Слайд № 35

Це: Шумпетерова демократія, популістська демократія, ліберальна демо­кратія, учасницька демократія, соціальна демократія та дорадча демократія.

Шумпетерова демократія. До найменш повних і найменш привабливих концепцій демократії, пошире­них у сучасному політичному теоретизуванні, належить притаманне Йозефові Шумпетеру розуміння демократії як «так[ої] інституційн[ої] систем[и] для прий­няття політичних рішень, у якій окремі громадяни здобувають право вирішу­вати, змагаючись за голоси виборців»⁴. Хоча така інтерпретація визнає цент­ральне становище політичної конкуренції за демократії, вона водночас запере­чує, що демократичний процес конкуренції за голоси народу має якусь істотну вагу. Тож не дивно, що, згідно з Шумпетеровим розумінням, Південна Африка 1993 року (коли виборцями були тільки білі) була демократичною, а сталініська Росія була б демократичною, якби голосувати мали право тільки члени Комуністичної партії.

Наполягання на процедурному мінімалізмі зумовлює відмову від демократії як ідеалу. Як зазначив Роберт Даль, Шумпетерове розуміння «не дає нам жод­ної конкретної причини прагнути дізнатися, чи якась система "демократична" чи ні. І справді, якщо демос може бути невеличкою групою, що здійснює бру­тальний деспотизм над численним поневоленим населенням, тоді "демократію" - концептуально, морально та емпірично - годі відрізнити від автократії»⁵.

Від Шумпетерового розуміння пролягає зовсім недалекий шлях до виснов­ку, що тільки дурень або фанатик пожертвує якимись важливими цінностями задля демократії. Але цей висновок сповіщає не так про обмежену вартість де­мократії, як про важливість розуміння демократії як чогось більшого, ніж зви­чайна політична процедура. Вартість демократії обмежена, але її межі можна зрозуміти лиш у світлі якоїсь виразнішої та посутнішої концепції, ніж Шумпетерова.

Популістська демократія. Чимало сучасних політичних теоретиків, що вважають демократію передусім за певну політичну процедуру, все-таки відкидають Шумпетерів висновок, на­томість дотримуючись погляду, що демократичним процедурам притаманне щось ціннісне, і ця цінність - народне врядування, на відміну від ненародного. Популістська демократія спирається на ідею, що сам народ має врядувати над собою як сукупність вільних та рівних істот, а не над ним має правити якась зовнішня сила чи самообрана меншина. Наголос на цінності народного вря­дування цілком узгоджується з певним значними обмеженнями народної волі (ба навіть вимагає їх) в ім'я демократії. Ці обмеження, проте, лишають широ­кий діапазон, у якому ухвалювати політичні рішення цілком легітимно може сам народ.

До обмежень, які звичайно пов'язані з популістською демократією і мають забезпечити, що демократичні рішення відображують народну волю, належать:

1. свобода слова, друку та об'єднань, необхідна для утвердження політичної свободи; І¹

2. верховенство права, на відміну від сваволі державних урядовців;

3. формальна виборча рівність, проте не рівність реального впливу на ре­зультати виборів⁶;

4. надання виборчого права «всім дорослим членам об'єднання, за винят­ком осіб, що тимчасово проживають у країні, та індивідів, у яких виявлено психічні розлади»⁷.

Отже, популістський ідеал вимагає певних істотних результатів - неманіпу-льованих політичних уподобань, верховенства права, формальної виборчої рівності та якомога повнішого громадянства, - які можуть суперечити (а інко­ли і справді суперечать) реальній народній волі, з'ясованій за допомогою будь-якої процедури, виробленої задля утвердження народовладдя.

У конфліктних ситуаціях, стверджують деякі демократи, народна воля не буде демократичною навіть згідно з популістськими критеріями, бо вона ані відображуватиме, народну вошо, ані створюватиме умови, необхідні для шдтрим* ш справжньої" народної волі протягом тривалого часу. В таких випадках де-мократи-популісти можуть привертати увагу до змісту та сутності популіст­ського демократичного ідеалу, і, чинячи так, вони, власне, матимуть слушність. Проте такий напрям міркувань теж може бути хибним. У світлі популістського ідеалу народу, що урядує сам над собою як сукупність вільних і рівних істот, будь-які обмеження народного врядування є недемократичними, навіть якщо, коли зважити всі обставини, ті обмеження виправдані. З огляду на цей конфлікт демократи повинні визнати або те, що певний ступінь ненародного врядуван­ня, як-от судовий нагляд, виправданий задля досягнення результатів, що їх не підтримує народна воля, або те, що справді демократичну волю, тобто народ­ну волю, яка підтримує результати, що роблять її демократичною, навряд чи вдасться реалізувати повною мірою; або ж і те, і те.

