«Деякі каральні розпорядження»

Хто вдарить іншого - карається трьома місяцями тюремного ув’язнення; якщо при цьому пролилася кров - винуватець належить вигнанню.

Той, хто вдарить жінку, карається смертю (належить вигнанню).

Той, хто бачив, як ударили чоловіка або жінку та не затримав винуватця, карається роком тюремного ув’язнення.

Той, хто обманув дівчину, належить вигнанню.

Пияцтво карається; той належить вигнанню, хто п’яним стане казати або робити дурні вчинки.

Убивці носять чорний одяг довічно; якщо вони його знімуть - їх належить піддати смерті.

Л.-С. Мерсьє

«Страта злочинця»

• …це найгірше з усіх можливих бід. ... Наші судді змушені були оголосити смертний вирок одному з наших співгромадян. Він не вартий більше життя, оскільки збагрянів руки кров’ю брата свого. Уже більше тридцяти років не було у нас такого злодіяння; злочинцю належить померти до приходу ночі. ...

Підемо зі мною, поспішімо вислухати правосуддя, що скликає весь народ, щоб він став свідком його грізного вироку. Нині день торжества правосуддя, та яким б скорботним він не був, ми не можемо не відчувати задоволення. ... У нас злочинця не стануть волочити силоміць до ешафоту, принижуючи цим гідність Правосуддя; його навіть не закують у кайдани. Та й справді, навіщо обтяжувати йому руки залізом, коли він іде на смерть добровільно! Правосуддя може осудити людину до втрати життя, однак йому не дано йти вільно в оточенні кількох солдат, які стануть супроводжувати його лише для того, щоб утримувати натовп. Нема побоювань, що він удруге покриє себе ганьбою, спробувавши втекти від жахливого голосу, що кличе його. Та й куди бігти? Яка країна, який народ захоче прийняти у своє лоно убивцю?...

Ми вийшли на широкий майдан, який простирався перед сходинками Палацу правосуддя. Широка кам’яна труба, що являла собою подібність амфітеатру, збільшувалася напроти входу у зал Суду. Саме тут збирався Сенат для розгляду суспільних справ у присутності всіх громадян. ... Смерть людини стала для держави важкою бідою. Судді намагалися зробити все, щоб надати судовій церемонії ту урочистість, ту значимість, яких вона заслуговувала. З одного боку трибуни товпилася верства адвокатів, готових захистити невинного та мовчати про винного. З іншого боку прелат з непокритою головою, оточений священиками, серед суцільного мовчання закликав до милосердя божого, повчаючи народ, що заповнив майдан.

З’явився злочинець. Він ішов у закривавленій сорочці та бив себе у груди, проявляючи всі ознаки щирого каяття. ... Його змусили підійти до якоїсь величезної клітки, де лежав труп убитої ним людини. Злочинця підвели до самих ґрат цієї клітки; але вигляд убитого пробудив у його серці такі сильні докори совісті, що йому дозволили відійти від неї. Він підійшов до своїх суддів та схилився на коліна, але для того лише, щоб поцілувати священну книгу Закону. Тоді, відкривши книгу, йому голосно прочитали статтю про вбивство, після чого піднесли книгу до його очей, щоб він сам міг прочитати цю статтю. Знову він упав на коліна та покаявся у своїй провині. Головуючий у Сенаті, піднявшись на узвишшя, урочистим голосом прочитав вирок суду. Усі радники і адвокати сіли на свої місця в знак того, що ніхто з них не збирається взяти на себе захист підсудного.

Після того, як Головуючий закінчив читання, він простягнув злочинцеві руку, підняв його та сказав: «Вам нічого не залишається, як мужньо вмерти, щоб бути прощеним богом та людьми. Ми не відчуваємо до вас злості, ми вас жаліємо. Пам’ять про вас не буде нам ненависною. Добровільно підкоріться закону, примиріться перед благодатно суворим його вироком.... Смерть не так страшна, як ганьба; ви уникнете її, погодившись померти. Ви ще можете вибирати: якщо хочете, ми збережемо вам життя, але жити ви будете у безчесті, оточений суцільною ненавистю. ... Скоро сонячне світло стане для вас немилим, оскільки презирство до убивці буде читатися в очах наших.... Погодьтеся ж із суспільством та самі виголосіть собі вирок!»

