1. Гайдуцький П. І.

   В Україні завершено безпрецедентну за своєю безконфліктністю і соціальною спрямованістю, народну, в повному розумінні цього слова, земельну реформу. За короткий період, на жаль, це не три місяці, як дехто говорить, а п’ять років, 28 мільйонів гектарів сільськогосподарських земель перейшло від державної чи приватної власності до шести мільйонів громадян України, які проживають у сільській місцевості. Підкреслюю, що за всіма оцінками, і міжнародних експертів, і фахівців різного профілю це, практично, безпрецедентна земельна реформа. За масштабом і характером її можна порівняти хіба що з землеперерозподільною реформою в Японії після другої світової війни. Всі інші реформи здійснювалися, як правило, з конфліктними наслідками, втрачаючи при цьому щось у соціальному, виробничому чи структурному аспекті (дрібнилися господарства і таке інше). Це основні оцінки, які б хотілось висловити.

   Безпрецедентність земельної і аграрної реформи в Україні полягала в тому, що практично в жодній з економік країн постсоціалістичного напряму не було здійснено приватизацію сільськогосподарських підприємств у такий короткий термін (п’ять місяців), так широкомасштабно, а це фактично десять тисяч підприємств, до того ж за безпосередньої участі колишніх їхніх керівників. На сьогодні більшість з них стали власниками і керівниками приватних підприємств, створених на базі колективних. Це основна особливість приватизації в аграрному секторі. І те, що все пройшло в основному безконфліктно, свідчить, що то був вдалий напрям. Ставку на тих самих фахівців, тих самих керівників, на збереження структури, цілісності майнового і земельного комплексу було зроблено правильно.

   За короткий період створено тисячу фермерських господарств. За кількістю це, звичайно, менше, ніж ті 35 тисяч, що утворилися десять років тому, але за площею земель ця тисяча фермерських господарств перевищу попередні. Це знову ж таки безпрецедентний крок. Тому з уваги на всі труднощі, проблеми, нервову напругу слід належно оцінити позитивні досягнення в роботі наших виконавчих органів влади в центрі і на місцях.

   За період реформи було створено 2,5 тис. приватних підприємств. Це був відповідальний і сміливий крок їх керівників, що вийшли на передній фронт, на передній редут, перейнявши на себе всі стріли контролюючих, податкових органів. Але сьогодні потрібна саме така відповідальність власників та керівників, і цього, в основному, досягнуто.

   Майже половина підприємств зі створених – товариства з обмеженою відповідальністю. Це унікальні за своєю формою структурні утворення. Приємно, що серед них багато сімейних утворень: керівник підприємства і його дружина або керівник і його родич. Далі товариські утворення: керівник підприємства і кілька його спеціалістів, тобто команда. Це дуже перспективні структури – з високою зацікавленістю в результаті і високим шансом на виживання. Вдалося до мінімуму обмежити такі сурогатні форми економіки в аграрному секторі, як кооперативи. На жаль, їх ще велика кількість, проте це вже завдання на наступний період реформування. Кооперативи у сільському господарстві безперспективні, і їх наявність – результат “напівзаходів”, як, зрештою, і сам закон про виробничу кооперацію, що не має аналогів у світі, у сільському господарстві, в ринковій економіці, і саме функціонування. Але це вже великий крок порівняно з консервативністю, що була. Переконаний, що підприємства, на базі яких створено кооперативи, пройшли більшу половину шляху реформування.

   І нарешті, зроблено безпрецедентний крок у самих соціальних відносинах. Йдеться про найманих працівників, хоча юридично вони були членами колективних господарств. Їх статус піднято до реальних власників землі і орендодавців. Історія ще оцінить важливість і відповідальність цього кроку. Те, що з бідного селянина зроблено власника і орендодавця, має велике значення для забезпечення його юридичного, матеріального і навіть соціального статусу. Орендодавець, принаймні в юридичному і правовому відношенні, має шанс ніколи не бути бідним, жебраком. В усьому світі людина, яка щось може дати в оренду, вже не буде знедоленою і злиденною, вона матиме прибуток від цієї оренди. І світова практика це підтверджує. А якщо порахувати, яким капіталом володіють сьогодні наші орендарі (в середньому це 4,2 га землі, або 20 тис. капіталу – оцінка того земельного паю), то такий орендодавчий капітал може забезпечити безбідне існування селянину. Через чотири-п’ять років, коли відбудеться реальне піднесення економіки, селяни відчують результат і усвідомлять мету і соціальну спрямованість аграрної політики Президента України.

   Реформування підприємств забезпечило підґрунтя для вирішення багатьох наступних економічних проблем. А саме: формування реального ринку. Без реального власника формувати реальний прозорий ринок – це утопія. Що б не говорили, а вчорашньому голові колгоспу вигідні бартер і різні тіньові схеми продажу продукції і купівлі ресурсів. Реальний же власник, навіть якщо і буде ці схеми використовувати, рано чи пізно зрозуміє, що це йому збитково. Або він буде використовувати їх тільки з однією метою: обійти податковий контроль, але в жодному разі не з ціллю обійти інших членів підприємства, обдурити всіх, крім себе. За наявності реального власника можна говорити про формування реального ринку, коли на товарно-грошові відносини виходить власник своєї продукції або власник ресурсів.