Ліберальна демократія. Почасти становлячи контраст із популістською демократією, ліберальна демократія заперечує, що народовладдя - остаточна політична цінність. Лібе­ральні демократи обмежують цінність народовладдя визнанням низки базових свобод, що мають пріоритет перед народовладдям і його результатами. До цих базових свобод звичайно належать ті, що їх Джрд Ррудз, у своїй праці “Теорія справедливості” характеризує ЯК основоположні для ідеалу вільних та рівних ЛЮДЄЙ: СВОбоДа ДУМКИ, СЛОВа, друку, об'єднань та релігії, право мати особисту власність, свобода брати участь у виборах і обіймати державну посади, свобода від свавільного арешту та ув'язнення, визначена концепцією верховенства пра­ва. Надавши пріоритет цим базовим свободам, а не демократичному ухвален­ню рішень, тобто обмеживши цінність популістської демократії, ліберальна демократія принципово лишає простір для судового контролю, стримувань і противаг, поділу гілок влади та інших способів пом'якшення народної волі, які є цілком звичайною річчю для західних конституційних демократій.

Будь-які інституційні обмеження народної волі можна використати для збе­реження або збільшення - всупереч духові як популістської, так і ліберальної демократії - несправедливих переваг меншостей, що займають міцні позиції. Деякі сучасні демократи, йдучи за прикладом Джона Стюарта Мілля, наголо­шують на можливості просвітити громадську думку, навчивши її шанувати інди­відуальну свободу, - можливості, що, реалізувавшись, дала б демократії змогу розвиватися без будь-яких обмежень народовладдя⁹. Проте жодне суспільство поки що не досягло успіху в просвіті громадської думки, не домігшись щоб вона невідступно шанувала умови ліберальної демократії, і важко уявити собі такий успіх у передбачуваному майбутньому.

Визнання загрози, яку народовладдя може становити для особистої свобо­ди., аж ніяк не зумовлює рекомендацій запровадити інституційні обмеження породної волі, хіба що про меншість, яка контролює обмежувальні інституції, іпезнено можна сказати, що на неї можна покластися набагато більшою мірою, =еж на більшість народу або на його обраних представників. Ліберальні демокра--?. можуть послідовно підтримувати судовий контроль, але тоді й тільки тоді, і. :.іи цілком упевнено можна стверджувати, що судовики захищатимуть права і=іивіда краще, ніж інституції, де рішення ухвалюють більшістю голосів. У цьому аспекті історія судового контролю у США лишається відкритою для інтерпре-ггілї.

Контраст між популістською демократією і ліберальною демократією набагато більший у теорії, ніж на практиці. Популістська демократія прихильна не тільки до процесів, що відображують народну волю, а й до результатів, що забезпечують постійне утвердження народної волі¹⁰. Ці результати - зокрема свобода слова, друку та об'єднань, необхідна для формування, вияву та консолідації політичних уподобань, - ще й належать до тих базових свобод, що їх ліберальна демократія зобов'язана захищати від народовладдя".

Популістська демократія і ліберальна демократія починають не мирити між собою, тільки поставши перед конфліктом між народовладдям і тими базовими свободами, що не є умовами демократії. За взірцевий приклад тут може правити відверта порнографія, що не містить ніяких політичних закликів. Конк-і свобода, про яку йдеться в даному прикладі, непотрібна для формуван-• вияву та консолідації політичних уподобань. Демократи-популісти мають - -щитову причину захищати санкціоновані народом обмеження відвертої зграфії, натомість ліберальні демократи мають принципову причину про-:-.7; вати проти таких обмежень. Ліберальні демократи можуть протестувати ~и таких обмежень на підставі, мовляв, що обмежувальне законодавство ?нває урядові шлях до регулювання порнографічного слова, але ж свобода і - елемент політичної свободи. Проте аргумент про лазівку не завжди за-.: --овний або достатній як причина обмежувати народну волю. У випадках, голи урядові можна довіряти, знаючи, що він шануватиме демократично визна­чений курс, і коли ризик уживання надмірних заходів невеликий, демократи-популісти і ліберальні демократи затято сперечатимуться, протиставлячи цін-иість норм спільноти і цінність свободи слова, хоча ті норми спільноти будуть Ифажеі у формі демократичного рішення, що визнає слово, про яке йдеться, ж шкідливе для інтересів членів даної спільноти.

