1.2. Формулювання мети і визначення завдань проекту. Вимоги до проектної моделі
Мета:
оцінити свої можливості в проектній діяльності;
дослідити історію розвитку об’єкта проектування;
удосконалити навички виготовлення виробу;
виховувати вміння економічного використання матеріалу;
виготовити об’экт проектування;
підготуватися до професійного самовизначення в умовах ринкових відносин.
Завдання:
поглибити знання з історії розвитку об’єкта проектування;
удосконалити навички роботи;
розвинути творчу уяву, естетичний смак, художні здібності, аналітичні здібності та логічне мислення;
розрахувати економічне обгрунтування проекту, провести міні маркетингове дослідження;
виготовити іграшки для пальчикового театру.
Вимоги до проектної моделі (іграшки):
естетичні — іграшки мають бути гарні, оригінальні;
експлуатаційні — полягають у зручності використання іграшки , однією з основних вимог є міцність, стійкість миючих засобів, хімічного чищення;
технологічні — полягають у відповідності засобів обробки деталей та вузлів виро-бу типовим правилам;
економічні — полягають у використанні найбільш економічних конструкцій, за до-помогою яких можна зменшити витрати конструкційних матеріалів на виріб, що зменшує вартість виробу.
Іграшки для маленьких дітей повинні, в першу чергу, бути безпечними – міцни-ми, екологічно чистими, легко пратися; також вони повинні бути естетичними та недорогими. Таким вимогам відповідають натуральні матеріали; очі, носик та ро-тик іграшки краще вишити нитками (гудзики та намистинки маля може відірвати).
1.3. Міні - маркетингові дослідження
Маркетинг (англ. marketing, від market- ринок). Мета маркетингового дослідження полягає в зібрані потрібної інформації та її використанні під час створення та просування власних продуктів ( товарів, виробів).
Міні-маркетингові дослідження я здійснювала способом опитування знайомих дівчат віком від 5 до 10 років.
Отримала такі результати:
100% опитаних бажають мати іграшку - красиву,
100% опитаних бажають мати іграшку - оригінально оздоблену ,
90% опитаних бажають мати іграшку - відносно не дорогу,
75% опитаних бажають мати іграшку - якісно виготовлену,
60% опитаних бажають мати іграшку - екологічно чисту.
1.4. Історія іграшки
Іграшка завжди була пов'язана з грою. Як і гра, вона є відображенням своєї епо-хи. Історія іграшки є невід'ємною частиною історії культури суспільства. Для кожної історичної епохи характерні свої іграшки, оскільки розвиток матеріальної основи суспільства, його духовної культури позначається не лише на змісті дитячих ігор, а й на тематиці та формах іграшок.
Перші іграшки, знайдені під час розкопок дитячих поховань, були дуже подібни-
ми до знарядь праці, предметів побуту, їх виготовляли з найпростіших природних матеріалів з метою оволодіння дітьми навичками майбутньої діяльності. Як ствер-джує дослідник історії української народної іграшки О. Найден, дитяча іграшка як предмет певного функціонального призначення з'явилася досить пізно, коли циві-лізація окремих суспільств і народів досягла достатнього рівня розвитку. Відтоді
іграшка, поряд з іншими речами, зробленими людиною (знаряддями праці, побуто-
вими предметами, культовими атрибутами), починає входити до сфери культури.
Іграшки Давнього Єгипту (ляльки з дерева і тканини, фігурки тварин, шкіряні м'я-чі та ін.) датуються серединою III тис. до н. е. Тут уперше було створено іграшки з нескладними механізмами («крокодил», «тигр»), які дитина рукою приводила в рух. У Давньому Китаї іграшки виготовляли з глини (посуд для приготування їжі, плита, будиночок, ручний млинок та ін.).
У дитячих похованнях античної епохи знайдено ляльки, фігурки тварин, які у Давніх Греції та Римі виробляли зі слонової кістки, бурштину, теракоти, а для дітей рабовласників — зі срібла та мармуру. Багато сучасних іграшок створені ще в дав-ні часи, деякі мають авторів. Наприклад, ідею створення брязкальця приписують відомому грецькому полководцеві, філософу і математику Архітові Тарентському (400—365 pp.до н. е.). У давні часи брязкальце було першою іграшкою дитини, а матері та годувальниці відганяли ним злих духів.
Тієї пори з'явився і набув популярності театр ляльок. Про нього писали грецький філософ Платон, письменники Арістофан і Апулей. У Давньому Римі головною ді-йовою особою комічних лялькових вистав був потворний горбатий блазень Макус із величезним носом, який смішив публіку пронизливими криками, схожими на крики птахів, або писком, схожим на писк курчат. За подібний до дзьоба ніс і писк його прозвали Півником (по-італійськи —Пульчинелло), тому вважається, що бать-ківщина всіх Петрушок — Італія. У XVI ст. у багатьох країнах Європи були ство-рені лялькові театри з головними героями, подібними до Пульчинелло: в Англії — Панч, Німеччині— Гансвурст, в Іспанії — Дон Кристобаль, Франції — Полішинель і Гіньоль.
