Покутський орнамент

Основу харчування покутян становлять продукти землеробства і тваринництва. Кожна селянська родина забезпечувала себе їжею з власного господарства проживаючи на врожайних чорноземах. Покутяни завж­ди харчувалися краще від гуцулів і бойків. Рецептура покутських страв досить широка і відзначається високою смаковою якістю.

2. Етнографічні особливості Гуцульщини та жителів регіону: населення, господарство, традиції та звичаї

Гуцульщина − український етнокультурний регіон, розташований в південній частині сучасної Івано-Франківської області. Поселення гуцулів займають теперішні Верховинський, Косівський (без північної смуги), південну частину Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської, суміжні Путильський і південну частину Вижницького та Сторожинецького районів Чернівецької і Рахівський Закарпатської областей. До історико-етнографічної Гуцульщини належать у південно-східній частині північні місцевості Сигота і Вишіва, що тепер входять до території Румунії.

В Івано-Франківській області територія Гуцульщини становить 3291 км². Населення − 161,6 млн. осіб, зокрема міське − 23,1 тис. осіб, сільське − 138,5 тис. осіб, міст − 2, селищ − 5, сіл − 94. На 1 км². припадає 49 осіб. В одному селі в середньому мешкає біля 1310 осіб.

Найстаріші поселення Гуцульщини: Уторопи (1367 р.), Пистинь (1375 р.), Битків (1390 р.), Вер­ховина (Жаб'є, 1424 р.), Бабин, Город (1408 р.), В. Березів (Береза, 1412) та ін. Протягом ХІV−ХVІІІ ст. на території Гу­цульщини виникло 119 населених пунктів. Деякі з них зникли або об'єднались з іншими.

Гуцульщина заселялась починаючи з пізньопалеолітичної доби. Особливо масово почали вини­кати поселення на Гуцульщині після татаро-монгольської навали. Українське населен­ня із низинних лісостепових територій втікало від нападників у Карпати, тим самим зберегло тут багато фрагментів староукраїнської домонгольської матеріальної культури.

Перші історичні відомості про Гуцульщину з'явилися в польських джерелах 14-го − початку 15 ст.; 1424 р. − перша згадка про Жаб'є; історичні дані про населення скупі, очевидно, на Гуцульщині довго не було панщини, тільки оплата грішми й натурою для відкупу від сусідніх володарів.

У серед. ХVІІ−ХVІІІ ст. у всій Гуцульщині діяли ватаги опришків (найвідоміший Олекса Довбуш); супроти панщини були скеровані повстання 1840-х, які очолив на буковинській Гуцульщині Лук'ян Кобилиця. Найважливішими виявами національно-громадського життя Гуцульщини були організація Української радикальної партії на початку 20 століття й Січі Кирила Трильовського, бої Українських Січових Стрільців 1914−1915 рр., активна участь у визвольних змаганнях 1918−1920 рр.

Питання походження назви гуцулів у науковій літературі ще не з'ясоване. В минулому столітті етнографи виводили походження назви «гуцу­ли» від слова «кочувати», інші пов'язували його походження з назвою тюркського племені узи, від слова «горул» − мешканець гір, від волоського слова «готул», що означає «розбійник», тобто опришок. Остання гіпотеза про походження цієї назви походить від особової назви Гуцул. Гуцу­ли − відрізняються своїм специфічним говором, який найяскравіше проявляється у фонетичній системі та багатою побутовою лексикою. Аналіз антропологічних даних свідчить, що гуцули дуже близькі до українців межиріч Дністра і Пруту, а також молдаванів та українських болгар.

Стара гуцулка. перша чверть ХХ ст.. Гуцул з Косівщини. Кінець ХІХ ст.

Гуцульські села мають досить своєрідний вигляд: хати розкидані по схилах, іноді далеко одна від одної, тільки гірські плаї, наче артерії, об'єднують хутірки в одне село. Хати ставлять на схилах так, щоб можна було далеко бачити, не перешкоджаючи іншим. Будинки, складені цілком з дерева, не фарбуються, тому створюється враження, що вони тут самі по собі. Це враження підсилюється і дахами, які повторюють м'які обриси гір.