Злочинець кивнув головою на знак того, що він засуджує себе на смерть. Він приготувався прийняти її мужньо та навіть з гідністю, що у момент прощання з життям так возвеличує людину. І тоді з ним перестали поводитись, як із злочинцем. Підійшли священики і стали навколо нього. Прелат дав йому поцілунок умиротворення та, знявши з нього закривавлену сорочку, одягнув його у білу туніку на знак возз’єднання його з людьми. Друзі та родичі кинулися до нього з прощальними обіймами. Усі ці ніжності та біла туніка як символ того, що вітчизна прощає йому вину.... Та ось вийшов наперед прелат і виголосив промову до народу про згубність пристрастей. ... Прелат голосно звернувся до милосердя Верховної істоти, а весь народ одностайно проголосив слідом за ним, простираючи руки до неба: «Великий боже, прийми його в лоно своє ! Милосердний боже, пробач йому, як ми йому пробачили!»

Його підвели до ґрат, про які я згадав вище. Тоді виступили вперед шестеро стрілків. У кожного з них на голові була жалобна пов’язка. Головуючий високо вгору підняв книгу Закону. Це був сигнал. Прогриміли постріли — і душа нещасного відлетіла.

Труп його підняли; оскільки смертю своєю він повністю спокутував здійснений ним злочин, він знову став таким же громадянином, як усі. Його ім’я, перед тим звідси викреслене, вписали у загальний список поруч з іменами усіх померлих у цей день. ...

Його труп забрали для спалення разом з трупами тих співгромадян, які сплатили раніше цього дня неминучу данину природі. А ввечері того ж дня король призначив на щойно звільнену почесну посаду брата страченого злочинця. Усі схвалили його вибір, одночасно справедливий та гуманний.

ІІ.3. Становище та функції сім'ї в ідеальному суспільстві

ІІ.3.1. Шлюбний вік

Г.Б. де Маблі

Хоча молоді люди визнаються дорослими у 50 років, але як тільки пробивається борода та зміни в голосі викривають їх зрілість, їх вписують до реєстру, куди належать ті, хто повинен одружитися у найближчі вибори. Дівчата виходять заміж у 25 років.

Ф. Буассель

Питання. Якою буде поведінка чоловіків відносно жінок та жінок відносно чоловіків?

Відповідь. Усі батьки та діти будуть одержимі лише бажанням подобатися матерям усіма можливими засобами; матері — натхненні лише бажанням стати приємними для батьків, застосовуючи всі засоби, які найбільш здатні створити достаток для них та щастя для дітей; дружба, пристойність, чесність, щирість, довірливість та сором’язливість відносно чоловіків; безкінечна увага та пошана будуть керувати поведінкою відносно жінок.

Л.-М. Дешан

IV

У становищі норовів люди не були б розділені, як у нас, на різні сім’ї, і діти не належали б окремо тому чи іншому чоловікові та жінці, а всій сім’ї, що проживає в кожному природному людському помешканні, тобто у кожному поселенні. Серед своїх ближніх кожен бачив би лише рівних собі людей, яким суспільство дає стільки ж, скільки дає йому. Отже, не було б ні честолюбства, ні суперництва, ні ненависті, ні злочинів, завжди закономірно породжених надлишками, що наявні в одних, та нестатком — у інших. Кожен відчував би потребу сприяти появі достатку та піклуватися про добробут рівних собі, одночасно турбуючись про своє власне та розділяючи з ними корисні для суспільства труди.

Жінки, повторюю, являлись би суспільним надбанням для чоловіків, як чоловіки — для жінок, та з цього не витікало б неприємностей або приводу до непорозумінь. У дійсності існує якраз навпаки, тобто оскільки в істотному відношенні збереглося ще «твоє» та «моє», і обумовлюються часто усі зіткнення, якими так багаті історії усіх країн і народів та які ми бачимо так часто, що майже не звертаємо на них уваги. ...

Спільність жінок є настільки ж необхідною ланкою у ланцюжку норовів, основаних на знищенні твого та мого, як їх роз’єднаність — у ланцюжку, основаному на твоєму та моєму. Адже яка б це була непослідовність, оскільки мова іде про знищення твого та мого, та як наслідок — й усіх законів. Не нищити їх у всіх відношеннях та виключити звідси жінок, особливо їх, створених для того, щоб доставляти нам найбільш доступні насолоди, задовольняти одне з природних та найсильніших наших бажань, продовжувати наш рід, жити разом з нами та сприяти в міру своїх можливостей та для власного задоволення не розбрату, що вони до цих пір постійно робили завдяки поширенню на них твого та мого, а згуртуванню нас один з одним. Це згуртування привело б також до бажаного єднанню між собою, адже вони, як жінки, роз’єднані між собою внаслідок тих же причин, які спонукають їх роз’єднати нас. ...