   У свою чергу, прозорий ринок має підготувати реальне підґрунтя до третього етапу реформи, етапу фінансового оздоровлення галузі, формування інвестиційної і кредитної привабливості аграрного сектора. Без реформи земельних і аграрних відносин не може бути й мови, щоб створити реальну платформу для його фінансового і кредитного оздоровлення та інвестиційного насичення. Але яке може бути інвестиційне насичення, коли не було приватної власності на землю, не було реального власника, не було застави землі, під яку даються інвестиції?! Про яке кредитне насичення могла йти мова?! Скільки б закидів не робили в бік агробанку і банківської системи, проте за відсутності застави, ринку землі, ліквідності на власність на землю годі й говорити про насичення кредитами. При створенні цих передумов з'являться і кредитні ресурси, і інвестиції, до того ж досить швидко, як це сталося в Польщі. Сьогодні Польща вже є інтервентом кредитних ресурсів в Україну. Але у нас ще немає умов для сприйняття цих ресурсів економікою.

   Аналогічна ситуація з інвестиціями. Сорок відсотків інвестицій йдуть до реального приватного власника, до місць, де є ринок, де є ліквідність землі, і т. ін. І тільки 20 відсотків фінансових ресурсів утворюються за рахунок самого господарства, тобто за рахунок власних обігових коштів. Але вони теж мають бути застосовані на основі оздоровлення економіки, на основі того великого ефекту, який створює приватний власник. Протистояння диспаритету цін за рахунок вболівання за приватний інтерес, ефективність господарювання, ефективний вибір структури, ефективне ведення господарства, відповідальність повним банкрутством і таке інше – ось основні джерела фінансового оздоровлення. Питання інвестицій можуть бути вирішені лише після того, як будуть вирішені всі земельні питання, питання власності на основі ринкової економіки.

   Дехто з опонентів вважає, що треба дати фінанси – і все вирішиться. Але фінанси можна дати один, два, десять разів – і все буде мало. А вирішивши проблеми з землею і власністю, уряду не доведеться розв’язувати питання фінансів, їх будуть вирішувати самі господарі. Аналогічно з ринком. Вже були і біржі, і торгові фонди, і спонуки їх до роботи, а потоки зерна, продукції весь час йшли то в бартер, то в “давалку”, то у тінь.

   Англійського фермера ніхто не примушує везти вівцю за сто кілометрів на біржу і продавати. Для нас це нонсенс. Але він везе, бо він власник, бо на тій біржі на 5 чи на 10 відсотків вища ціна. Він їде в місце прозорості ринку своєї продукції. Його тягне туди, як на світло, а не тому що біржу створено. Ми могли б створити скільки завгодно бірж, свого часу так і зробили – побили всі рекорди по біржах на початку 90-х років. От тільки біржової торгівлі не вийшло. Біржі і зараз у нас є. А коли у нас буде реальний власник, буде його заінтересованість і відповідальність, у тому числі і банкрутством, він сам поїде і створить біржу, і буде торгувати.

   Отже, все правильно було розпочато і все правильно треба завершити. Наступний етап - ринок. Спочатку ринок, а потім фінансове оздоровлення. Чому? Бо перші двадцять відсотків власного ефекту одержимо через власне фінансове оздоровлення, кредитор йде туди, де бачить, що першу копійку вклав власник. Тоді кредитор береться йому допомагати. І друге, коли кредитор побачить, що є реальний ринок, чистий прозорий ринок і він на цьому ринку одержить зароблену своїми інвестиціями чи кредитними ресурсами продукцію, то буде готовий тоді кредитувати. Тут логіка дій і етапів абсолютно не випадкова, не надумана, не пов’язана з якимось теоретизуванням, якоюсь схоластикою, як це намагаються подати. Це логіка формування реальної ринкової економіки. Тому важливо обмінятися думками щодо першого етапу, етапу реформування землі та власності і формування реального власника. Вже сьогодні варто подивитись, що слід робити на другому етапі, який вже “припікає” в повному розумінні цього слова.

   На мою думку, другий етап не легший, а важчий, бо доведеться багатьох спрямовувати, щоб не втручалися в аграрний ринок, не руйнували, не каламутили, а забезпечували його прозорість і стерильність. Причому спрямовувати треба самого власника. Він же демпінгує ринок. Продавши свою власну продукцію “як хочу, так і продаю”, він не просто робить шкоду собі, він робить шкоду всьому оточенню, бо демпінгує ринок. А ми всі теж не готові психологічно це сприйняти. Маємо йому сказати: “не смій так продавати, бо ти дестабілізуєш ринок”. З огляду на це дуже важливо поділитися думками і винести конкретні пропозиції у письмовій і усній формі для формування серйозних рішень, можливо, й щодо указу Президента.

   Якщо ми й другий етап проведемо так вдало, так організовано, як перший, справа реально зрушиться. Хотів би скористатися нагодою з присутності тут заступників голів облдержадміністрацій з АПК і подякувати їм. Вони зробили дуже велику роботу. Якщо так зробимо і другий етап, то на третій етап, повірте, нам будуть дихати вже в спину ті ж інвестори. Нам тоді доведеться зайнятися благородною місією – сучасними технологіями, дорадчими службами і так далі.

2. Кириленко і. Г.

   Шановні друзі і шановні колеги,

   Я хочу підтримати сказане Павлом Івановичем у його виступі. Це істини, які нам даються сьогодні. Здійснено величезну за обсягами роботу по прискоренню аграрної реформи. Абсолютно правильно сказано, що у нас аграрна реформа йде, по суті, з 1995 року з відповідного указу Президента. Але прискорення реформі, імпульс надав указ Президента від 3 грудня минулого року.