Найбільшими центрами виготовлення іграшок у часи середньовіччя були Лімож, Страсбург (Франція), Нюрнберг (Німеччина), чиї вироби високо цінували на світо-вому ринку.
У XVII—XVIII ст. почалося виготовлення іграшок з дорогих матеріалів (срібла, порцеляни, слонової кістки), що були справжніми витворами мистецтва.
В Україні у XVII ст. популярним був вертеп, персонажі якого (Запорожець, Ци-
ган, Дяк, Баба, Шинкар та ін.) відтворювали релігійні, казкові, побутові сюжети. У радянські часи він був заборонений, а з набуттям Україною незалежності почав відроджуватися.
Аналіз іграшок, які використовували діти різних часів і суспільств, може
багато розповісти про характер їх виховних систем.
Українська народна іграшка
На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені в с. Мезин Короп-
ського району Чернігівської області. Це були фігурки пташок, вовка чи собаки, ви-готовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому.
Мали вони обрядове значення.
УIV—III тис. до н. е. трипільці виготовляли керамічні жіночі статуетки, різнома- нітні фігурки тварин (овець, коней, биків та ін.) та їх дитинчат, які символізували плодючість. В могильнику на території Львівської області археологами знайдено ліпні порожнисті фігурки пташок, що згодом трансформувалися в іграшки-свищи-ки.
Дитячі іграшки давніх слов'ян (дерев'яні коники, качечки) знайдено під час роз-копок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X — початком XII ст. У той час побутували і так звані технічні іграшки: луки, мечі, дзиґи.
У дохристиянський період іграшки переважно зображали священних тварин, пта-
хів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв'язок з язичницьким культом, народ-ною міфологією. Після прийняття християнства іграшки здебільшого використову-вали з ігровою та декоративною метою. Однак деякіз них зберегли ритуальний ха-рактер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року, святкові кульки тощо).
Від українських іграшок періоду XIV—XVIII ст. майже нічого не збереглося. Од-нак етнографи стверджують, що виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI століттях. У другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку в Україні ярмарко-вої торгівлі розпочалося масове виробництво забавок на продаж. Жодний ярмарок не обходився без глиняних коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ля-льок — «пань», розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і по-критих прозорою поливою.
Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбіль- ше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочас-них іграшок Наддніпрянщини кінця XIX ст. — дерев'яні кухлики для зачерпування рідини, дерев'яні ляльки, маленькі моделі побутових речей (іграшкові товкачики, тачівки, рублі, оздоблені різьбленням), дзиґи, вітрячки та ін. Популярними були механічні забавки з відповідними руховими елементами — вирізані фігурки попар-но з'єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів; головоломки для дітей — так зва-ні велика і мала мороки. Велика морока складалася з двох довгих і дванадцяти ко-ротких кілочків, що утворювали на основній осі три хрестоподібні конструкції, а мала — із чотирьох однакових кілочків, зв'язаних у хрестик. Щоб їх розібрати, а потім скласти, необхідно було виявити кмітливість і винахідливість.
Найбільше дерев'яних іграшок виготовляли на Прикарпатті, у Яворові (Львівська
обл.). Це різноманітні візочки з драбинками, кониками, іграшкові меблі (столи, ск-рині, лави-ліжка — бамбетлі), іграшкові музичні інструменти (сопілки, пищики, та-рахкальця, тріскачки та ін.).
Селище Опішня (Полтавська обл.) відоме своїми керамічними іграшками, які ві-
дображали реальну природу, народний побут, героїв казок, пісень, творів фантасти-ки (коник, квочка з курчатами, пташниця, вершники, міські та сільські жінки у ти-повому одязі, звірі-музики тощо).
Гончарі, крім ужиткового посуду, виробляли й «дріб», тобто маленькі іграшкові посудинки: глечики, макітерки, мисочки, горнятка, маснички тощо. Вони повторю-вали традиційні форми ужиткового посуду, а розписували їх відповідно до місцево-сті, де виготовляли (Опішнянські, Косівські, Васильківські та ін.).
На Поділлі відомими осередками виготовлення керамічної іграшки були Бубнів-ка, Бар Вінницької області, Адамівка — Хмельницької, Калагарівка Тернопільсь-кої області та ін. Найпопулярнішими тут були ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові; очі і рот позначали крапками і рисками.
Подільські ляльки тримали у руках дитину або під пахвою пташку.
Традиційні іграшки-вершники зображали на коні селян, козаків, військових тощо. Подільські свищики мали вигляд тварин і птахів.
У XIX — на початку XX ст. на Волині діяли два найбільших осередки виготов-
лення керамічних іграшок (с.Вишнівець та Великий Кунинець Тернопільськоїобл.). Образи іграшок були традиційними (ляльки з птахами, свійські тварини, вершни-ки), однак порівняно з подільськими Вишнівецькі забавки витонченіші та барвисті-ші.
Наприкінці XIX ст. на Львівщині (с. Стара Сіль), виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети — «танок» і «колисочка». Перший зображує жінку і чоловіка у танці. Свищик «колисочка» має вигляд «колиски на кружалах», у якій лежить дитина. Окрему групу забавок становлять керамічні тарахкальця («хихич-ки»), відомі ще з часів трипільської культури, — порожнисті кульки завбільшки з гусяче яйце, прикрашені оздобленнями (сонце, півмісяць та ін.).
