«Провідники світу»

• Але я змушений поставити вам важке питання. Адже потрібна релігія ...

• Так, звісно, — відповів він. — ... Ми вклоняємося Верховній істоті, проте поклоніння це не співпадає більше ні зі смутами, ні з розбратом. У нас мало священнослужителів; та усі вони — люди мудрі, освічені та терплячі; вони не переслідують інакодумців, за що ще більш любимі та шановані. У них одна турбота — простирати чисті руки до престолу отця всього живого; за прикладом милостивого господа вони люблять людей. Їх вчинки, як і мова, наповнені миром та згодою. Тому-то, повторюю, вони так усіма любимі, а святий прелат ставиться до інших пастирів, як до братів, як до рівних собі. Місце пастиря надається у нас лише тим, хто досяг сорока років, оскільки лише тоді згасають у нас бурхливі пристрасті та розум, що так пізно прокидаються в людині. Зразкова їх поведінка являє собою найвищий взірець людської добродійності. ...

• Священики, про яких ви розповідаєте, дуже мені до душі, — відповів я на це, — та невже не збереглося серед вас людей, зайнятих лише тим, щоб зранку до вечора гундосити молитви, псалми та пісні. Невже ніхто більше не прагне прославитися праведником? Як же так? Кого ж нині зараховують до святих?

• До святих? Ви, як видно, маєте на увазі тих, хто прагне до вищої досконалості, хто перемагає в собі людські слабкості? Так, серед нас існують подібні праведники; проте вони зовсім не нидіють у самотності та невідомості; вони не бачать заслуги у тому, щоб дотримуватися посту, бурмотати молитви на кепській латині та залишатися німими й глухими усе своє життя; силу та стійкість своєї душі вони проявляють на очах у всіх. Хай буде вам відомо, що вони добровільно беруть на себе саме ті роботи, які інші вважали непосильними або викликали відразу; вони вважають, що добрі справи та служіння людям важливіші, ніж молитва, виголошена богу. ... Вони все роблять заради вітчизни і людства та ніколи нічого — заради власної вигоди. Одні невідступно сидять біля ліжка хворого, доглядаючи за ним, інші виламують та дрібнять каміння, спустившись у каменоломні; то робітники, то землекопи, то носії — вони здаються невільниками, що зігнулися під ярмом тирана. Однак милосердні ці душі, слугуючи собі подібним, охоплені одним лише бажанням — догодити Всевишньому. Байдужі до незгод, вони сподіваються, що їх нагородить бог, адже відмовившись від радощів життя, вони роблять це не заради святенництва чи примхи, а заради реальної користі. Нема необхідності казати, що протягом усього свого життя, та й після смерті вони користуються глибокою нашою повагою, та оскільки ніяке висловлення подяки не може бути їх гідне, ми доручаємо сплатити цей неоплатний наш борг Благому, твердо вірячи, що тільки він здатен віддячити їм повною мірою за неоцінимі їх послуги. Ось якими є ті святі, яких ми шануємо вже за те, що вони вдосконалюють собою людський рід, являючись його гордістю. ... Коли ж їх благородні душі з’єднаються з тією Досконалою істотою, чиєю еманацією вони являються, ми не вміщуємо їх трупи у мерзенний метал, а пишемо історію їх життя та намагаємося наслідувати їй хоча б у малому.

• Чим далі, тим більше я бачу вражаючих змін!

• Ви побачите немало й інших. Так ми просто не повірили б усьому тому, що писалося про ваш час, якби цього не засвідчили майже два десятки письменників. Подумати лише! Священнослужителі були метушливі, підступні, нетерпимі; якісь мерзенні тварі ненавиділи та переслідували один одного протягом усього того короткого відрізка часу, який було відпущено їм для життя, лише з тієї причини, що дотримувалися різних думок про нікому не потрібні тонкощі та речі, осягнути які неможливо; нікчемні людці мали нахабство намагатися передбачити замисли божі, підкоряючись нікчемним жаданням своєї пихи. ...

Л.-С. Мерсьє

«Храм»

Ми повернули на якусь вулицю — і я побачив гарний майдан, на якому стояв храм, увінчаний прекрасною дзвіницею. Будинок мав форму ротонди та підтримувався низкою колон. Він мав чотири портали, на кожному фронтоні було написано: «Храм божий». ... Підходячи до дверей храму, я із здивуванням прочитав на них накреслене великими літерами наступний чотиривірш:

“О Высшем существе напрасны рассужденья.