   Перший етап прискореної реформи завершено. Тут, у залі, присутній актив, який на своїх плечах виніс колосальний тягар. Безконфліктно проведено десятки тисяч зборів. В окремих господарствах по п’ять, по сім разів доводилось збиратися, переконувати людей, роз’яснювати. Тому в особі активу спасибі тим, хто сьогодні в полі, хто продовжує реформи.

   Головний підсумок першого етапу – на селі господарює приватний власник. Чи усвідомив він до кінця, що він є приватним власником, чи ні, але це вже сталося. Відбулася трансформація, у нас зафіксовано юридично нові форми господарювання. Кожний отримав печатку, рахунок в банку, ідентифікаційний код. Коли б ми цього не зробили, то не отримали б жодної копійки кредитних ресурсів. До нас би не прийшли інвестори. З нами б не мав справи агробізнес. Ніхто. А ми отримали на весняно-польові роботи загалом понад мільярд гривень. Через механізми бюджетного кредитування по форварду і під регіональне замовлення – понад сто мільйонів. А скільки бізнес вніс коштів приватного власника? Тільки одна Дніпропетровщина дала більш ніж сто п’ятдесят мільйонів. Засновники понад 50 відсотків реформованих господарств працюють у бізнесі. Заступники голів адміністрацій мали змогу переконатися в цьому, коли були на Дніпропетровщині. Нам звітували не вчорашні керівники господарств, які теж є засновниками, а ті, хто приніс зовсім нове розуміння, нове бачення форми господарювання на селі. У нас класична форма господарювання була: земля – людина – виробництво. Людина на землі повинна була виробляти, виробляти, виробляти, а ми спонукали адміністративно. Бізнес приніс зовсім іншу формулу: людина – земля – прибуток. Людина отримала землю для того, щоб мати від господарювання прибуток, бо збитки нема на кого класти. Сорок гривень пенсії – це дуже велика цифра в бюджеті, там мільярди світяться, але це сорок гривень на кожного з 15 мільйонів чоловік. За рахунок них продовжувати субсидіювати в пісок, збивати пенсії до тридцяти гривень? Ні, вже досить. Нарешті завдяки Указу Президента вивільнено колосальну енергію приватної ініціативи.

   Попереду величезна робота другого етапу. І вже сьогодні ми працюємо над черговим указом Президента – про створення і функціонування інфраструктури аграрного ринку. Зараз між споживачем і виробником величезна товща державних інституцій, яка повинна зникнути в цьому році, щоб стати партнером, який допомагає, відпрацьовує правила гри, сприятливі для розвитку аграрного бізнесу. Поки що ці інституції відіграють роль адміністратора, а треба щоб працював посередник. Це і є інфраструктура аграрного ринку. Прийшов час аграрних бірж, їхньої необхідності. Агроторговельні доми, аукціони живої худоби, заготівельно-збутові кооперативи і ще багато структур, які ми називаємо елементною базою інфраструктури ринку, допомагатимуть обслуговувати селянина. Закордонна практика: на одного фермера – три-п’ять, до дванадцяти обслуговуючих кооперативів. Пан Козаченко наводив цифру: у нас – на п’ятдесят виробників один посередник і той поки що гнаний.

   Я наведу тільки два приклади. Біржа, форвардний контракт – це маленька частина роботи біржі. Торги на Черкаській біржі лише за останні два тижні дали десять мільйонів гривень. Укладались форвардні угоди під збирання врожаю. Тобто уже відчувається подих збиральної кампанії, до неї залишається два місяці. Робота за форвардом означає, що є ресурс, який буде куплено. На ринку маємо цей ресурс (зерно), на нього великий попит. І є зустрічний ресурс, матеріальний. Другий приклад. Ми завезли в країну на весняно-польові роботи надмірну кількість дизельного палива. Назад трейдери його не повезуть. Ціна на пальне упала. Це ресурс, який повинен швидко рухатися. Отже, форвард це зустрічна поставка матеріальних ресурсів під майбутній врожай. Ціна – прозора, гра – чесна.

   А тепер нехай присутні згадають: а як далися десятимільйонні кредити через наші банки? Яких пекельних мук довелося зазнати, щоб отримати ті гроші? Бо була несприятлива ситуація на селі в політичному плані: роками матеріальні ресурси спочатку давали, а потім списували. Що сьогодні списувати, коли комерційний банк дає кредити? Чиї він дає ресурси? Це ресурси наших батьків, це ресурси тих людей, які ризикнули показати, що у них щось є у прозорій схемі роботи, і вони тримають гроші на рахунках. Отже, купівля-продаж тільки через біржі, закупівельно-збутові кооперативи, споживчу кооперацію. Подивіться, яка сьогодні ситуація на селі: поголів’я корів у громадському секторі – 5,3 млн., приватному секторі – понад 3 млн., або 57% відсотків. Валове виробництво молока в особистих підсобних господарствах – 8,7 млн., або понад 65%. А товарність молока в підсобному господарстві знаєте яка? 7,5%! Селяни виробили в своїх підсобних господарствах молока на 3 млрд. грн. Коли хоча б 50% була товарність, то приїхав би заготівельник, купив продукцію, селяни отримали б 1,5 млрд. грн. Якщо б це молоко було перероблено, то тільки місцевий бюджет отримав би 175 млн. грн. А ми всім сільським господарством за минулий рік лише 570 млн. дали в бюджет. От і порівняйте з виробництвом молока в підсобному секторі! Ось для чого ми робимо реформу. Бо для нас сьогодні, після першого етапу, обличчям постреформованого сільського господарства є приватний власник. Чи це підсобне господарство, де 16% землі і понад 60% товарної продукції, чи це фермерське господарство, чи це товариство з обмеженою відповідальністю, з великими площами земель, взятими в оренду, – єдине інтегроване обличчя!