Поставши перед розважливою суперечкою з приводу цінності особистої сво­боди у зв'язку з рештою соціальних благ, демократи-популісти стверджують, то більшість, а не меншість повинна ухвалювати рішення, обов'язкове для всієї ашньноти. Ліберальні демократи дивуються, чому популісти надають такої ве­личезної цінності народовладдю, тоді як на практиці кожен з нас має дуже мало шансів вплинути на характер будь-якого рішення. Хіба розважливі люди не оберуть більший простір для особистої свободи замість одного звичайного голосу, або права голосу, серед такої сили людей, які ухвалюють рішення? Щонай­більше тільки невеличка меншість людей відчуває насолоду від політичної діяльності: чимало людей навіть не хочуть голосувати. На практиці для більшості людей демократичний вибір означає втрату особистої свободи, і то без жод­ної компенсації, а можливо, навіть з іще однією втратою у вигляді небажаного тиску брати участь у політичному житті задля збереження своєї особистої свободи.

Учасницька демократія. Учасницька демократія ставить під сумнів властивий ліберальній демократії наголос на захисті особистої свободи, бо ліберальна демократія надає цьому захисту відносно більшого значення, ніж участі в політичному житті. Прихиль­ники учасницької демократії стверджують, що демократичні громадяни нині недооцінюють участь у політичному житті, бо сучасні демократії пропонують украй обмежені можливості участі, яка б мала сенс, надто коли порівняти з демо­кратією античної Греції. Якби демократичні суспільства пропонували громадя­нам більші можливості для вислову своїх політичних поглядів, громадяни ско­ристалися б цими можливостями для вислову своїх політичних поглядів і ухва­лили б колективні рішення, що їх вони нині делегують своїм представникам¹³.

Адвокати учасницької демократії часто покликаються на багате й широке політичне життя афінських громадян і відповідну йому зневагу античних еллінів до суто приватного життя, намагаючись підтримати свої рекомендації так ре­конструювати сучасне демократичне життя, щоб воно пропонувало громадя­нам більші можливості брати безпосередню участь у політичному житті, а не опосередковану через періодичні вибори представників. Але надихає прихиль­ників учасницької демократії передусім аж ніяк не ностальгія за античною грець­кою демократією, яку вони разом з рештою сучасних демократів критикують за виправдання рабства і позбавлення жінок та більшості робітничого люду громадянства і права брати участь у громадському житті. Учасницьку демокра­тію можна найкраще зрозуміти як спробу відреагувати на загальнопоширене визнання, що чимало представницьких демократій постало нині перед серйоз­ними проблемами, що їх породжують неадекватні політичне розуміння та інфор­мація, характерні для електорату, дедалі менша виборча активність, корупція та інші порушення демократичної підзвітності з боку державних урядовців, і всі ці лиха можна приписати неучасницькій природі територіально великих представницьких демократій.

Тією мірою, якою звичайні громадяни мають обмежені політичні інтереси та розуміння, намагання ліберальних демократів знайти інституційні механіз­ми, які дадуть змогу запобігти надуживанням влади з боку державних урядовців, майже нічого не обіцяють. Натомість прихильників учасницької демократії надія, що запрошення громадян брати безпосередню участь в ухваленні політичних рішень збільшить їхнє розуміння політики та цікавість до неї. Такі демократи вважають, що громадяни, коли їм запропонують вибір, братимуть участь у політичному житті, а не шукатимуть приватних насолод. Хоча Руссо овщвався, що демократичні громадяни поспішатимуть на політичні асамблеї¹⁴, лот сучасні прихильники учасницької демократії опускають свої сподівання лві широкого використання інтерактивного кабельного телебачення для ухва-шпшшя обгрунтованих рішень на політичних референдумах¹⁵. Але і ті, і ті споді-шшшша можуть бути нереалістичними. Про учасницьку демократію можна було ісжазати те саме, що Оскар Вайлд начебто сказав про соціалізм: він, мовляв, ягішцх надто багато вечорів.

