4. Раціональне рпс розглядають як важливу умову підвищення рівня життя населення. Адже саме таке розміщення і є основним фактором ефективного використання трудових ресурсів.

Аналіз рівня життя потребує оцінки багатьох соціально-економічних процесів і явищ, розробки цілої системи показників – від оцінки середовища існування (природного, соціального, економічного), забезпечення зайнятості, співвідношення бюджету сім’ї з витратами і т.д. до співставлення порівняльного аналізу рівнів соціально-економічного розвитку регіонів проживання населення.

Макроекономічні показники, які харак-теризують рівень такого розвитку, включають:

– тривалість життя;

– обсяги національного доходу (сума чистої продукції – різниця між валовим суспільним продуктом і матеріально-виробничими витратами);

– валовий суспільний продукт на душу населення;

– продуктивність суспільної праці (виробництво валового суспільного продукту на 1 жителя);

– структуру зайнятих та ін.

Соціальні показники рівня життя:

– фонд споживання в національному доході;

– реальні доходи населення;

– частка витрат на харчування в бюджеті родини;

– середня номінальна і реальна заробітна плата;

– обсяг роздрібного товарообороту;

– криміногенна ситуація;

– показники, які характеризують медико-екологічну ситуацію та соціальну інфраструктурну забезпеченість.

Тільки з реалізацією стратегії стійкого розвитку, яка може здійснюватися лише в післякризовий період, і буде пов’язано підвищення рівня життя населення.

6. Для характеристики розміщення населення використовують поняття “розселення”. Розселення є міським і сільським. Співвідношення міського і сільського населення показує рівень розвитку продуктивних сил. Зараз воно складає 68% міського і 32% сільського.

У післявоєнні десятиріччя в нашій країні почав інтенсивно відбуватися процес урбанізації, який відображає збільшення питомої ваги міського населення, зростання соціально-екномічної ролі міст, збільшення кількості великих міст. Так, міське населення з 1919 до 1994 р. зросло у 5,2, а сільське – зменшилось в 1,7 раза. Тепер в Україні – 445 міст та 909 селищ міського типу.

Виділяють такі групи міських поселень: малі (до 50 тис. чол.), середні (50-100 тис. чол.), великі (100-500 тис. чол.), дуже великі (500-1000 тис. чол.), міста-мільйонери (понад 1000 тис. чол.).

У великих, дуже великих і містах-мільйонерах проживає 57,7% міського населення України. До міст-мільйонерів належать: Київ (2,6 млн. чол.), Харків (1,6 млн. чол.), Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса. Серед дуже великих міст – Запоріжжя (900 тис. чол.), Львів (810 тис. чол.), Кривий Ріг (707 тис. чол.), Маріуполь (524 тис. чол.), Миколаїв (519 тис. чол.) і Луганськ (504 тис. чол.).

Роль процесів урбанізації в соціально-економічному розвитку території неоднозначна. З одного боку, вони засвідчують інтенсивний промисловий розвиток (бо міста – центри саме розміщення промисловості), ріст виробничого і наукового потенціалу, формування значної мережі розселення, а з іншого – надмірну концентрацію виробництва (а, отже, і різке зростання техногенного навантаження на природу), відтік населення з сільської місцевості, що неодмінно призводить до занепаду села та ін.

Міста виконують різні функції і, як промислові підприємства чи люди, спеціалізуються на одному чи декількох видах діяльності. Міста-мільйонери та великі міста відносяться до багатофункціональних. Існують міста – транспортні вузли, науково-освітні та адмініс-тративні центри, міста-курорти. Селища міського типу поділяються на індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, змішаного типу.

Є пряма залежність між рівнями урбанізації та загальною густотою населення. Нині середня густота населення в Україні становить 85 чол./км2, диференціюючись у розрізі областей від 200 чол./км2 у Донецькій до 43 чол./км2 у Чернігівській.

Поняття урбанізації тісно пов’язане з системами розселення населення – територіально цілісними і функціонально взаємопов’язаними сукупностями поселень. Усі населені пункти (міські і сільські) України об’єднані в єдину систему розселення (з центром у м. Києві), у межах якої виділяють регіональні системи розселення (міжобласні – навколо міст-мільйонерів та обласні) і локальні (у межах адміністративних районів).

Навколо багатофункціональних великих міст групуються міста нижчих рівнів, утворюючи міські агломерації, яких в Україні 19.

Питання сільського розселення дуже актуальне на сучасному етапі територіальної організації суспільства. Воно безпосередньо пов’язане з міським розселенням. За період 1961-1993 рр. кількість сіл скоротилась з 42 229 до 28858. Половина сіл зосереджена в Західному економічному районі. Найбільше сільського населення (близько 50%) проживає у Вінницькій, Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській та Чернігівській областях.

Села за кількістю жителів поділяються на малі, середні та великі. У малих поселеннях проживає до 500 чол.; у середніх – від 500 до 1000 чол.; у великих – понад 1000 чол. Зараз в Україні близько 30 тис. сільських поселень. З них – 57,7% малих, 22,4% середніх та 19,9% великих.

Сільське розселення на сучасному етапі деградує. Необхідно зазначити, що в селах залишаються на постійне проживання, як правило, люди старшого віку (28%).

Сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політику і диференціацію сіл на перспективні та неперспективні, екстенсивний розвиток сільського господарства, слабкий розвиток переробної промисловості, виробничої та соціальної інфраструктури в сільській місцевості, геноцид і депортації. Важкі умови життя та праці селянина, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, особливо молоді, не лише з села, а й за межі країни, що призвело до знелюднення українського села, його деградації, депопуляції, старіння населення і від’ємного сальдо в природному прирості.

На розселення населення впливають його міграції. Міграції– це переселення, переміщення населення, пов’язані зі зміною місця проживання як в межах однієї країни (внутрішні), так і з однієї країни в іншу (зовнішні). Найбільш поширеними мотивами міграцій є економічні, соціально-побутові, політичні, релігійні, воєнні чинники, а також стихійні лиха. Серед мігрантів з України переважає молодь. Майже 75% від їх кількості – люди у віці до 30 років. Міграції впливають і на національну структуру населення. У ХХ столітті було 3 “хвилі” зовнішньої міграції. Третя хвиля у 90-ті роки відзначається від’їздом освічених, висококваліфікованих людей.

1.7. ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ

1. Сутність та структура природно-ресурсного потенціалу.

2. Мінеральні ресурси України.

3. Земельні ресурси.

4. Агрокліматичні ресурси.

5. Водні ресурси.

6. Біологічні, зокрема, лісові ресурси.

7. Рекреаційні ресурси.

8. Раціональне використання природних ресурсів.

1. Природно-ресурсний потенціал (ПРП) розглядається як сукупність усіх природних можливостей, засобів, запасів, джерел, що використовуються (або можуть використовуватись) при даному рівні розвитку продуктивних сил для досягнення певної мети. До складу ПРП входять природні умови і ресурси. Природні ресурси, на відміну від природних умов, беруть безпосередню участь у матеріальному виробництві й невироб-ничій діяльності. У своїх працях А.А. Мінц визначає природні умови як тіла і сили природи, що при певному рівні розвитку продуктивних сил суттєві для життя й діяльності людського суспільства, а природні ресурси – як тіла і сили природи, що на певному рівні розвитку продуктивних сил можуть використовуватись для задоволення потреб людського суспільства у формі безпо-середньої участі в матеріальній діяльності.

Наявність природних ресурсів є головною умовою розміщення продуктивних сил на даній території. Кількість, якість і поєднання ресурсів визначають природно-ресурсний потенціал території, який є важливим фактором розміщення населення і господарської діяльності. При освоєнні значних джерел природних ресурсів виникають великі промислові центри, формуються господарські комплекси та економічні райони. Природно-ресурсний потенціал району здійснює вплив на його ринкову спеціалізацію, місце в територіальному поділі праці, міжнародний рейтинг країни.

Отже, наявність тих чи інших природних умов, і особливо природних ресурсів, може бути стимулом, поштовхом для розвитку економіки країни, але не завжди. Останнім часом виокремилась і така тенденція: чим вище рівень розвитку виробництва у країні, тим менше він залежить від ресурсного фактора (наприклад, Японія).

Сучасний розвиток цивілізації харак-теризується тим, що дедалі більша частина природних умов перетворюється на природні ресурси. Сьогодні сонячне тепло, внутрішнє тепло Землі, опади, клімат і рельєф частіше роз-глядаються для життєдіяльності людини як природний ресурс, ніж природні умови (рис. 1).

Рис. 1. Схема природних умов і природних ресурсів

За особливостями використання природні ресурси поділяються на невичерпні та вичерпні (серед останніх виділяються відновні, відносно відновні та невідновні).

За економічною класифікацією розрізняють:

– ресурси матеріального виробництва, у тому числі промисловості (паливо, метали, деревина, риба) і сільського господарства (грунти, води для зрошення, кормові рослини, промислові тварини);

– ресурси невиробничої сфери, у тому числі прямого споживання (питна вода, дикорослі рослини і тварини) і непрямого (наприклад, використання для відпочинку зелених насаджень та водоймищ).

За походженням і природними властивостями виділяють: мінеральні ресурси (корисні копалини), земельні, водні, біологічні (зокрема лісові), агрокліматичні (сонячне тепло, світло, опади), ресурси енергії природних процесів (енергія сонця, вітру, землі), а також рекреаційні (вони поєднують в собі різні види ресурсів).

За запасами природних ресурсів Україна займає провідне місце в Європі, зокрема, перше місце – за кількістю орних земель, запасами залізної та марганцевої руд, сірки; у числі перших – за запасами кам’яного вугілля, природного газу, калійної та кам’яної солей.

Економічна оцінка природних ресурсів включає врахування багатьох чинників (економічних, соціальних, технічних, еколого-географічних), які обумовлюють просторові відмінності і значення природних ресурсів для життєдіяльності людини. При їх економічній оцінці використовуються наступні критерії: розміри родовища, які визначаються його запасами; якість корисних копалин, їх склад і властивості, умови експлуатації; потужність пластів і умови залягання; господарське значення; річний обсяг видобутку.

Найправомірніше показниками економічної оцінки повинні бути:

– собівартість, яка характеризує поточні витрати;

– питомі капіталовкладення, що виражають величину одноразових витрат.