   Ми повністю переглядаємо систему обліку. На підсобне господарство звикли дивитися, як на вторинне. Воно вже не вторинне, а визначальне, бо там пройдено школу приватного господарювання і приватного власника.

   Хотілось би закінчити короткий виступ тим, що другий етап реформи здійснювати нам, присутнім тут. Другий етап реформи надзвичайно складний. Це нова елементна база, яку треба заново створювати. Для себе створювати, заради ефективного сільського господарства, яке останні десять років, після успішного 1990, не відчувало позитивних зрушень. Все це заради ефективного господарства незалежно від сегмента, до якого воно відноситься: підсобне чи великотоварне товариство з обмеженою відповідальністю, що взяло в оренду паїв на 70 тис. га. Другий етап – створення інфраструктури агроринку. Згідно з Указом Президента від 3 грудня в 2000 році маємо зберегти темп, набраний взимку, коли без величезних соціальних потрясінь, адже ніхто пікети не виставляв “збережіть колгоспи”, було проведено перший етап. Указ Президента на 80% врегулював всі питання. Решту має вирішити Верховна Рада, прийнявши відповідні законодавчі акти щодо землі на додаток до Конституції. Це іпотека, Земельний кодекс і деякі інші закони, які треба якнайшвидше прийняти, а потім розгорнути роботу по їх виконанню.

   Попереду ще дуже багато роботи. Не все просто й зараз. Є проблеми з головами адміністрацій, які зжилися з головами вчорашніх господарств і співчувають їм, підтримують. Є випадки, коли людям не дають можливості вийти з КСП зі своїми паями. Тільки ми отримали тисячу професійно оформлених скарг і п’ятдесят одну тисячу отримали на місцях. Скарги ці не про збереження колгоспно-радгоспної системи, а на те, що не дають змоги бути власником. Людям треба дати можливість вибору. Тому якомога швидше необхідно створювати на базі управлінь сільським господарством центри реформування. Нам їх треба очолити, щоб не стати гальмом для приватного власника на селі, який уже зараз закликає діяти активніше. Ці центри реформування повинні бути фундаментальними, основними, провідними осередками і в роботі управлінь сільського господарства. Називатимуться вони головними управліннями чи департаментами ‑ то вже деталі. Але основа основ – реформа. Після того, як здійсниться реформа, у нас залишиться одна диктатура – диктатура технологій, диктатура наукового ведення землеробства. Тоді буде прибуток. А все інше – це лише дорадчі служби, які допомагатимуть приватним власникам.

3. Саблук п. Т.

Аграрне питання і пов'язані з ним продовольчі проблеми були і зали­шаються впродовж тривалого історичного часу вузловими при вирішенні завдань успішного розвитку економіки будь-якої країни. Тому цілком зро­зумілою є турбота Президента України Л. Д. Кучми про пошук і створення найефективнішої схеми функціонування аграрного сектора економіки дер­жави, що зумовлює посилення кардинальних реформ в агропромисловому комплексі.

Головним, на мій погляд, є питання переведення аграрного сектора на економічні методи господарювання й управління. Адже ще у 80-і роки біль­шість керівників і спеціалістів сільського господарства зрозуміли, що діюча в СРСР, у тому числі й в Україні, система господарювання за рівнем еконо­мічних показників (продуктивністю праці, енергоємкістю, прибутковістю одиниці продукції тощо) була неефективною і поступалася перед провідни­ми країнами світу в середньому в 5 разів.

Тодішня система стимулювання виробництва та праці спрямовувалась в основному на кількісні (валові) показники. На економічні параметри гос­подарювання мало хто звертав увагу. Практично підтримувалася витратна модель господарських операцій, що і призвело до втрати економічних орієнтирів у житті суспільства, до приниження значення діяльності науковців і спеціалістів. Певною мірою це відчувається і нині. Значна частина сільських керівників протягом останніх 10 років приховано або явно чинить опір про­цесу переходу на прогресивні, апробовані в більшості цивілізованих країн світу ринкові моделі господарювання. Саме ці обставини, на мій погляд, стали причиною затягування реформ в окремих регіонах, зумовили їх низьку результативність та кризові явища у народному господарстві в цілому та аг­рарному секторі зокрема.

Як відомо, найсприятливіші умови для прояву економічних методів управління притаманні ринковим відносинам. Саме вони найповніше відпо­відають принципам госпрозрахунку: самостійності, прибутковості, відпові­дальності, режиму економії тощо. Тому у представників аграрної економіч­ної науки України як у теоретичному, так і в практичному плані не виника­ло сумніву щодо вибору системи господарювання. Більшість вчених одно­значно стали на позицію переходу до ринкової економіки. По великому ра­хунку йдеться про перехід від безвідповідальної витратної моделі господа­рювання, яка за постулатами соціалістичної ідеї не визнавала таких об'єктивних економічних категорій, як приватна власність, товар, капітал та інші, до ринкової соціально спрямованої економіки. Складність даного процесу полягає і в тому, що у світі немає напрацьованої теорії переходу від со­ціалістичних економічних відносин до капіталістичних, від суспільного спо­собу виробництва до приватновласницького, і тим більше із збереженням великотоварних підприємств.

Виходячи з цього, науковці України ще на початку 90-х років теорети­чно обгрунтували три напрями здійснення реформ з чітким визначенням їх складових.

Перший напрям. Створення ринкового, економічного за змістом сере­довища як бази ринкової системи господарювання.

