Слайд № 14

Всі територіальні колективи володіють власною (наддержавною|, державною або недержавною) публічною|прилюдною| владою. Вона здійснюється від імені даного колективу в межах, встановлених|установлених| міжнародними угодами, конституціями і законами. Всі територіальні публічні|прилюдні| колективи мають свої органи управління, що обираються населенням територіальних публічних|прилюдних| колективів або формовані інакше (у ООН є Рада|порада| безпеки, в Європейському союзі|спілці,сполучнику| — Європарламент, в державах — парламент, глава держави і ін., в муніципальних утвореннях — рада|порада|, мер і т.д.). Якщо вибраних органів немає або не існує інституту загальних|спільних| зборів|зібрань| членів, які ухвалюють рішення (наприклад, Генеральна асамблея ООН, сільський схід в невеликій муніципальній освіті|утворенні|), то дана одиниця не є|з'являється,являється| територіальним колективом, а є адміністративно-територіальною одиницею, керованою «зверху» призначеним представником держави (або суб'єкта федерації).

ПУБЛІЧНА ТА ДЕРЖАВНА ВЛАДА

5. Публічна та державна політика слайд № 15

Зазвичай під політикою¹² (від грец. «ά» — державні або громадські справи) розуміють соціальну діяльність у політичній сфері суспільства, спрямовану головним чином на досягнення, утримання, зміцнення та реалізацію влади ¹³.

Політика – соціальна діяльність у політичній сфері суспільства, спрямована на досягнення, утримання, зміцнення та реалізацію влади ¹⁴.

Із запровадженням засад громадянського суспільства та демократичного врядування поряд із поглибленням розуміння сутності, структури та механізму влади накопичується багато відомостей про публічні феномени, що мають відношення до суспільного життя, впливають і залежать від нього, але не є державно-правовими. Їхнє коло надто широке: це суспільні та політичні цінності, традиції, політичні партії та рухи, способи досягнення публічних цілей, правові та політичні орієнтири особи, громадянина та населення тощо.

А. Боднар визначає поняття “політика”¹⁵ як мистецтво управління державою, тобто відповідний спосіб здійснення мети держави як на її території, так і ззовні; організації суспільства, яке перебуває під певною владою, насамперед державною. Тобто політика пов’язана з формуванням влади та її інститутів, але в її основу закладаються індивідуальні, групові та суспільні інтереси. Виразниками цих інтересів постають політичні партії, громадські об’єднання, рухи тощо. Разом із державно-владними інституціями вони утворюють політичну систему суспільства, до визначення якої розрізняють два підходи: соціологічний та правовий¹⁶.

Слайд № 16

Особливого значення для системного розуміння політичного життя, формулювання самого поняття “політична система” мали праці американського політолога Девіда Істона¹⁷.

Він бачив:

зміст політичної системи¹⁸ в урахуванні взаємодії із зовнішнім середовищем,

сутність системного аналізу політичного життя — у визначенні способів підтримки рівноваги із середовищем,

а призначення політичної системи — у нівелюванні соціальних розбіж­ностей, переборюванні політичних конфліктів і протиріч.

Таке тлумачення призначення політичної системи наближене до ідей політичного та соціального партнерства.

При цьому політична система постає складовою публічної сфери і в той же час спочатку окреслює, а потім формує загальні засади публічного управління, створює відповідну систему державного уп­равління.

В основу політики закладаються індивідуальні, групові та суспільні інтереси, що формуються публічною сферою.Виразниками цих інтересів постають політичні партії, громадські об’єднання, рухи тощо. Разом із державно-владними інституціями вони утворюють політичну систему суспільства, до визначення якої розрізняють два підходи: соціологічний та правовий.

За соціологічного підходу¹⁹ політична система — динамічний механізм, що перетворює імпульси, які йдуть від оточення і від самих політичних структур, у політичні рішення, що формують політичну поведінку та інші громадські позиції.

Згідно з правовим підходом²⁰ політична система — це сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управляють суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства і відповідний порядок у ньому.

У системно-структурному аспекті політика являє собою структуру політичних суб’єктів суспільства, а в системно-функціо­нальному аспекті — інституціалізацію та реалізацію публічних ідеалів, цілей, завдань, програм тощо.

