Розділ і. Теоретичне обґрунтування мислителями основ реального соціального буття людини

Л.-С. Мерсьє

«Версаль»

_Прибувши сюди, я став шукати очима той розкішний палац, де вирішувалися долі багатьох народів. Але що це? Переді мною були якісь уламки: розкладені стіни, скалічені статуї; лише кілька напівзруйнованих портиків дозволяли невиразно уявити собі минулу велич будови. Я ішов серед цих руїн, коли раптом помітив якогось старця, що сидів на капітелі однієї з зруйнованих колон.

• Ох, - сказав я йому, - що трапилося з цим величезним палацом ?

• Він упав.

• Яким чином ?

• Повалився під власною вагою. Якась нетерпляча людина в гордовитості своїй надумала поневолити природу: вона почала нагромаджувати одну будову на іншу і в своєму шаленому прагненні здійснити цю примху зовсім замордувала своїх підлеглих. Сюди пішли всі кошти королівства; тут протікала ріка сліз, заповнюючи собою всі ці басейни, від яких нині не залишилося навіть сліду. Ці руїни — все, що залишилося від гігантської будови, яка була створена мільйонами рук і ціною таких важких зусиль. Під час будови палацу припустилися помилки у розрахунках фундаменту; він явив собою образ величі того, хто його збудував. Королям, які правили після нього, знадобилось відчайдушно бігти, щоб не бути розчавленими. Нехай же послугують ці руїни грізним попередженням усім правителям, нехай пам’ятають вони, що той, хто заради зла скористається швидкоплинною могутністю, знайде лише свої слабкості перед обличчям прийдешніх поколінь.

Сказавши це, він знову гірко заплакав та з жалібним виглядом підняв очі до неба.

• Чому ж ви плачете? - запитав я його. - Адже всі тепер щасливі, а ці руїни менш за все говорять про злиденність народу?

Він промовив, підвищуючи голос:

• О горе мені!.. То знайте ж: я і є той Людовик XIV, що збудував нещасний цей палац. Божа справедливість знову запалила згасле світило моїх днів, щоб я на власні очі побачив жалюгідні наслідки своїх діянь. Якими ж нетривкими є пам’ятники, які забудовує гордість!.. Я плачу, я буду плакати вічно.. Ох, чому ж не знав я тоді.

Вступ до Розділу і

Використаний нами як пролог уривок з утопії Л.-С. Мерсьє «Рік дві тисячі чотириста сороковий» дуже добре розкриває ґрунтовні джерела утопічної думки, що змушують звернути на себе увагу могутньою силою позитивного перетворення суспільства з хибного в ідеальне. Саме цей уривок яскраво свідчить про стан суспільної думки у Франції в XVIII столітті. А те, що оплотом абсолютизму був монарх як представник необмеженої влади в країні, й пояснює, чому головна увага мислителів того часу була прикута до висміювання та критики саме абсолютистських підвалин.

Отже, мова йде про одну з головних ознак утопії — критицизм, який виражає раціональний підхід утопії до розкриття соціокультурної реальності. Критика глибинних засад людської цивілізації, виокремлення різного роду негативних проявів суспільного буття, визначення їх джерел, походження та формування — ось що безпосередньо звертає увагу мислителів західноєвропейських країн цього часу. Подібній активізації нищівної критики дійсності багато в чому сприяла просвітницька ідеологія, що принесла нові погляди в духовне життя Європи XVIII століття. Недарма саме слово «просвітництво» означає поширення світла, тобто вигнання темряви повсюди, де вона ще залишилася. Протиставлення світла та темряви й складає смислове ядро самого поняття Просвітництва. Таке розуміння цього явища європейської культури надає змогу віднести її до низки окремих стадій соціокультурної динаміки, яка характеризується, на відміну від інших, переходом від суспільства релігійного традиціоналізму до суспільства з змішаною системою цінностей, серед яких істотне місце посідають цінності раціоналізму, що належать у першу чергу не лише до наукового пізнання та розуміння всесвіту, а й до образу людини та суспільства³. Саме в цей час, породжені ще в епоху Відродження, раціональні принципи зайняли основоположне місце у сфері світорозуміння та наукових підходів. Центральне місце в просвітницькій ідеології займають розум та природа, причому не просто відокремлено, а в нерозривному зв’язку один з одним.

Зрозуміло, що утопія як соціальне явище, що першочергово реагує на будь-які зміни в суспільному середовищі, у ставленні особистості до навколишнього світу та осягнення нею свого місця в ньому, не могла не увібрати в себе просвітницькі концепції людського буття. А оскільки, як ми встановили, раціоналізм виступив мірилом епохи Просвітництва, то ця функція в утопії набула особливого свого розмаху, який виявляється у всіх утопічних проектах цього часу. Класичними в цьому плані виступають «Істинна система» Л.-М. Дешана, «Кодекс природи або істинний дух її законів» Е.-Г. Мореллі, «Про права та обов'язки громадянина» та «Про законодавство або принципи законів» Г. Б. де Маблі. Їх праці складаються з двох великих частин: критика засад існуючого суспільного устрою та взірець досконалого суспільно-політичного ладу, покликаного зобразити утопічний ідеал досконалого існування людства. З іншого боку, певна низка мислителів зробила ще більш значний крок на шляху до визначення ролі розуму в зміні реалій буденності. В працях В. Годвіна «Про політичну справедливість» та М.А. Кондорсе «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» наголошується вирішальна роль розуму в перетворенні соціуму в ідеальне суспільство.

Виходячи з визначених раціональних підвалин підходу до ґрунтовного аналізу утопістами соціальної дійсності свого часу, перший розділ ми присвятили основним питанням, які привертали найбільшу увагу мислителів. Джерельні матеріали розміщені в логічній послідовності від фундаментальних засад до виведення на поверхню нищівної критики наявних вад, в яких потонуло тогочасне суспільство. А саме від питань походження суспільства, визначення його підвалин, існуючих прав людини та її місця в природі поступово матеріали змінюються інформацією про розуміння категорій добра та зла; в свою чергу дві попередні частини дозволяють зрозуміти підвалини критики законодавчої влади, яка охоплює усі боки людського життя як перешкоди поглиблення вад; завершується тлумачення описом відношення мислителів до релігійних канонів та їх критики. З усіх частин розділу саме четверта, що розкриває вади тогочасного суспільства, є найбільшою. І це не випадково, оскільки пануючий в суспільній думці критицизм дозволяв детально розглянути негативні прояви соціального буття, починаючи від соціально-економічної системи та закінчуючи сімейними стосунками.

Необхідно також відзначити ще одну важливу рису утопічного критицизму — своєрідне ставлення до релігії. Недарма не лише в першому розділі, а й у другому цьому питанню відведено останні частини, оскільки рівень бажаного розуміння студентами всієї важливості проблеми залежить від рівня вивчення ними попередніх матеріалів. Саме в першому розділі розкриваються два ідейних соціально-філософських спрямування щодо визначення місця релігії в суспільстві, характерних для епохи Просвітництва — деїзм та атеїзм. Якщо деїзм визнавав Бога як творця всесвіту, який після чого не втручається в існування природи, то атеїзм як протилежна течія взагалі заперечував існування Бога. В цьому підрозділі використані приклади як деїстичного напряму (В. Годвін, Е.-Г. Мореллі, Л.А. Сен-Жюст), так і атеїстичного (Ф. Буассель, Ж. Мельє), які супроводжуються різноплановою критикою діяльності католицької церкви в тогочасному західноєвропейському суспільстві.