Воздав ему хвалу, смиренно помолчим.

Его безмерна мощь — и разум наш в смятеньи:

Чтобы постичь его, быть надо им самим”.

... Ми пішли слідом за натовпом, який спокійно та скромно вливався у храм. ... Вівтар було розміщено в серцевині будівлі. Він нічим не був прикрашений, кожен міг бачити священика, у якого курився ладан. Коли він проголошував слова священного гімну, усі присутні хором їх підхоплювали. ... Не було тут ніяких статуй, ніяких алегоричних фігур, ніяких зображень. Лише священне ім'я бога, багато разів повторене кількома мовами, накреслене було на усіх стінах. Усе проголошувало тут єдиного бога; всілякі непотрібні прикраси були звідси ретельно прибрані: у божому храмі нарешті панував один лише бог.

Коли я піднімав очі до неба, то бачив відкрите небо, адже купол закінчувався вгорі не кам’яною кладкою, а прозорим склом. Ясне безжурне небо говорило про благовоління Творця; покрите темними хмарами, які виливали потоки дощу, воно змушувало пригадувати життєві прикрості, що земля - усього лише осередок печалі, місце вигнання людини. Громовий гуркіт нагадував, наскільки бог грізний, коли гнівається, а умиротворення, яке розливається у повітрі після спалахів грозових блискавок, підказувало, що мстиву руку можна роззброїти лагідністю. Якщо ж зверху проникало дихання весни, що приносило до молитовні аромат квітучого життя, воно навіювало їм заспокійливу істину про безмежність божого милосердя. Так пори року та явища природи, чий голос настільки красномовний для того, хто уміє чути, говорили з цими чуттєвими людьми та відкривали їм володаря природи у всіх його виявленнях.

... Біля дверей стояли кухлі для пожертвувань, проте розташовані вони були у неосвітлених проходах. Люди уміли творити добро так, щоб ніхто цього не помічав. Словом, під час богослужіння тут благоговійно зберігали тишу, та від того святість цього місця, поєднана з думкою про Верховну істоту, справляла на усі серця глибоку та благотворну дію.

• Ось таким чином, — сказав мені мій вожатий, — прийнято у нас кожний ранок збиратися на публічну молитву. Вона триває годину, а в інші години дня двері цього будинку закриті. У нас нема релігійних свят, проте є свята громадські, які дозволяють народу відпочити від трудів, не впадаючи у розбещеність. Жодного дня не повинна людина бути неробою: йдучи за природою, яка ніколи не зупиняється у своїй діяльності, людина повинна відчувати себе винуватою, якщо припиняє трудитися. Відпочинок — це зовсім не свято. Бездіяльність - це реальна шкода, заподіяна вітчизні, а припинення праці по суті означає смерть. Час молитви у нас суворо визначений; його цілком достатньо, щоб торкнутися серцем до бога. Довгі богослужіння лише породжують відразу та байдужість. Ніякі таємні проповіді не мають такої благотворної дії, як ті, у яких ревна віра проявляється всенародно. ...

• Пане, — сказав я йому, — дозвольте мені сказати, що ваша релігія трохи нагадує ту, яку проповідували старозавітні патріархи, які шанували бога та присвячували йому молитви на вершинах гір.

• Ось тут ви цілком праві. Наша релігія — це релігія Єноха, Ілії, Адама. Вона-то, в крайньому разі, найдавніша з усіх. З релігією справа полягає так же, як і з законом: чим простіше, тим краще. Треба вклонятися богу, поважати свого ближнього, прислуховуватися до своєї совісті — цього судді, який завжди присутній всередині нас, але ніколи не заглушувати у собі цей таємний небесний голос, адже все інше — лише лицемірство, брехня та обман. Наші священики не стверджують, що їх — на відміну від інших — надихає бог; вони оголошують себе рівними нам; вони чесно зізнаються, що блукають у темряві, як і ми; вони лише йдуть за тією святішою точкою, яку вкаже нам Господь, і вказують дорогу до неї братам своїм, ні в якому разі не керуючи ними та не ставлячи себе вище них. Моральна чистота та відсутність безглуздих доктрин — ось вірний засіб від безбожності, фанатизму та забобонів. Ми знайшли його, цей засіб, та возносимо вдячність тому, хто є творцем усього благого.