Можна стверджувати, що нині вже підготовлено наукові розробки, концепції і доктрини, а також програмні положення аграрної реформи і про­гнозні передбачення соціально-економічного розвитку АПК. За своїм зміс­том наукові напрацювання вчених різняться між собою цілями і масштаба­ми, методами і засобами вирішення завдань та передбачають широкий діапа­зон точок зору – від радикального “гайдаризму” шокової терапії, спрямова­ної на руйнування усієї попередньої системи, до поміркованих і навіть консервативних, що пропонують відновлення дореформеної системи господа­рювання. Не будемо їх аналізувати, життя само відкинуло крайні взаємовиключні рішення і зробило вибір на користь зваженого конструктивізму.

Нині аграрна економічна наука має у своєму арсеналі загальнотеорети­чну модель, схему, методологію побудови в Україні відкритої, конкурент­ної, змішаної аграрної економіки ринкового типу, інтегрованої у світову го­сподарську систему, що дозволяє наблизити сільськогосподарське виробни­цтво до рівня економічно розвинутих країн. Методологія побудована з урахуванням світових економічних тенденцій і національної специфіки організації сільського господарства та проникнута прагненням відшукати і запро­понувати раціональні механізми подолання існуючої кризи, стабілізації еко­номіки та створення необхідних умов подальшого якісного і кількісного економічного зростання аграрного виробництва.

Запропонована методологія являє собою насамперед систему поглядів, концепцію. Теоретичні розробки економістів потребують творчого пере­осмислення, особливо з виданням Указу Президента України “Про невід­кладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економі­ки” від 3 грудня 1999 року та послання Президента України до парламенту “Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000–2004 роки”. Напрацьована методологія та зазначені доку­менти дають повну уяву про цілі, завдання і напрями розвитку агропромис­лового сектора економіки, які є досить важливими орієнтирами для подаль­шої наукової діяльності.

Крім того, інші документи, прийняті в останній час Президентом України, Верховною Радою і Урядом України, в яких поставлені для вирішення конкретні завдання, повною мірою підтверджують обгрунтованість нашої методології реформування аграрного сектора економіки.

Головною складовою першого напряму було і залишається відпрацю­вання системи заходів, нормативно-правових документів, необхідних для визначення на селі господаря-власника, захисту власності, побудови на ос­нові власності виробничих відносин у сільськогосподарських підприємст­вах. При цьому незаперечною і визначальною виступає істина про те, що шлях до науково-технічного прогресу пролягає через економічний інтерес, заснований на власності та бажанні людей її примножити.

У теоретичному плані можна констатувати, що нині є досить-таки ва­жливі напрацювання з даної проблеми, а саме: відомі монографії “Власність у сільському господарстві”, “Розвиток форми господарювання на селі”, “Фінансовий і ціновий механізм АПК”, “Мотивація праці та формування ринку робочої сили”, “Соціальне відродження села”, “Особливості земель­ної реформи в Україні”, “Сучасна аграрна політика”, Посібник з реформу­вання сільськогосподарських та переробних підприємств та ін. Всього за 1991–1999 роки підготовлено і видано понад два десятки монографій і посі­бників, 27 рекомендацій та методичних посібників з найактуальніших пи­тань аграрних перетворень в АПК. За участю науковців-економістів готува­лися і приймалися ключові нормативно-правові акти щодо розвитку аграр­ного сектора економіки України.

Проте необхідно визнати, що не всі наші наукові розробки і рекомен­дації були використані тими, для кого вони, власне, створювалися. Основи сучасної аграрної політики, безумовно, не ідеальні. Потрібно і надалі погли­блювати науковий аналіз, щоб на підставі нових оцінок вносити корективи до діючої практики виходу АПК з кризового стану. Адже негативні наслідки не є виключно результатом об'єктивних обставин, а переважно - суб'єктивні, рукотворні. Слід відзначити також незавершеність розробки су­часної економічної теорії, яка б адекватно відбивала процеси перехідної економіки. Необхідно відходити від кардинальних, протилежних поглядів щодо розвитку суспільного виробництва, які не спираються на аналітичні дослідження і не становлять його результат. Існують намагання видавати власні міркування за концепції. В окремих випадках те, що пропонується, не кореспондується з часом, а стосується довгострокової перспективи.

Насамперед вражає низький рівень усвідомлення змісту земельної ре­форми рядовими селянами. Значна частина селян боїться земельної власнос­ті, що є наслідком попередньої системи. Однак без усвідомлення селянином того, що він – власник землі і майна, ключова фігура у вирішенні всіх еко­номічних питань на селі, гальмуються реформи. Представникам науки необ­хідно посилити пропаганду серед селян як змісту, так і мети та завдань земе­льної реформи на селі. Для цього необхідно:

відпрацювати прозорі і зрозумілі рядовому працівнику механізми й ін­струменти формування конкретного власника, введення його в правове та економічне поле побудови виробничих відносин з урахуванням розміру майнової і земельної власності;

активізувати роз'яснювальну роботу всіма доступними у державі фор­мами, методами і засобами. Перевага в даній роботі має надаватись тим, хто вбачає в селянині ключову фігуру при вирішенні проблем.

Для посилення розвитку реформ потрібно включити в економічні від­носини країни самого власника з належним йому майновим паєм і часткою землі як невід'ємної частини аграрного капіталу. Без цього неможлива орга­нізація в аграрному секторі ефективних виробничих відносин.