На Гуцульщині вівчарі ліпили іграшки з плавленого овечого сиру. Випасаючи овець, вони виготовляли казкових оленів, баранчиків, фантастичних півників, ко-ників, а повернувшись із полонини, дарували їх дівчатам і дітям. Згодом цим поча-ли займатися жінки, і в XIX ст. виготовлення іграшок із сиру стало домашнім промислом. Найбільшими осередками цього промислу були села Брустурів, Річка, Сні-давка і Шепіт теперішньої Івано-Франківської області.
В Україні іграшки виробляли не тільки з твердих і пластичних матеріалів,а також із лози, соломи, рогози, повісма, довгої трави. Для виготовлення саморобних ігра-шок використовували тканину, кольоровий папір, картон.
Першим збирачем і дослідником української народної іграшки був священик із Суботова Марко Грушевський (1865—1938), родич відомого історика Михайла Грушевського. У 1904 р. було опубліковано його працю «Дитячі забавки та ігри усякі. Зібрані по Чигиринщині Київської губернії».
Коли дітки починали ходити й розмовляти, їм робили зайчиків-мотанок, які одягалися на пальчик. Такий зайчик був добрим товаришем і співрозмовником дитині. Дітки з років чотирьох можуть виготовляти таких зайчиків самостійно, під наглядом своїх рідних.
Іграшка споконвіку була невід’ємною складовою життя людини – в історичних музеях всього світу демонструють глиняні, металеві, дерев’яні іграшки різних часів та народностей, за ними вивчають культуру та побут людей.
Основне призначення іграшки – бути забавою для дитини, одночасно розвивати інтелект та привчати до певних практичних дій (брязкальце для немовляти, змен-шені копії машин, побутових речей та приладів, інструментів, ляльки, іграшкові тваринки, тощо).
Народна іграшка є специфічним витвором. Вона мусить мати пізнавальну цінні-
сть для дитини, відображати явища реального світу в доступних їй формах. Народна іграшка повинна не тільки нести інформацію, а й бути естетичною, втілю-вати оригінальну ідею. Використання її у дитячому садку, сім'ї збагачує, урізнома-нітнює ігрову діяльність дітей, розширює сферу пізнання світу і свого народу, роз-виває традиційні для національної, господарської, побутової культури навички. Ди-тина сприймає народну іграшку і як витвір мистецтва, що сприяє її духовному зба-
гаченню. Отже, народна іграшка дає дитині те, чого не може дати сучасна іграшка. Існуючи поряд, вони доповнюють одна одну.
Існують найрізноманітніші ляльки для самодіяльного лялькового театру: від маленьких, заввишки всього 9 сантиметрів, ляльок на пальчик, до великих, у зріст дитини, підлогових ляльок.
Ляльки - артисти відрізняються один від одного не тільки зовнішністю, але і пристроєм, або "анатомією", як кажуть лялькарі. Залежно від "анатомії" традиційні театральні ляльки можуть бути:
пальчикові,
рукавичок,
тростинними,
ляльки - маріонетки,
ляльки з "живою рукою",
люди-ляльки.
Пальчиковий театр – ляльки, що надіваються на палець - самі маленькі артисти лялькових театрів. Їх висота всього 7 - 9 сантиметрів. Таких маляток можна без зусиль взяти з собою в будь-яку подорож, на прогулянку або при візиті до кого-небудь. Такі лялечки можуть стати чарівним сувеніром для сина чи доньки вашої подруги, особливо якщо це їх улюблений казковий персонаж.
Оперування зодягненою на палець лялькою доступне вже молодшим дошкільникам.
Ляльок дитина одягає на пальці і сам діє за персонажа, зображеного на руці. По ходу дії дитина рухає одним або декількома пальцями, промовляючи текст, пересуваючи руку за ширму (якщо вона є). Можна обійтися і без ширми і зображувати дії, пересуваючись вільно по кімнаті.
Пальчиковий театр хороший тоді, коли треба одночасно показати кілька персонажів. Наприклад, у казці "Ріпка" один за одним з'являються нові персонажі. Такий спектакль може показувати одна дитина за допомогою своїх пальців. Казки "Дванадцять місяців", "Гуси-лебеді" та ін. з безліччю персонажів можуть показувати двоє або троє дітей.
Ляльки з тканини, які вдягаються на палець дуже прості і легкі у виконанні.
Такі фігурки можуть бути:
односторонні
двосторонні
Вони зроблені з тканини, приємною на дотик, щоб малюк із задоволенням приймав участь у казці. Для виготовлення таких ляльок краще всього підходить різнокольоровий фетр, але можна взяти і будь-яку іншу, але міцну тканину.
Всі ляльки пальчикового театру повинні бути дуже милі і "справжні": кольори тільки натуральні і природні.
Деталь основи – це спрощена форма пальця. З’єднуються швом «через край» або «петельним», якщо тканина не сипуча.