Поняття “публічна політика” у повсякденному сприйнятті тісно пов'язана з активно політично функціонуючою “демократичною громадськістю” (Öffetlichkeit Ю. Хабермаса). Це поняття являє собою своєрідний відгук на констатацію факту глибокої й гострої суспільної розбіжності, характерного для сучасних “західних демократій”. Зміна “обрію легітимності” і знайшло своє відбиття в обігу соціологів до феномена публічної політики. Завдання публічної політики — досягнення консенсусу, тобто  громадської згоди по фіксованих проблемах. Публічна політика не може бути скорочена лише до інституціональних форм практик, таким, як комунікація в ЗМІ або діяльність експертів. Для неї характерні сильна диференціація институционализированных форм політичних практик й індивідуалізація необъективированных практик²¹ .

Сам термін «публічна політика» дотепер не виражає якого-небудь соціологічного поняття. За ним стоїть лише обмежений і пухкий образ, неясне подання, задіяне в політичному дискурсе. Експресивна стратегія цього дискурса – сховати якусь сукупність явищ від наукового аналізу, перевівши її в область позбавленої підстави й спонтанного. Однак публічна політика - не скороминущий феномен, неясно обкреслений, що не володіє ні атрибутами, ні якістю, ні референцією, і своїм виникненням зобов'язаний унікальної констеляції соціально-політичних факторів. Намагаючись перебороти некритичність і неясність «публічної політики», соціологія повинна використати «точні» концепти й весь свій рефлективний потенціал. Справа зовсім не в «демократичній точці зору» або унікальній соціологічній перспективі, а в соціально-політичній специфіці й соціологічній визначеності.

Поле політики є сукупність політичних позицій, залучених у боротьбу за монополію легітимного символічного насильства, що має своєю метою монопольне розпорядження капіталами держави. Саме становлення державної монополії на легітимне фізичне (по М. Веберу) і символічне (по П. Бурдье) насильство приводить до утворення поля політики^{i [3]} — сфери боротьби за монопольне володіння вигодами, пов'язаними із цією монополією. Поле політики є универсум, у якому агенти (їх, у свою чергу, ще має бути визначити) борються за легітимне символічне керування поводженням людей у їхньому публічному житті шляхом нав'язування їм коштів сприйняття, оцінювання й вираження соціально-політичної диференціації суспільства [13²² , с. 74]. Таке визначення й зближає, і розділяє держава й поле політики. З одного боку, агенти держави також прагнуть до керування практиками агентів, однак керуванню не тільки символічному, але й фізичному. З іншого боку, у кризові періоди монополія держави на легітимне фізичне насильство може порушуватися агентами поля політики. Тому при вивченні публічної політики варто враховувати як вплив на неї держави, так і те, що її головною ставкою виступає монопольне використання ресурсів держави.

Політичні відносини суть необхідні умови й передумови виробництва значеннєвим образом організованих політичних практик. Будучи в одне й теж час силовими й значеннєвими відносинами, вони діють «за спиною агентів», не тільки обмежуючи, але й створюючи можливість для практик [14]. Разом з тим, необхідною й невід'ємною частиною політичних відносин служать практичні схеми, якими наділені агенти.

Публічна політика існує, по-перше, як сукупність практичних акцій, превентивних мір (попередження злочинності, наркоманії, девиантного поводження…), контролю, регуляції, публічних обговорень. По-друге, публічна політика – це ансамбль категорій соціальної перцепції, легітимних номінацій, соціальних класифікацій й ієрархій, визначень норми й девиации, оцінних суджень. Іншими словами, публічна політика містить у собі як сукупність об'єктивних соціальних структур (даних у формі розподілу ресурсів практик, коштів і механізмів їхнього присвоєння), так і сукупність суб'єктивних структур (легітимних практичних схем й эксплицитных понять). Однак ці суб'єктивні структури суть не що інше, як интериоризированные об'єктивні структури, і в чинність цього вони з ними погодяться. Публічна політика як дійсність об'єктивного порядку «оформляється» легітимними практичними схемами, що становлять дійсність суб'єктивного порядку.