Факт невизнання в аграрному виробничому капіталі вартості землі, прив'язки її до конкретного власника, поклало село і селянина в економічному плані “на лопатки”. Протягом останніх шести років цьому значною мі­рою сприяла позиція керівників парламенту, які були проти приватної влас­ності на землю, не визнавали її ціни і вартості, а тим більше - товаром. Без приватної власності на землю неможливо освоїти ринкову економіку, оскільки земля - один з основних видів виробничих ресурсів. Поняття това­рності землі визначається не стільки процесом її купівлі-продажу, що, як правило, регулюється законодавчими актами, а визнанням вартості та ціни ресурсу, включенням його в систему економічного обороту ресурсів держави.

Науковці-економісти пропонують зняти всіма доступними засобами ідеологічну заангажованість навколо землі. Керуватися потрібно не політич­ною риторикою, а тією економічною істиною, яка засвідчує, що земля є то­варом, її вартість і ціна - складові виробничого капіталу. Без урахування цього обділяється в економічному плані господар-власник, він потрапляє у нерівні економічні умови з товаровиробниками інших галузей.

Потрібен новий Земельний кодекс, який би відповідав вимогам рин­кової економіки з однозначним опосередкуванням у ньому земель виробни­чого призначення категоріями ціни, вартості та включенням землі у вартіс­ній оцінці до структури виробничого капіталу. Згідно з цим, з огляду на еко­номіку перехідного періоду, слід переглянути теоретичні основи земельної ренти та механізм її розподілу.

Необхідно також внести уточнення до методики оцінки землі з тим, щоб її вартість у кожний конкретний часовий період відбивала роль і зна­чення цього ресурсу в досягненні кінцевих економічних результатів. Інфля­ційні процеси не повинні впливати на втрату натуральної форми належної власнику землі. Постало питання про розробку закону про іпотеку землі і створення на даній основі земельного іпотечного банку.

Заключним етапом першого напряму проведення реформ є визначення з подачі власника і в його інтересах організаційно-правових форм господа­рювання. Філософія створення підприємств та організацій в аграрній сфері має спрямовуватись не на задоволення потреб командно-адміністративної системи, а на задоволення інтересів селянина-власника, селянства в цілому. Найближчим часом буде завершено формування в Україні форм господарю­вання на приватній основі. Наука відпрацювала, а практика сприйняла різні моделі і варіанти таких форм. У своїй основі в новостворених господарствах потрібно пов'язувати виробничі відносини з приватною власністю на майно, землю і працю. Це принципово нова постановка питання і його втілення в практику потребує наукового забезпечення. Лише таким чином можна зміц­нити реформовані господарства, зберегти великотоварні підприємства рин­кового типу.

Аграрна економічна наука повинна наповнити нові за змістом рефор­мовані господарства розробками і методиками із складання бізнес-програм, бізнес-проектів і бізнес-планів, положень про нові внутрішньогосподарські виробничі відносини, які б враховували внесок конкретного власника у створений за його участю господарюючий суб'єкт, його конкретну працю, створення системи управління з визначенням інтересу та відповідальності, умов для підприємницької діяльності кожного. В перспективі всі без винят­ку внутрішньогосподарські підрозділи повинні перетворитись у спеціалізо­вані малі підприємства. Доцільне також створення розгалуженої мережі обслуговуючих кооперативів з постачання матеріально-технічних ресурсів, переробки, заготівлі сільськогосподарських продуктів, будівництва тощо.

Таким чином, наповнення новим економічним змістом сформованих організаційно-правових структур дає підставу сподіватися, що в аграрному секторі економіки України найближчим часом буде створено ринкове сере­довище.

Другий напрям. Побудова згідно з вимогами ринкової економіки економічного механізму і системи управління (“правил гри”).

Створення рівних економічних “правил гри” для всіх сфер і галузей народного господарства було і залишається, на наш погляд, однією з основ­них функцій держави. Тільки виконувати їх вона повинна не командними методами і втручанням у виробничу діяльність товаровиробників, а шляхом ефективного використання економічних важелів. Об'єктивне застосування економічних методів регулювання виробництва до всіх галузей народного господарства, до всіх територій (а це насамперед - розвиток села, поліпшен­ня соціальних умов проживання людей) буде найбільшою допомогою розви­ткові агропромислового виробництва з боку держави.

Як відомо, неможливо ефективно організувати внутрішньогалузеві і внутрішньогосподарські відносини без відрегулювання в державі міжгалузе­вих відносин. У цьому напрямі науковців чекає велика кропітка дослідниць­ка робота.

Нині державі необхідно насамперед серйозно переглянути свою цінову політику. Вона має бути справедливою щодо аграрної сфери. Не можна ми­ритися з тим, що ціни на промислові товари з 1991 року зросли у 17 - 20 разів, а на сільськогосподарську продукцію - у 5,8 раза.

Висунута свого часу наукою теза щодо забезпечення системою ціноут­ворення у стартовий період рівновеликого прибутку на рівновеликий капі­тал, включаючи до аграрного капіталу вартість землі, так і не знайшла розу­міння та підтримки і, на жаль, не сприймається багатьма і сьогодні. Ігнорування даного базового елемента ринкової економіки призвело практично до банкрутства сільськогосподарських підприємств суспільного сектора. Коефіцієнт їх платоспроможності знизився від 0,61 у 1996 р. до 0,28 у 2000-му.

Для ліквідації такої несправедливості необхідно, щоб держава в систе­мі ціноутворення дотримувалась єдиного принципу щодо всіх галузей і сфер діяльності, тобто концепції ціни виробництва, згідно з якою всі витрати на виробництво необхідної суспільству продукції (робіт, послуг) відшкодовую­ться, а також отримання на одиницю авансованого у виробництво капіталу однакового по народному господарству доходу за нормою прибутку.