У відповідь на такий скептицизм демократи - прихильники прямої участі в політичному житті - висувають два аргументи, які нагадують міркування Руссо. Перший полягає в тому, що участь у політичному житті - головний елемент доброго життя для людей, і за правильних соціальних обставин його й визна­ли» за такий. Другий аргумент полягає в тому, що широка участь необхідна, аби запобігти надуживанням влади з боку державних урядовців. Отже, коли лріі|жмуватися цього погляду, участь у політичному житті - це й необхідний ■таВ побудови доброго суспільства, і неодмінний елемент доброго життя.

Соціал-демократія. Соціал-демократія поширює логіку ліберальної демократії на сфери, що їх традиційні ліберали вважають за приватні, а отже, й такі, які не підлягають демократичним принципам. Економічні підприємства, а віднедавна й родина - ті сфери, що їх намагаються принаймні почасти демократизувати соціал-демократи. За принципову основу демократизації править здебільшого не притаманна участі в політичному житті, а уникання загрози тиранії над життям індивідів, - загрози, яка є наслідком зосередження влади¹⁶. У випадку економічних підприємств загроза набирає форми нерівності: адже й менеджери великих корпорацій мають величезні повноваження як умови праці своїх робітників, так і їх прибуток і навіть загальний добробут. Хоча деякі ліберали протестують проти будь-якої примусової фор-яв економічної демократії на тій підставі, що тільки власники мають право ■дорвати, більшість ліберальних демократів визнають, що різні принципові црннни володіти особистою власністю, як-от забезпечення умов для особис­ті автономії, перекреслюють набагато далекосяжніше право контролювати ■елю економічні підприємства, і то байдуже, яким коштом для свободи робіт-швів. Навіть Локків принцип, що люди мають право на плоди своєї праці, не 'щшютшоє висновку, що «інвестори мають право керувати фірмами, в які вони гроші»¹⁷. Створення умов для автономії всіх членів суспільства вимагає певного ступеня демократичного контролю або над великими економічними підприємствами, або в межах цих підприємств.

Найпоширеніший аргумент проти демократизації промисловості зсере полягає в тому, що звичайні робітники некомпетентні, щоб ухвалювати будь-який масив рішень, необхідних для прибуткового й ефективного керування економічним підприємством. Те саме заперечення можна спрямувати проти демократичного державного контролю над промисловістю, а також аргумент, и.^ завеликий державний контроль загрожує державною тиранією, яка потенцій­но набагато гірша за тиранію, що її може здійснювати будь-яке економічне підприємство над своїми робітниками або демократичною державою. Але іг заперечення не спростовують аргументу на користь певної форми та ступені економічної демократії, а спонукають соціал-демократів розібратись у сукуп­ності прав власності, щоб визначити, які з них найкраще можуть реалізувати демократичним способом робітники на підприємствах, які - підзвітні громад­ськості урядовці, що контролюють фірми, а які найкраще відступити власни­кам і менеджерам, взявши до уваги, компетентність, ефективність і потребу ство­рити міцний бастіон супроти потенційної тиранії державної влади.

Завдання демократизації родини не менш важливе і складне, хоч і з різних причин. Відносини батька-матері і дітей становлять взірцевий приклад виправ­даного патерналізму, але це виправдання не поширюється на виняткове батьків­ське право визначати, яку освіту дістануть діти, та інші повноваження, на які претендують батько-мати і які зазіхають на свободу й рівність майбутніх гро­мадян¹⁸. Крім того, соціал-демократи наголошують на недемократичних на­слідках нерівності статей. Унаслідок неоднаковості економічної, соціальної та статевої влади чоловіки мають змогу здійснювати тиранію над жінками. Де­мократи обстоюють низку реформ (як-от закони проти сексуальних дома­гань і про субсидоване піклування про дітей), які поважатимуть права жінок і вирівнюватимуть їхні можливості, а водночас вони цілком слушно занепо­коєні втручанням держави в такі принципові родинні справи, як внутрішній поділ праці з піклування про дитину або використання родинного прибутку на свій розсуд. А втім, ці традиційно приватні питання справляють глибокий і ди­ференційований вплив на особисту свободу і політичну рівність демократич­них громадян.

Дорадча демократія. Чому, може запитати якийсь критик, популісти надають такої цінності на­родовладдю, а ліберали - особистій свободі? Дорадча демократія пропонує відповідь, що поєднує популістський та ліберальний ідеали. Особиста свобода і політична рівність ціннісні тією мірою, якою вони виражають і підтримують індивідуальну автономію, бажання і спроможність індивідів формувати своє життя на основі раціональних міркувань¹⁹. Дорадча демократія використовує народовладдя для вияву та підтримки автономії всіх індивідів.