Л.-С. Мерсьє

«Про жінок»

• Потрібно вам сказати, що жінки у нас не мають ніякого іншого посагу, окрім чарівності та добродійності. Правда, їм довелося вдосконалювати свої моральні якості. Так за допомогою законодавства вдалося перемогти жахливу гідру кокетства, настільки чревату всілякими чудасіями, пороками та смішними звичками.

• Як! Ніякого посагу? Ваші жінки не мають власності? Але хто ж тоді одружиться з ними?

- У жінок нема посагу тому, що за природою своєю вони підвладні тій статі, від якої залежить їх сила та слава, та ніщо не повинно відволікати їх від цієї законної влади. Втім, ніхто на залишається у програші: чоловік нічого не отримує за жінкою, на якій одружується, але дочок своїх видає заміж без усіляких витрат. Ви не зустрінете у нас дівчину, яка пишається своїм посагом та начебто робить милість чоловіку, на шлюб з яким погоджується. Будь-який чоловік годує дружину, з якою він приживає дітей, а вона, отримуючи все з рук чоловіка, більше схильна до вірності та послуху; оскільки цей закон поширюється на усіх жінок, жодній з них це не є тягарем. Становище жінки у суспільстві цілком залежить від становища у ньому її чоловіка. ... Будь-який громадянин, навіть якщо він займає найскромніше положення, але не заплямував себе нічим, може претендувати на дівчину з вищих кіл, лише б вона відповіла на його почуття та при цьому він не спокусив би її або між ними не виявилося великої різниці. ... Шлюби у нас щасливі, оскільки ґрунтуються на любові та не вражені згубним користолюбством. Ви навіть уявити собі не можете, від якого багатства пороків та недоліків позбавилися ми завдяки цьому простому закону: нашим жінкам невідомі лихослів’я, ревнощі, бездіяльність, прагнення узяти верх над суперницею та інші недостойні почуття. Вони перестали тішити своє марнославство, просвітили свій розум та замість багатства стали сумирними, скромними, терплячими. Гра на музичних інструментах та вміння танцювати вже не складають головної переваги: вони навчилися бути ощадними, оволоділи мистецтвом виховувати дітей та подобатися своїм чоловікам. Таким чином, майнова та станова нерівність (цей згубний недолік політичних суспільств) втрачає тут силу. ...

- Але дозвольте, — вигукнув я, — при усіх високих доброчесностях люди завжди залишаються людьми; у них можуть бути слабкості, примхи, може наступити перенасичення. Як дієте ви у тих випадках, коли вогонь любові перетворюється у полум’я розбрату? Чи дозволене у вас розлучення?

- Звісно, якщо воно викликане причинами, що передбачені нашим законом; так, наприклад, якщо обидва подружжя заявляють про це одночасно, достатньо несумісності характерів, щоб шлюб їх був розірвано. Адже одружуються для того, щоб бути щасливими; це договір, метою якого є взаємна згода та піклування. ... Але чи повірите мені? Чим легше стало розлучатися, тим менше бажаючих скористатися цим правом, оскільки є дещо принизливе у неспроможності подружжя разом витримувати випробування цього швидкоплинного життя. Наші жінки, добродійні за своїми поглядами, охоче віддають перевагу радостям домашнього вогнища; вони весело виконують свій обов’язок, поєднуючи його зі щирим почуттям; все просто тоді у сімейному житті, все викликає розчуленість.

... Втіште ж мене остаточно, доповнивши зворушливу картину ваших норовів. Як вдалося вам справиться з тими лихами, яким, здавалося, судилося положити кінець роду людському?

- Боже мій! Якщо людина нещасна, то лише з власної вини; це значить, що вона цурається людей, що вона зосереджена на самій собі. Ми витрачаємо сили на порожні речі, нехтуючи тими, які могли б нас збагатити. Призначаючи людину для життя у суспільстві, провидіння забезпечило її при цьому і засобами, здатними полегшити її страждання. Чи існує обов’язок більш важливий, аніж взаємодопомога людей? Хіба не прагне усе людство до виконання цього обов’язку? Чому ж так часто воно буває обманутим?! Повторюю знову: наші жінки — дружини та матері, з обох цих якостей виходять усі інші. Наша жінка зганьбила б себе, якби взялася рум’янитися, нюхати тютюн, пити лікер, перетворювати день на ніч, якби з уст її звучали непотрібні пісеньки та вона дозволяла собі хоча яке-небудь вільне поводження з чоловіками....