• Ви вклоняєтеся богу, але чи допускаєте ви безсмертя душі? Що думаєте ви про цю велику та непізнану таємницю? Усі філософи прагнули осягнути її. Найрізноманітніші та найпоетичніші теорії виводилися з приводу цього горезвісного предмета. Особливо, здається, запалив він уяву законодавців. Що думаєте про це ви?

• Достатньо мати очі для того, щоб любити бога, — відповів він мені, — достатньо зазирнути в самого себе — і ми переконаємося, що є у нас те, що живе, відчуває, мислить, жадає, приймає рішення. Ми гадаємо, що душа наша відмінна від матерії, що вона розумна за своєю природою. ... Ми вважаємо, що усі душі рівні за сутністю, але відмінні за якостями. Душа людини та душа тварини в однаковій мірі нематеріальні, але перша на крок більше наблизилася до досконалості; таким є сучасне її становище, хоча воно й не є незмінним. Ще ми вважаємо, що усі зірки та планети залюднені; проте нічого з того, що ми спостерігаємо та передбачаємо на одній планеті, не повторюється на іншій. Це безмежне багатство, цей безкінечний ланцюг різноманітних світів, це прекрасне коло планет, швидше всього, увіходило в просторий план всесвіту. Так от, нам здається, що ці сонця, ці прекрасні та великі світи, несхожі один на одного, — усі підготовлені були для людини: вони пересікаються, узгоджуються між собою та підкорені один одному. Людська душа підіймається у ці світи начебто сонячними сходинками, поступово підносячись до них, і з кожною сходинкою наближається до вищої досконалості. У цьому своєму мандруванні вона нічого не забуває з того, що побачила та осягнула раніше: вона зберігає свої знання — найцінніше з усіх скарбів — та всюди носить їх із собою. Йдучи до якого-небудь відкриття, душа ця обходить світи, населені тими, хто залишився сходинкою нижче: вона підіймається вверх посередництвом отриманих уявлень та навичок. Душа Ньютона власним намаганням своїм піднеслась до тих світів, чиє тяжіння він виміряв... Що ж до низьких душ, що поринули в багнюку злочинів або лінощів, то вони повертаються до відправної своєї точки або опускаються ще нижче. Надовго прикуті до похмурих берегів бездуховності, вони являють собою породу зашкарублих та грубих людей; у той час, коли праведні душі прямують до божественного негаснучого світла, ці душі занурюються у морок, де ледве бринить їм слабкий промінь буття. Один монарх після своєї смерті перетворюється на крота, інший міністр — в отруйну змію, що нидіє у смердючих болотах; творець наш, якого він зневажав та не бажав знати, отримав славне місце серед умів, люб'язних людству. ...

• Але що ж буде зі злодіями? Що чекає тих, хто порушив закон природи, хто закривав своє серце жалості, хто страчував невинних, хто, пануючи, помишляв лише про себе?...

• Ми самі ще досить слабкі та занадто підвладні пристрастям, щоб передбачувати, якій карі господу буде бажано їх піддати; але немає сумнівів — злочинець відчує важку руку правосуддя. Геть з очей його, хто підступний, жорстокий і байдужий до страждань ближнього! Ніколи душі Сократа або Марка Аврелія не зустрінуть душу Нерона: безкінечна відстань завжди буде розділяти їх. Лише це насмілюємося ми стверджувати. Але не нам встановлювати вагу гирь, які врівноважать чаші терезів вічності. Ми віримо, що ті, котрі при усіх своїх витівках все ж не остаточно втратили здатність розуміти людей, чиї серця не зовсім зачерствіли,... опустяться на планети, де фізичне страждання послужить їм благодатним бичем, під ударами якого вони відчують свою слабкість і потребу в милосерді - та й забудуть про свою гордовитість. Якщо вони змиряться під караючою їх рукою, якщо під дією розуму почнуть підкорятися і зрозуміють, як далеко їм до того становища, якого вони могли б досягнути, якщо стануть докладати певні зусилля до того, щоб його досягти, - отоді строк їх мандрування буде безкінечно скорочений. Вони помруть у розквіті сил, їх стануть оплакувати, а вони, радіючи, що прощаються з цим сумним краєм, будуть жаліти тих, кому судилося ще залишатися після них на похмурій планеті, яку вони залишають. Таким чином, хто боїться смерті - не знає, чого він боїться. Цей страх є виплодом його власного невігластва, та невігластво це — перша кара за його злочини.

Л.-С. Мерсьє