійними прибутковими організаціями, насамперед займаються розвитком не­залежних суб'єктів господарювання, а не виробництвом конкретної товарної продукції. У цьому й полягає основна принципова особли­вість бізнес-інкубаторів, незважаючи на безліч найменувань подіб­них структур у різних країнах (технологічний бізнес-центр, підпри­ємницький центр тощо).

У зв'язку з цим основним показником діяльності бізнес-інкуба­торів поряд із традиційними (прибуток, рентабельність тощо) є такі, що відображають їх специфіку, зокрема:

• кількість фірм, що функціонують на площах бізнес-інкубатора;

• розміри фірм, їх вік та походження;

• спеціалізація фірм, рівень їх наукомісткості;

• темпи зростання показників економічної діяльності фірм-клієнтів;

• питома вага фірм, що змінять профіль своєї діяльності після ви­ходу з інкубатора;

• питома вага малих (середніх) підприємств, які припинили свою діяльність на різних етапах існування як за рахунок хибності ідей та передумов, закладених при їх заснуванні, так і комер­ційної неспроможності.

Важливою складовою економічного механізму функціонування інкубаторів, поряд із джерелами фінансування, зв'язками зі спонсо­рами, стосунками з клієнтами, є процедура «виведення» малих під­приємств з інкубаторів. Як свідчить зарубіжний досвід, за нормаль­них умов клієнти в інкубаторі перебувають від 2 місяців до 2-3 ро­ків (більшість — до 1 року). Термін перебування фірми в інкубаторі зумовлюється, з одного боку, тривалістю циклу освоєння високотехнологічними малими підприємствами нової технології чи продукції, а з іншого — запровадженою керівництвом інкубаторів системою стимулів, які підштовхують нові фірми до прискорення налагодження власної справи, зокрема за рахунок гнучкості орендної пла­ти чи встановлення низького рівня оплати праці керівництву фірми-клієнта.