Одна з причин низької ефективності аграрної економіки полягає у від­сутності передумов не тільки для нагромадження, а й для утворення аграр­ного капіталу. Створення умов для його нормального функціонування набу­ває важливого народногосподарського значення. Однак такі умови мають враховувати особливості процесу формування аграрного капіталу. Хоча за­гальновідомо, що функціонування галузі залежить як від внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Останні повинна створювати держава. Без державної підтримки практично неможливо сформувати аграрний капітал та здійсню­вати його відтворення.

У сучасних умовах процес утворення аграрного капіталу надзвичайно ускладнився. Лібералізація цін, не до кінця продумана приватизація, недос­коналість податкової системи, грошово-кредитної і митної політики, бю­джетний дефіцит тощо призвели до спаду усіх найважливіших макроекономічних показників, зростання обсягів неплатежів, зниження рівня життя ос­новної маси населення, посилення соціальної напруги в суспільстві.

Кредиторська заборгованість зросла від 3383 млн. до 15729 млн. грн.

Динаміка кредиторської заборгованості сільськогосподарських підприємств Мінагропрому України, млн. грн.

Ціновий механізм як передумова формування аграрного капіталу розбалансований. Поки що з мовчазної згоди держави вміло користуються об­ставинами комерційні обслуговуючі структури, установи банківської систе­ми, постачальники, посередники тощо. Підприємства й установи зазначених структур навіть не припускають, щоб їм не відшкодовувались витрати і во­ни не отримували необхідних прибутків. Загалом прибутковість - це нор­мальна схема діяльності, але за умови, що при її застосуванні створювати­муться необхідні умови для всіх галузей і сфер діяльності. Поки що держа­вою (законами чи постановами) за рахунок бюджетних коштів гарантується лише банкам покриття різниці в ціні кредиту, якщо вона не відшкодовується коштами позичальника. Щодо посередників і постачальників держава ніби не помічає їх монопольних дій.

Потрібно запозичувати досвід розвинутих країн Західної Європи, які постійно провадять політику підтримки цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників. Цим самим вони гарантують продовольчу безпеку і ви­рішують питання соціального захисту населення. І це природно, оскільки ступінь ризику в аграрному виробництві, а отже, і повернення вкладених ін­вестицій у десятки разів більше, ніж у банків чи постачальників. Проблему платоспроможності населення, його соціального захисту слід вирішувати не за рахунок сільського господарства.

Державі нарешті потрібно визначитись та узаконити перелік економі­чних важелів регулювання виробництва, формування капіталу, на базі яких створюються однакові “правила гри” на ринку, насамперед ціновими мето­дами.

Необхідно доповнити закон про ціни і ціноутворення або розробити закон аналогічного змісту для агропромислової сфери, де передбачити особ­ливості ціноутворення у кожній підгалузі сільського господарства, переду­сім тих, що забезпечують продовольчу безпеку держави, гарантують людям мінімум споживання необхідних продуктів харчування (зерно, цукор, моло­ко, м'ясо). Відповідні напрацювання в науці для цього вже є.

Інша важлива складова створення економічного механізму (“правил гри”) - система кредитування агропромислового виробництва. Поки що кре­дитна система не слугує інтересам сільського господарства. Вона орієнтова­на на галузі з відносно швидким обігом капіталу. Високі процентні ставки та умови кредитування не дозволяють селянам на ринку кредитних ресурсів ді­яти на рівних з підприємцями сфери обігу. Кредитування сільськогосподар­ських підприємств комерційними банками практично неможливе внаслідок їх низької доходності (збитковості), відносно низької віддачі вкладеного ка­піталу, неліквідності майна та невирішення земельного питання. Тому сіль­ське господарство є неперспективним об'єктом інвестування, неспроможне забезпечувати повернення позичкових коштів, якщо вони видаються на загальних умовах. Спостерігається постійний відплив фінансових ресурсів зі сфери сільськогосподарського виробництва, а механізмів, здатних їх утри­мувати в галузі, не створено.

Як гарант установам банків можна пропонувати кошти бюджетів міс­цевих органів влади, розташованих на їхній території, відпрацювавши при цьо­му умови їх повернення до бюджетів. Такі гарантії дадуть змогу: залучити вільні кошти банків для сільськогосподарських виробників, починаючи з ве­сняної посівної кампанії 2000 року; зосереджувати кредитні ресурси у на­прямі їх ефективного використання; прискорити процес реформування. Обов'язком і відповідальністю кожного господаря-власника стане турбота не лише про одержання кредитних ресурсів, а й своєчасне їх повернення.

Крім того, потрібно підвищити роль керівників і спеціалістів усіх рів­нів, що займаються фінансами підприємств. Об'єктивно склалося так, що в банківській системі нині сконцентрувалися найкваліфікованіші спеціалісти економічного профілю, які і повинні допомагати сільськогосподарським то­варовиробникам у розробці ефективних інвестиційних проектів. Необхідно також сформувати для аграрного сектора спеціалізовану систему кредитування, яка б враховувала специфіку виробництва. Йдеться про створення галузевої банківської системи (земельного іпотечного банку, кре­дитних спілок тощо). Слід створити систему управління наявними боргами і головне - не допустити їх зростання в майбутньому.