Якщо демократи-популісти вважають, що вияв народної волі - це найвище добро, прихильники дорадчої демократії оцінюють народовладдя як засіб заохочення громадських розважань про питання, які можна найкраще зрозуміти в процесі відкритих міркувань і нарад. Супроводом до ідеалу автономних індивідів є ідеал політики, коли люди звичайно пов'язані між собою не просто тим, що утверджують свою волю або борються за свої наперед визначені інтереси, а гаасмовпливом у процесі шанованих громадськістю розважливих суперечок, доведень, оцінювань і переконувань, коли кожну тезу підтримують обґрунтовані аргументи. За дорадчої демократії люди колективно формуватимуть свою певну політику, “вдаючись до переконливої аргументації”. Прихильники дорадчої демократії обстоюють переконання як найвиправданішу форму політичної влади, бо вона найбільше узгоджується з повагою до автономії індивідів, їхньою здатністю до самоврядування.

Якщо визнати, що демократія може виражати народну волю й запобігати тиранії з боку меншості, як може якась форма демократії претендувати, ніби вона виражає та підтримує автономію індивідів? Деякі критики підозрюють, що називання демократії дорадчою - це словесна димова завіса задля обмеження особистої свободи. Демократія обмежує можливості кожного з нас жити за своїми власними законами. Тож у такому розумінні демократія, здається, радше підточує, ніж виражає та підтримує автономію. Якщо автономію розуміти індивідуалістично, тобто що кожен індивід сам собі визначає закони, тоді де­мократія пов'язана з автономією хіба що як інструмент її досягнення. Тому найобмеженіша форма врядування, яка максимізує кількість рішень, полишених індивідуальному виборові, була б, напевне, ефективніша.

Прихильники дорадчої демократії відповідають, що незалежність має ширший, політичний вимір, який втрачається, коли соціальний контекст індивідуального вибору вважати за даний і зосереджуватися тільки на контролі, який тють індивіди над своїми життєвими виборами, що їх вони можуть здійснювати самі, вільні від усякого втручання. Адже на чимало життєвих виборів впливає Іаполи обмежуючи їх) соціальний контекст, найбільший людський контроль ■Ніяким має політична влада. Тією мірою, якою індивіди не беруть участі в цій шалі, їм бракує автономії у важливому вимірі їхнього життя.

Автономія вимагає окремого виду демократії, системи народовладдя, що спонукає громадян міркувати про політичні рішення. Постійна відповідальність, а не безпосередня політична участь - ось де основа дорадчої демократії.

Відповідальність – це форма активної участі в політичному житті, але вона не вима­гає постійної і прямої пов'язаності з політикою; відповідальність сумісна з характерним для представницької демократії поділом праці між професійними політиками і громадянами. Якщо учасницька демократія намагається створити політичне утворення, де всі громадяни братимуть активну участь в ухваленні рішень, що впливають на їхнє життя, дорадча демократія бере до уваги тягар політичної діяльності й переваги поділу праці у сфері політики.

Теоретики дорадчої демократії вважають, що інституції громадської відпо­відальності можуть заохотити до міркувань про державні питання, які вплива­ють на умови людського життя. Якщо ця думка хибна, тоді, мабуть, немає надії, що дорадча демократія дотримає своєї обіцянки підтримати автономію через демократію. А якщо слушна, тоді ідеал дорадчої демократії може бути пере­конливішим, ніж ідеали інших форм демократії.

Україна ще не досягла рівня популістської демократії через ствердження верховенства права.

Ідеалом сучасної демократії можна рахувати дорадчу демократію.

Основними рисами дорадчої демократії є: індивідуальна автономія; народовладдя для вияву та підтримки автономії всіх індивідів; постійна відповідальність, а не безпосередня політична участь.

Саме останнє є основою дорадчої демократії.

Відповідальність розглядається як форма активної участі в політичному житті, але вона не вима­гає постійної і прямої пов'язаності з політикою; відповідальність сумісна з характерним для представницької демократії поділом праці між професійними політиками і громадянами.

Теоретики дорадчої демократії вважають, що інституції громадянської відпо­відальності можуть заохотити до міркувань про державні питання, які вплива­ють на умови людського життя.