І.1. Місце природи у створенні суспільства

Л.А. Сен-Жюст

«Про природу»

Природа – це коло, в якому порядок речей у світі є для нас центром. Кожен індивід, вміщений у це коло, також посідає в ньому центральне місце, оскільки відношення цілого до індивіда повсякчасно таке ж, як і відношення індивіда до цілого.

Природа відношення є однорідністю речей, які їх об’єднують.

Ці відношення не можуть бути приватними або особистими згодами; там, де починається угода, закінчується природа. Суспільне життя, таким чином, є відношення, яке об’єднує людей єдино вічним принципом їх збереження.

Суспільне становище виходить не з угоди⁴; мистецтво становлення суспільства завдяки угод чи під впливом сили є мистецтвом руйнування суспільства.

Якби у фізичному порядку речі могли б керувати якийсь час за допомогою позитивної угоди, все скоро розпалося б. У моральному порядку також все розпадається, оскільки людина поставила договір на місце природи.

У суспільстві минулого людина, мабуть, не мала пристрастей, через те жила згідно з природою. У нинішньому ж середовищі людина наділена пристрастями, оскільки її правила побудовані на угоді, а єдиним принципом угоди є власність, правилом суспільної угоди є сила та власність. Не слід змішувати почуття душі та пристрасті; перші — дар природи та принцип суспільного життя, інші — плід узурпації та принцип життя дикунів.

Люди цивілізовані, поки вони слідують своїм нахилам, що примушують їх об’єднуватися та любити один одного; вони стають дикунами тоді, коли ці вподобання поступаються місцем політичним законам та коли вони об’єднані як пани та раби … .

Г.Б. Де Маблі

… Я думаю, що люди вийшли з рук природи абсолютно рівними та вільними, без панування одних над іншими. Природа не створила королів, правителів, підданих, рабів — це очевидно, та вона нам уклала один закон: працювати, щоб бути щасливими. Доки люди залишалися в цьому становищі, їх права були такими ж широкими, скільки обмеженими були їх обов’язки. Все належало кожному з них, кожна людина була своєрідним монархом, який мав право на світову монархію.

Побудова суспільства створила незвичну революцію: ставши громадянином, людина домовилася із подібними собі, що шукатиме своє щастя, але слідуючи лише певним правилам та з деякими змінами. До того ж тисячі жертв приносилися тим чи іншим богам … Та згодом вияснилося, що для утвердження засад нової будівлі, щоб вона не перетворилась на руїну, слід було виконувати закони. Звідси виникла необхідність запровадити керівників (правителів), а це означало, що громадяни відмовлялися від своєї незалежності. З цього моменту людина уявляється мені королем, якого було скинуто з трону: він в деякому сенсі змінив свою природу.

Е.-Г. Мореллі

«Становище людини, коли вона виходить з рук природи, та що вона зробила, щоб підготувати її до життя в суспільстві»

У людини немає ні вроджених ідей, ні вроджених нахилів. У перші хвилини свого життя вона заглиблена в повну байдужість навіть до власного існування. Сліпе відчуття, яке нічим не відрізняється від такого ж почуття у тварин, є першим двигуном, який порушив цю байдужість.

Природа мудро виміряла наші потреби з ростом наших сил, а далі утвердила кількість цих потреб на все подальше життя; вона влаштувала це так, щоб вони (потреби) завжди дещо перевищували межі наших можливостей.

Якби людина не зустрічала перешкод на шляху до задоволення своїх потреб, то кожного разу вона впадала б у своє первісне становище байдужості й виходила з нього лише тоді, коли її збуджувало б почуття нових потреб, що виникли. Легкість їх задоволення не вимагала б знань, що перевищують інстинкт тварини, — така людина була б не більш соціальною, аніж тварина.

Але не таким було прагнення вищої мудрості. Вона хотіла створити людський рід розумним, який влаштовувався б саме за допомогою механізму, наскільки простого, настільки чудового: його частини були підготовлені та обтесані, щоб створити найкраще сполучення. Деякі незначні перешкоди повинні були не стільки протидіяти прагненню людей, скільки посилювати їх збудження до єднання. Завдяки слабкості людей, взятих окремо, їх ніжності та чуттєвості, бажання та тривоги, що навіюються віддаленістю в певний момент від предмета, який здатен задовольнити їх, повинні були посилити в цього роду моральне тяжіння один до одного…

Як висновок, можна сказати разом з Сенекою: «Quidquid nos meliores beatosque facturum est, natura in aperto aut in proximo posuit»⁵.

Саме з цією метою природа розподілила сили всього людства в різних пропорціях між усіма індивідами роду. Проте залишила їм у неподільну власність поле, що виробляє дари, вона надала всім і кожному можливість користуватися її щедротами. Світ — це стіл, на якому достатньо їжі для всіх співтрапезників і яка належить або всім, оскільки всі голодні, або лише деяким, тому що решта вже наситилась. Тому ніхто не є необмеженим господарем світу та не має права зазіхати на це.

Цей стійкий фундамент природа дала в опору тому, що саме повинне бути змінним та рухливим, потурбувавшись також про врегулювання та сполучення його рухів.

Е.-Г. Мореллі