У системі створення в державі економічних “правил гри” особливу роль відіграє податковий механізм. Останнім часом розміри податків та по­даткових платежів, що сплачуються сільськогосподарськими товаровироб­никами, досить незначні. Отже, причина скорочення обсягів агропромисло­вого виробництва, його збитковості полягає не в податках і не в податковій політиці. Господарюючі суб'єкти аграрної сфери, її керівники і спеціалісти розуміють необхідність відрахування до бюджету держави і місцевих орга­нів влади частини своїх доходів. То ж кому, як не державі створювати умови для їх отримання. Потребують також поліпшення механізми нарахування і сплати податків з точки зору спрощення та врахування специфіки платежів. Всі нарахування і сплата у кінцевому підсумку повинні пов'язуватись з роз­мірами одержаних доходів. До мінімуму слід скоротити обов'язкові платежі сільськогосподарських підприємств, які включаються до складу собівартості продукції.

Пропозиції вчених зводяться до того, щоб разом із спеціалістами пода­ткових служб подбати не стільки про стягнення податків, скільки про зміц­нення податкової бази шляхом створення умов для прибуткового господа­рювання. До діючої системи оподаткування потрібно також внести допов­нення і уточнення, які б враховували специфіку агропромислового виробни­цтва. Зокрема, нарахування та стягнення податків провадити за кінцеві тех­нологічно пов'язані результати виробництва, а не за проміжні технологічні та господарські операції. Пропозиції з цих питань передані Кабінету Мініст­рів України, Міністерству аграрної політики та Державній податковій адмі­ністрації.

Серед розроблюваних економічних “правил гри” належне місце відво­диться системі управління аграрною сферою.

Наукові дослідження підтверджують, що управління має будуватись не за схемою зверху донизу, як це має місце тепер, а знизу (від господаря-власника) вверх (по функціях, які делегує власник). Державі слід брати на себе тільки суто державні функції, які захищають загальні народні інтереси (державне регулювання виробництва і підтримку товаровиробників, науко­во-технічний прогрес, соціальний захист населення, економічну безпеку країни та ін.).

Державі належить впроваджувати систему квотування виробництва основних видів сільськогосподарської продукції для державних потреб і зо­внішньої торгівлі, а також відходити від практики будь-якого адміністрати­вного обмеження рівня цін на сільськогосподарську продукцію.

Продовольчим ринком конкретного регіону повинні управляти не за­їжджі посередники, а ринкові інституції, спеціально створені в сільській мі­сцевості.

За рахунок бюджетних коштів усіх рівнів держава здійснюватиме по­криття різниці процентних ставок при наданні пільгових цільових кредитів, встановлених банками. Проте основним джерелом фінансів підприємства в перспективі має стати їх власне конкурентоспроможне виробництво та ви­сокі ціни на найважливіші продукти. Так робиться у всіх розвинутих краї­нах. З часом виручка від реалізації сільськогосподарської продукції підви­щуватиметься, а діяльність більшості господарюючих суб'єктів стане ефек­тивнішою. В такому випадку не постраждають і банки, яким відшкодовува­тиметься різниця у процентних ставках.

Іншою схемою вирішення проблеми фінансування є залучення коштів внутрішніх і зовнішніх інвесторів. Відповідно до інтересів сільськогоспо­дарських товаровиробників потрібно підпорядковувати амортизаційну полі­тику.

На даному етапі потрібні рекомендації з інтеграції банківського, агра­рного і промислового капіталів шляхом формування агропромислово-фінансових груп. Така форма розглядається як серйозний захід для нагрома­дження аграрного капіталу та підвищення ефективності агропромислового виробництва.

Третій напрям реформ. Забезпечення ефективнішого використання наявного ресурсного потенціалу АПК держави згідно з потребами у продо­вольстві держави та продовольчої безпеки країни.

Значну роль у здійсненні цього відіграє аграрна наука. Аналіз дійсної ситуації свідчить, що одним з найсерйозніших негативних наслідків рефор­мування аграрної економіки є послідовний занепад матеріально-технічної бази і ресурсного потенціалу АПК. Тому важливо розробити прозору і зро­зумілу схему економічного зростання на базі стимулювання інтересу людей та господарюючих суб'єктів для досягнення вищих показників господарю­вання. Загальне завдання аграрної науки – зробити сільське господарство привабливою зоною для інвестицій; впроваджувати новітні вітчизняні і за­рубіжні технологічні, організаційно-економічні заходи, систему інжинірин­гу, при якій всі без винятку рішення та господарські операції здійснювати­муться з позицій економічного результату (вигоди). Це водночас сприятиме активізації інноваційної діяльності в сільськогосподарських підприємствах.

Необхідно посилити наукові розробки щодо розвитку спеціалізації, ко­операції та інтеграції виробництва, рекомендуючи практиці різні моделі ін­тегрованих професійних об'єднань виробників.

Потребує вирішення і така проблема, як запровадження в практику управління комп'ютерних технологій, сучасних заходів узагальнення і пере­дачі науково-технічної інформації.

Найближчим часом для вирішення проблем по всіх напрямах за участю науки слід розробити і прийняти ряд законів, підзаконних актів та інших нормативно-правових документів як узагальнюючого (рамкового), так і кон­кретного (прямої дії) характеру.

Аграрна реформа досягне своєї мети лише тоді, коли на її основі сфор­мується багатоукладна ринкова економіка, здатна не тільки гарантувати продовольчу безпеку країни, наповнювати внутрішній ринок доступним за ціною і якісним продовольством, а й створювати конкурентні переваги при виробництві і збуті продукції та сільськогосподарської сировини за кордон. Для цього потрібні нові мотиви, безпосередню стимулюючі економічні ін­тереси товаровиробників, свобода господарської діяльності. Лише на еконо­мічному інтересі та прагненні нагромадити капітал, отримати прибутки в умовах ринку можна вирішити поставлені завдання.