Основною системою планування гуцульської хати слід вважати розміщення по одній лінії житла, сіней, комори і їх опасання з двох-трьох сторін притулами. З цієї системи виростали всі інші типи, в тому числі і класичний, в якому вже дві житлові кімнати, розділені сіньми (хоромами). Цікавими витворами гуцульських будівничих є ґражди («хати з брамами», «хата з ґраждами»). В них хата, господарські будівлі та високі загорожі творять замкнутий двір.

Певну роль відіграють також типові для кожної хати піч, ліжко, мисник, лави і стіл.

Піч у хаті була важливим предметом інтер'єру. Саме тому її оздобленню завжди приділяли багато уваги. Піч з комином та опічками всюди на Гуцульщині старались обладнати керамічними кахлями, які прикрашені малюнками, що засвідчують спостережливість народних майстрів і чисто український гумор. Неповторний декор у хаті створювали ліжко або піл, накриті барвистим ліжником чи веретою, в головах − «джерба» (згорнений ліжник або верета). Над ліжком різьблена «зубчиками» та «ружами» жердка для одягу та ліжників. Між ліжком і піччю підвішували колиску, яку також оздоблювали різьбою. Попідвіконню та «образною» стіною − масивні лави. На них спить молодь, а в зимові дні працюють гуцули. У покуті стіл-скриня або стіл на перехресних ногах, майстерно різь­блений, накритий білим обрусом. Над столом − «образник» (ряди ікон), весь «учічканий», тобто прибраний свяченим зіллям, писанками й «голубцями» (голубами), в яких тулуб − з випорожнених писанок, голова − з воску, а крила і хвіст − із паперу. Над іконами вішали «діди» − качани кукурудзи, калачі з сиру, котрі вживають при весільних обрядах або приносять з полонини.

При стіні, з правої сторони дверей, полиці − «намисники». На нижчих полицях тримають миски, дзбанки, пляшки, склянки, тобто посуд, яким постійно користуються. Нижня частина полиць закінчується шафкою, яка дещо виступає своєю шириною. На вільних місцях на стінах висять порохівниці, кріс, пістолі, топірці, стремена, тобівки, дзьобні. Для виготовлення цих виробів гуцули використовували м'які і легко-плавні метали, зокрема мідь, різні сплави, наприклад, латунь («мосяж»). Серед цих речей зброя була, мабуть, найстарішим виробом гуцульського металевого промислу і свідчить про велике відчуття краси, властиве народним умільцям.

Загальний характер господарської діяльності населення Гуцульщини складався впродовж бага­тьох століть на основі особливостей природно-географічних умов, історичного і економічного розвитку. Найважливіше місце в економіці цього краю займає тваринництво і, насамперед, відгонне вівчарство. Робочий день на полонині, а також вигін і загін худоби супроводжувався трембітою − духовим інструментом.

Землеробство тут має другорядне значення, бо ґрунти, розміщені на гірських схи­лах, низьковрожайні і важко піддаються обробітку. В основному тут розвивалось городництво і садівництво та допоміжні заняття збиральниц­тво, мисливство і рибальство.

Гуцули − прекрасні теслярі, столярі, боднарі (донедавна сплавляли гірськими ріками ліс, сміливо маневруючи серед кам'яних порогів аж до низинних районів). Гуцу­ли неперевершені майстри різьблення по дереву, гончарних виробів, художнього ткацтва, кили­марства, писанкарства та інших видів декоратив­но-прикладного мистецтва, їхні вироби славлять­ся високою художньою майстерністю, багатством оригінальних форм, орнаментальною різноманіт­ністю, неперевершеною фантазією і тому відомі далеко поза межами нашої держави.

Орнамент «Олені» Орнамент «Косий пасочок»